ye-logo.v1.2

Салат, присмачений сльозами: об'єднані одним бажанням – Перемоги - зустрічатимуть Новий рік українці

Суспільство 1045

Хтось з болем, а хтось з радістю зустріне Новий рік Проте усіх об'єднує спільне бажання - Перемоги.

А пам'ятаєте - очікування свята, встановлення ялинки, запах хвої, пошук подарунків для найрідніших, передноворічна метушня?.. Усі живі-здорові, і лише зараз зрозуміли – направду безтурботні. Ми писали на папірцях бажання, щоб спалити їх під бій годинника. «З Новим роком!» – весело лунало на кожному кроці вулицями у новорічну ніч: ми йшли одне одного вітати, засівати, віншувати добром і щастям...

Нині нічні вулиці порожні – комендантська година. Раніше молодь запускала салюти. Нині хіба сирени чи, на жаль, «прильоти» пронизять полохливу тишу. Дітвора незмінно писала листи Святому Миколаю чи Санті, очікуючи машинку, ляльку, телефон. Подорослішали наші діти – просять дронів, ППО, щоб «путін здох», щоби прийшов з війни додому тато, щоб повернутись у вцілілий дім, щоб просто сісти з друзями за парту…

Вдруге поспіль українці відзначатимуть Новий рік у стадії повномасштабної війни. Водночас він стане десятим, відколи ненажерливий сусід поставив собі шизофренічну мету – знищити нас як націю, відколи нашу свободу, незалежність, право на життя у власному домі боронять мужні Захисники й Захисниці.

Все більше громадян перестали любити свята, бо стали вони болючими, бо більше ніколи не зберуть за стіл найрідніших: щоднини в кожному населеному пункті швидко зростають Алеї Слави. І вже на них, під прапорами, якими вітер вибиває Славень, на тих рясно скроплених сльозами клаптиках землі ніби змагаються своєю довершеністю новорічні деревця. Прикрашають переданими на фронт дитячими іграшками-оберегами ялинки наші бійці в окопах, бліндажах, казармах…

І зовсім сиві, і ще безвусі

Це завдяки їм, мужнім українським воїнам, ми маємо змогу відзначати український Новий рік.

Яке воно, це свято, на війні, розповів 23-річний старший солдат Тарас Штифурак: «Новий рік прийнято вважати сімейним святом. Однак, коли потрапляєш на службу в Збройні сили, то місце святкування залежить від бойового розпорядження. У травні 2019-го, після того як я підписав контракт і пройшов тур у навчальних центрах, доля подарувала мені незабутню путівку на Донбас. В зоні ООС діяла система відпусток, та моя черга не потрапляла на новорічні свята. Але я не надто засмутився, бо в моєму колективі панувала дружня атмосфера, і зустріти прийдешній рік в колі побратимів було лише в радість. Варіантів було лише два – зустрічати на позиціях чи на базі відпочинку, І тут мені дещо пощастило, бо випадала якраз моя черга відпочинку. Наставав 2020-ий, і ми підійшли до святкування з хорошою організацією: хтось відповідав за салати, хтось смажив м'ясо, когось відправили в Маріуполь за смаколиками. Єдиною дискусією було: привітання якого президента слухати – діючого чи колишнього, адже в той час комунікація влади і війська була не найкращою. Ми посиділи за святковим столом десь до першої ночі, поспілкувались телефоном з рідними і лягли спати з відчуттям того, що цей Новий рік запам'ятається на все життя. Наступного разу зустрічати Новий рік в зоні бойових дій мені довелось аж в 2022-му. Пам'ятаю, що 31-го приїхав з позицій в нещодавно звільнений Херсон, ніякого новорічного настрою не було. Єдине, чого хотілося, – щоб цей клятий рік швидше закінчився. Попри це, як люди військові, ми все одно ввімкнули організаційні здібності, накрили щедрий стіл і навіть завезли трохи хлопцям на позиції. Десь о 22-ій я заснув. А нормально посвяткували ми вже першого січня, коли більшість підрозділу, включно з командиром, приїхала на базу. З початку повномасштабного вторгнення святкування у військовому колі не припинились, хоч стали рідшими. В ці моменти важлива підтримка рідних і близьких, навіть якщо це відеодзвінок або якась посилка з дому, що нагадує про те тепле і не вкрадене життя».

Усі до хат, вона ж – іде з дому

Назар був єдиною її дитиною. Його зовсім юне життя обірвала війна. Відтоді й вона вже не живе – існує: серце б'ється, та більше нема для кого. Щодня ходить на могилу: читає йому вголос, бо дуже любив читати. А ще любив Новий рік. Як же ненавидить вона це свято. Вона б воліла, щоб її усипляли в святкові дні – вони болючіші від буденних. Та все ж зробить улюблений салат сина. І навіть купить верхівку на ялинку у формі тризуба, і деревце найкраще встановить під хрестом. І хай кажуть люди, що не можна після обіду йти на кладовище, вона піде увечері туди: запалить лампадку і, незважаючи на сльози, що вперто бігтимуть із вицвілих очей, читатиме йому книжку. Нову, придбану синові на Новий рік.

А скільки їх, матерів, яких навіки зодягла війна у чорну хустину, зустрічатимуть Новий рік на могилах кровинок... А скільки їх, виснажених очікуванням і безапеляційною вірою в диво, раз по раз вчитуючись у документ, в якому йдеться, що дитина зникла безвісти, прикрашатимуть ялинку, готуватимуть улюблені дітьми смаколики, скроплюючи сльозами, й чекатимуть. Під своїми вхідними дверима чекатимуть.

«Я встановлю ялинку. Як тато»

Їй 15. Другий Новий рік вона стрічатиме без тата. А ще недавно вони удвох прикрашали ялинку, допоки мама з сестричкою поралися на кухні. Затишну домівку сповнював щасливий запах свята. Під бій годинника вони дружно загадували бажання, сміялися й телефонували бабусі з дідусем, а потім приходили друзі і щедро засівали пшеницею.

Зранку під ялинкою неодмінно чекав подарунок. Вона робила вигляд, ніби вірить, що то поклав дідусь Мороз, проте вже точно знала, що то – тато. Вони завезли найріднішому на могилу ялинку і шматочок його улюбленого торта «Карпати». Вона ненавидить стан постійно заплаканої мами і виснаженої горем старшої сестрички, яка робить вигляд, що тримається.

«Я встановлю ялинку. Як тато», – заявила, приволікши привезене татом з Польщі напрочуд гарне й велике деревце. А у відповідь – тиша і дві пари очей, з яких нестримним струмком біжать сльози.

Скільки їх, осиротілих дітей, ніколи більше не прикрасять з татусем ялинку. Скільки їх вже почали забувати образ батьків – вони малі, їм ще не гріх… А скільки їх народилося за кілька днів чи місяців після отримання ненькою похоронки…

Не замінить реальність ілюзія

«Я можу одягнути гарну сукню і навіть зробити макіяж, прикрасити ялинку і замовити наші з Іваном улюблені суші, – плаче молодесенька вдова. – Я навіть можу створити ілюзію свята. Але вона ніколи не стане реальністю, бо кляті орки позбавили права на просто людське: жити з коханим, народжувати дітей, облаштовувати побут. Я знову куплю улюблені його парфуми, наллю їх на себе: так мій мозок відтворює його присутність. Зателефоную своїм і його батькам. Поплачемо. Я скручуся клубочком і в цілковитій тиші, не вмикаючи телевізор, слухатиму, як весело святкують Новий рік сусіди».

Скільки вдів наплодила війна! Як їм жити? За що їм триматися?

Невтомні і «втомились від війни»

Без внутрішнього права на вигорання повезуть на передову новорічні смаколики волонтери: їм не до свят, їх там чекають. Під бій годинника загадають якомога швидше повернутися додому вимушені переселенці. Боляче, проте з надією, рахуватимуть дні до повернення полонені. Чекатимуть найдорожчих рідні військових. Мужньо триматимуть стрій Захисники. І в новорічну ніч, як у буденні дні, задонатять чи іншим чином зроблять свій внесок у Перемогу небайдужі українці.

І, називаймо речі своїми іменами, з нетерпінням чекатимуть Перемоги ті, хто «втомився від війни», перебуваючи у своєму місті, у рідній домівці, в глибокому тилу. Комусь так хочеться запускати гучні салюти і продовжувати гуляння в нічних клубах. Бо не торкнулася їх війна. Так, ніби в різних живемо країнах.

Проте ми всі в ці дні, в цю ніч і щохвилини одним об'єднані бажанням: дай Боже нам Перемоги. Бо непомірно висока її ціна. З Новим роком, українці! Хай він буде ПЕРЕМОЖНИМ!

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую