Метелик сів на мамину сльозу. На цвинтарі... Історія загиблого захисника Івана Тимощука

«Найважче було мені з братом й сестрою приїхати з Хмельницького, де всі живемо, до рідної Радошівки, на Ізяславщину, й повідомити батькам, що одного з нас вже немає – братовій принесли похоронку, - ділиться Альона Гапонова. – Таки збулося материнське передчуття найстрашнішого, невідворотного: їй навіть чітко чулося його рідненьке «мамо». А я ще того фатального ранку писала Івану. Проте він уже не проглянув повідомлення... У кожного з нас на телефонах позалишилися голосові від нього – така безцінна пам'ять для майбутніх поколінь».

«Іванку, доведеш ти мене», – з такою ласкою і навіть гордістю промовляла часто мама малому непосиді, витівнику-бешкетнику, який постійно відкривав для себе світ й цікавився усім, що в ньому є. «Та ні, мамо, я швидше помру», - відповідав жартома. Чи, може, відчував…

Іван Тимощук загинув 9 червня 2022-го на Донеччині

Іванко зростав допитливим, гіперактивним, моторним й напрочуд енергійним. Він ніби поспішав жити. Вправлявся в хіміко-біологічних науках, фізиці, цікавився технікою, електрикою, мав неймовірний хист до майстрування, любив риболовлю, тихе полювання, подорожі, зачаровувався природою. «Удома завжди вистачало роботи й обов'язків для нас чотирьох, - пригадує старша сестра. – Іванко ж завжди допитувався, що ще нині йому слід зробити, бо який би втомлений не був – рвався на риболовлю. Це була його стихія. Ми навіть на передову передавали йому спінінга. Сподівався, як випаде коли вільна хвилинка – релаксне».

Будучи третьокурсником політехнічного коледжу, здібний юнак перевівся на заочну форму навчання, бо пішов працювати до столичної СТО. Згодом обдарований слюсар-автомеханік відкрив власну справу. Після армійської служби Івана прооперували: видалили кілька міжхребцевих гриж. Проте «білий квиток» не завадив мужньому чоловікові піти до військкомату з початком АТО. Не стримали ні вмовляння батьків й коханої дружини, ні малесенький синочок. Ніколи не розповідав рідним, що насправді довелося пережити-звідати на фронтових дорогах Луганщини, про втому, про біль, про жах, про пекло.

У 2016-му змінив військову форму на цивільну, проте не поривав тісної дружби з побратимами. «18 лютого 2022 року брат зателефонував неньці, сказав, що приїде з друзями-військовими на її фірмові пиріжки, - розповідає Альона. – Були у цивільному. Побули недовго. Обійняв батьків. «Він попрощався з нами», - відчула ненька. 22 лютого вже був у частині. 10 квітня, на день народження наймолодшої сестрички, ми всією дружною родиною приїхали до брата. Привезли йому замовлене олів'є. Тоді ми бачилися востаннє. Згодом він уже був на передовій».

«Найбільше боюся не бути поруч, коли вам загрожуватиме пряма небезпека», - ніби сповідався сім'ї Іван Петрович і щиро сподівався, що злагодженими діями вдасться дуже скоро вибороти Перемогу, що скоро знову їздитиме з дев'ятирічним Вітею на риболовлю й цілодобово ремонтуватиме з ним машини.

Рідні ніколи не знали, де він. Жорстокі будні війни не залишали часу на телефонні розмови. Бувало, старший сержант по кілька днів не виходив на зв'язок (завжди намагався попереджати про це). У вільну хвилину набирав батьків і дружину з сином, почергово. Братам, сестрам і племінникам записував голосові.

«Ваня збирався на ротацію. Їх мали поміняти. Треба було відремонтувати автомобіль, обновити амуніцію, - не стримує сліз сестра. - Їм обіцяли з дня на день. «Яка ротація? – записав він в одному з останніх голосових. – Ми вже забули, коли їли й спали». В останні його дні там було зовсім гаряче».

…Іван Тимощук загинув 9 червня 2022 року на Донеччині. Поховали його у рідній Радошівці. На його могилу досі часто приїздять побратими, які так багато розповідають рідним про Івана військового. Кажуть, полювання за ним орки оголосили ще у 2015-му. «Ми ніколи не знали його як військового, - зізнається сестра. – Для нас він був наш, такий рідний, найдобріший, найкращий у світі Ваня, з золотими майстровитими руками, з великим, добрим, чуйним серцем, холодним розумом, виваженим і розсудливим, кмітливим і надійним, енергійним і невгамовним, завжди веселим, дотепним, щирим, завжди готовим прийти на допомогу і з усіма усім поділитися».

«Ми втратили не лише надійного товариша, бойового побратима, висококваліфікованого фахівця, а й справжнього військового, якому немає заміни», - констатував на прощанні командир Івана. А що вже казати рідним, яким ніколи і ніхто не замінить найдорожчого сина, чоловіка, батька, брата, дядька… Така вона, до болю пекельна ціна Перемоги.

Березневого дощового дня ненька, якій довіку зодягла війна чорну хустину, вкотре плакала на могилі сина. Понад усе хотілося їй пригорнутися до рідного серденька, розповісти, розпитати, обійняти… Як колись. А на її згорьовану сльозу несміливо сів метелик. Де він взявся у березні, в дощ?