ye-logo.v1.2

«Віримо, що обов’язково повернемось додому. Без віри майбутнє неможливе» - історія родини з Луганщини

Суспільство 1513
Коли у родини Моцарів запитали, чи хочуть вони виїхати за кордон, вони відмовилися
Коли у родини Моцарів запитали, чи хочуть вони виїхати за кордон, вони відмовилися. Фото: з архіву родини

Їм довелося покинути рідне місто й затишну домівку та їхати у невідомість.

У подружжя Олександра та Наталії Моцар семеро дітей. Старші – 31-річна Альона, 30-річний Олександр, 23-річна Надія та 22-річна Світлана – вже мешкають окремо, розлетівшись різними містами. Олександр зі своєю дружиною вже подарували батькам маленьку онучку. Наталія з чоловіком щасливо жили в містечку Новодружеську на Луганщині. Тішились меншими трьома — 17-річним Владиславом, 14-річною Поліною та 9-річною Лілею й раділи, коли вся велика родина збиралась разом під батьківським дахом.

Війна повернулась вдруге

Коли в 2014 році ненадовго їхнє містечко захопили так звані ополченці, до місцевих мешканців долітало відлуння боїв, чулись вибухи й канонади. І хоч тривожність зберігалася, але родина й не думала кудись виїжджати, тікати з власної домівки. Потім воєнні дії затихли, місто перейшло під контроль України, й у буденному житті Новодружеська встановились відносні мир і спокій. Але 24 лютого 2022 року зламало цей примарно спокійний уклад життя.

«Ми прокинулися від звуків обстрілу, — розповідає Наталія. — Я зателефонувала старшій доньці Надії в Сєвєродонецьк. Кажу: швиденько збирай речі й кота і приїжджай до нас, поки ще ходять маршрутки. Більше жодного дня спокійного в нас не було. Ситуація загострювалася з кожним днем, обстріли частішали й наближалися. Ми не могли одразу виїхати, бо я опікувалася ще немічною старенькою сусідкою, яка потребувала щоденного догляду. Її невістка виїхала, а мені залишила ключі від квартири, щоб я допомагала бабусі. Ото бахне — я не в підвал, а до неї, щоб перевести у безпечнішу кімнату за правилом двох стін, бо спускати її у сховище не було жодної можливості. А 1 квітня знайомі її дітей приїхали й забрали. Отоді ми вперше замислилися над тим, щоб виїхати з небезпечної зони».

Зважитися на таке рішення родині було непросто. Але одного дня, коли діти ховалися у ванній кімнаті під час обстрілу, стінка похитнулась від близького вибуху так, що маленька Ліля вискочила звідти з широко розплющеними від страху оченятами. Тоді й вирішили виїжджати. У той же вечір Наталія почала шукати через волонтерів можливість вибратися з пекла.

Дорога в невідомість

Дівчина-волонтер повідомила, що завтра вранці їм треба прийти до пожежної частини, звідки вирушатиме автобус. Та ніч назавжди запам’яталась і дорослим, і малим Моцарам. Від вибухів дрижали стіни й дзвеніли шибки. Руки брали якісь речі, щоб складати в сумки, але тут же їх відкладали убік — узяти з собою все необхідне для шести людей було неможливо. Машини у родини не було, а в руки багато не візьмеш. Тож обмежились найнеобхіднішим.

«Вранці зайшла сусідка, ми віддали їй ключі від квартири, — згадує Наталія, і її голос зрадницьки тремтить. — Евакуаційний автобусом доїхвали до Золотарівки, звідти дизелем — до Слов’янська. Тоді ще там було відносне затишшя. Планували дістатися Львова. Спочатку нам сказали, що потяг буде лише ввечері, потім — що його взагалі не буде, бо в Краматорську зруйноване залізничне полотно. У нашому розпорядженні на вокзалі — лише дерев’яна лавка, і довкола народу безмежне море з сумками, дітьми, дитячими та інвалідними візками. Але нас врятував випадок».

Поруч з родиною Моцарів стояла жінка з дитиною з інвалідністю. До неї підійшов український військовий і почав її переконувати, щоб вона сідала з дитиною в порожній потяг, який стояв на рейках. Жінка вагалась, але пішла. Військовий зупинився поглядом на багатодітній сім’ї і сказав: «Йдіть за нею. Там потяг, ви в ньому переночуєте». Олександр з Наталією зважились і пішли. Облаштувались на ночівлю у порожньому купейному вагоні.

«Там було тепло й м’яко, — каже Наталія. — А хвилин через сорок раптом зрозуміли, що потяг почав рухатись. Я —до провідника. Він пояснив, що порожній волонтерський потяг вирушає до Краматорська, щоб забрати таких самих біженців. А далі рухатиметься у Хмельницький».

На вокзалі у Хмельницькому стояли волонтерські намети з їжею та водою. Все безкоштовно. Наталія каже, що була дуже вражена ще під час руху потягу, коли на зупинках прості люди підносили до потяга продукти харчування. Власні запаси, які брали в дорогу, у родини закінчувались, тож така допомога зворушувала до сліз. Підбадьорював вимушених переселенців і провідник, заносив у купе то пляшку води, то млинці, хліб чи готову їжу в лоточках. Це дуже важливо — знати, що хтось відчуває твій біль і готовий розділити з тобою біду.

Провівши ніч на вокзалі, подружжя з дітьми сіло в потяг на Львів. Там біля вокзалу їх знову зустріло наметове волонтерське містечко. У наметі з червоним хрестом їх запитали, чи хочуть вони виїхати за кордон. Але такого бажання родина не мала. Вони будь-що хотіли залишитись у своїй зраненій Україні. Бо рідних у час біди не кидають. Їм запропонували доїхати автобусом до стадіону, звідки людей розподіляли у населені пункти області.

«Нам сказали, що поїдемо у Буськ, – каже Наталія. – Через годину вже прибули в містечко. Поселили нас у гуртожитку місцевої гімназії. Спочатку годували в їдальні безкоштовно. Пізніше ми стали готували самостійно, адже поруч з нашою кімнатою розташовувалась кухня. Єдиним недоліком було те, що приміщення не обігрівалося, тож Ліля встигла аж двічі потрапити до лікарні».

Коли ж керівництво ліцею почало натякати, що їм треба готуватись до майбутнього навчального року, дехто з біженців почав збиратися в дорогу. Серед них і семеро Моцарів.

Мешканка Городні на Чернігівщині Оксана Богомаз каже, що знайома з багатодітною родиною Моцарів давно. У жінки в Новодружеську живуть знайомі, до яких їздила в гості. Там познайомилась з Олександром та Наталією, відтоді підтримували дружні стосунки.

«Я дуже хвилювалася за друзів, — каже Світлана. — Знала про їхні поневіряння й тому запросила до себе в Городню. Хай у нас і не зовсім тихо й безпечно, але що це таке порівняно з тим, що довелось пережити їм? У мене невеликий будинок, старший син служить в Національній гвардії, тож ми живемо з молодшим, восьмирічним Богданом. На перший час можемо прихистити всю родину. А потім у міській раді пообіцяли вирішити питання з наданням житла для сім’ї Наташі з Сашком. Навіть коту Білому місце знайшлося».

Наталія з Олександром кажуть, що на постійне місце проживання залишатись не планують. Бо вірять, що війна таки скінчиться перемогою України й сотні тисяч знедолених біженців повернуться в рідні місця. 53-річний Сашко, в минулому шахтар, і 50-річна його дружина, яка 23 роки пропрацювала в дитячому садочку, плекають віру в собі і підтримують її у дітях. Бо без віри майбутнє неможливе.

Світлана ТОМАШ.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую