«Я мушу йти. Мені вже час. А ти лишайся тут...» - історія доньки Героя-захисника

Які вони були близькі! Як тішилося дитя змалку, що вона татова донечка, татова радість і гордість, огорнута його неймовірною любов'ю, турботою, піклуванням. Татусь завжди брав свою Катюху (так називав її лише він) по гриби й на риболовлю, залучав до роботи в садку, вчив стріляти у тирі (армійську службу свого часу проходив на посаді стрільця).

Понад усе родина полюбляла сімейні подорожі й спільне проведення часу. Які ж вони були щасливі! Допоки не ввірвалася велика війна…

«28 лютого 2022-го тато поїхав до військкомату, - розповідає 15-річна Катерина Коверега з Грозинців Чернівецької області. – Повернувшись звідти, сказав мамі, щоб допомогла зібрати йому речі, бо він йде боронити країну від рашистської нечисті». Випали на долю снайпера-стрільця з позивним «Тихий» запеклі бої у Сєвєродонецьку, Лисичанську, Пісках, Бахмутському районі… «Тато старався телефонувати щодня, бувало, попереджав, що кілька днів не буде зв'язку, щоб ми не хвилювалися. А раз нам повідомили, що тато і ще одинадцять бійців зникли безвісти, проте від згодом зателефонував, сказав звичне: «Все добре».

Дмитро Борисович тричі отримував осколкові поранення й контузії. Проте як справжній боєць він двічі відмовлявся від шпиталізації, бо «як без нього хлопці?» А втретє (складний був надто випадок) одразу після шпиталю подався на передову. Тоді Катруся з мамою приїздили до нього у госпіталь, в Тернопіль. А на Новий рік приїхали до столиці. Сюди, до старшого брата, який служить в 40-й бригаді, приїхав і татусь. «Ми разом дружно, по-сімейному зустріли Новий рік , - пригадує дитина. - Це була наша остання зустріч. Більше живим я тата не бачила. Він, очевидно, відчував, що загине, бо ніби прощався з нами, а мамі сказав поховати його біля дідуся… А вже з 16 січня тато почав нести службу в бригаді Князя Романа Великого, теж на посаді стрільця-снайпера. Пройшов і там запеклі бої на Харківщині, а вже потім виїхав штурмувати село Гряниківка. Там і загинув, прикривши собою 22-річного командира відділення, 19 квітня цього року».

Для рідних у справжнього військового завжди було «все добре». Це вже на похоронах побратими, так би мовити, розсекретили, скільки насправді йому довелося пережити-звідати, хоч книгу жахів сідай пиши. А ще розповіли, яким був «Тихий» для побратимів: ніколи не підводив, завжди все виконував сумлінно, надихав своїм прикладом, вражав мужністю, виваженістю, безстрашністю і неймовірною людяністю.

Того фатального дня Дмитро зателефонував до рідних, розмовляв з кожною, а наостанок сказав: «Люблю вас, мої дівчатка. Пока». «Він нам ніколи не казав «пока», - аналізує дівчинка. – Я відчувала незворотне: мене сильно трясло і неймовірно боліло там, де таткові відірвало руку і ногу (він був весь посічений осколками). Було нестерпно, пекельно, невимовно, невикричано боляче. Той біль й на йоту не вщухає. Так не вистачає татового слова, обіймів, усмішки, підтримки. Нам досі так хочеться вірити, що він живий, десь на позиціях, ось-ось зателефонує або прийде. Ми щодня з мамою ходили на кладовище, щоб попити сім'єю каву, яку він так любив, і запалити йому цигарку. А потім він двічі мені наснився, однаково. Поспішав і мовив: «Я мушу йти. Мені вже час. А ти лишайся тут».

Донечка з батьком були дуже близькі

Катерина почала волонтерити ще тоді, коли тато був на фронті. Перший раз, організувавши небайдужих земляків й виставляючи пости у соцмережах, закупила 12 форм (у Сєвєродонецьку хлопці потрапили під фосфорний обстріл) і ліхтарики. Потім дівча із земляками збирала гроші й відправляла на фронт автівки (три - у батькову бригаду, четверту – дядькові). Намагалася виконувати усі замовлення хлопців, знала, що все це розхідний матеріал, швидко зводиться, але без нього – ніяк. Рівно тиждень не дочекався тато замовленого донечкою з Америки прицілу. Його віддала вже на похороні командиру, якого батько прикрив собою.

Катруся носить каву на татову могилу

Після загибелі найдорожчої людини юна українка не припинила допомагати бійцям: вона знає, як боляче і як непоправно, коли хтось не дочекається, тому – треба вчасно. Передає ліки, одяг, амуніцію, продукти... Був і прикрий випадок: на шахрая натрапила, зараз ведеться слідство. Навіть песику, який прибився до бійців, камуфльовану форму передала. Батькові побратими уже й позивний дівчинці дали – «Янгол». А Валерій Залужний нагородив її грамотою за сприяння у наближенні Перемоги. Має волонтерка відзнаки й від місцевих рад. Утім, запевняє, не задля нагород старається, бо понад усе мріє, щоб якнайшвидше була Перемога, щоб всі хлопці повернулися додому, щоб інші дітки змогли обійняти своїх татусів. Катерина намалювала картину «Обійми батька» і повісила її над куточком батька, який облаштувала у себе в кімнаті. Бо так їй тих обіймів не вистачає. «А ще, - каже, - хочу достукатись до всіх українців, щоб не були байдужими до збору коштів на потреби ЗСУ та до підписання петицій нашим Героям».

Катруся стане професійною військовою

Дівчинка вступає до військового ліцею, по закінченню якого планує продовжити навчання у Національній академії Державної прикордонної служби України. Мама її підтримує. Впевнена: тато також.

Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.