ye-logo.v1.2

Заради доньок, в яких не чув душі: історія захисника Ростислава Шийка та його родини

Суспільство 4997
"У нас все було, як у всіх, лише закінчилося по-іншому", - не стримує сліз Марта
"У нас все було, як у всіх, лише закінчилося по-іншому", - не стримує сліз Марта. Фото: з родинного архіву

33-річний Ростислав додому повернувся на щиті...

«Зв'язку не буде. Дуже прошу: не переживай. Кохаю». Чи відчував він, що це повідомлення дружині буде останнім? Що йому назавжди залишиться 33? Що без тата зростатимуть такі ще маленькі Яна й Аня, у яких душі не чув, в яких розчинявся? Що довіку не відболить батькам? Що він, потужний історик, активіст, лідер, непоборний патріот уже не встигне втілити стільки запланованого задля гідного розвитку України?

«Ти де?», «Відгукнися», «Я дуже хвилююся», «Похворіли діти», «Не мовчи»… - писала Марта коханому, терпляче вичекавши кілька днів. Телефон зрадливо мовчав. Писала його побратиму. Той не відповідав, хоча був в мережі. Зі страшною звісткою приїхали її батьки.

Львів'янин Ростислав Шийко, «Дрогобич», випускник Львівської політехніки, засновник і лідер групування «Banderstadt ultras», відомий фанат львівських «Карпат», автор блогу «Військова історія», військовослужбовець 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони загинув минулорічного жовтня.

«Тепер тебе не відпущу!»

Марті було 18, коли її, затяту активістку, здібну студентку Львівського національного університету імені Івана Франка, запросили перекладачкою у турнірі між болгарськими й українськими футбольними фанатами. «Тебе тут ніхто не ображає?» - запитав, як їй тоді здалося, аж надто самовпевнений молодик і взявся її опікувати. 22-річний Ростислав Шийко навіть з організаторами зчепився, мовляв, як можна таку юну українку залучати до заходів, де повно хлопців, чоловіків, тим паче, іноземців.

Поривався її провести, та Марта вперто поїхала на таксі. На фінальну вечірку цього фанклубу Марта пішла з умовою, що знаний серед усієї футбольної братії й не тільки лідер «Banderstadt ultras» її не чіпатиме. Тож очей не зводив, проте не підходив. За кілька днів повідомленням запитав, як вона. «Їду потягом до Бердянська збирати болгарський фольклор», - відповіла. Уже наступного дня наполегливий юнак написав, що він у Бердянську. Зустрітися дівчина не згодилася. «Чекатиму у Львові», - підсумував. «Сьогодні захищаю дипломну, - дався знати по її приїзду. –Зустрінемося у парку після 13-ої?». «Можу лише на 13». Він устиг: прибіг всенький мокрий, захеканий. «В пріоритеті у мене навчання, тож ніяких стосунків», - категорично заявила. Хлопець запевнив, що не наблизиться до неї, й ніколи не набере, якщо вона так хоче. «Хочу!» - заявила.

Наступну зустріч подарувала доля через два роки на велелюдному нічному фестивалі під Дрогобичем. «Цього разу не втечеш», - мовив впевнено. Тоді й зізналися одне одному, що насправді й не забували.

«Щоднини я відкривала для себе зовсім іншу людину, - розповідає Марта. – Ростик багато подорожував, був надзвичайно ерудованим, розумівся чи не у кожній галузі, чимало часу приділяв вивченню історії, займався глибоким аналізом політики воєн, вів історичний блог, був активним громадським діячем. Я змалку на дух не переносила футбол, - посміхається. - Він же не лише грав у нього, а й був упертим фанатом львівських «Карпат». І я не прагла змінити стиль його життя: фанклуби, зустрічі у пабах, «забивони» (коли прихильники однієї команди б'ються з іншими) й інші «тусовки»… Брали закохані участь у Революції Гідності, волонтерили.

«Ти чекатимеш мене з війни?» - запитав у 2015-му, коли вже поставив перед фактом, що він – у лавах «Азову». «Я подумаю», - інтригувала, хоч точно знала, не тільки, що чекатиме, а й те, що не зустрічалася б з хлопцем, який просидів війну вдома. На її день народження вправний мінометник уже брав участь в запеклих боях у Широкіному. Згодом запропонував Марті одружитися і переїхати до Маріуполя. Хоч та вже згідна була залишити престижну роботу в міжнародній компанії, передумав: «Повертаюся до Львова. Житимемо, як усі». «У нас і було все, як у всіх, - міркує жінка, - лиш закінчилося по-іншому».

Його любов простежується в дітях

У самісіньке передноворіччя 2017-го, коли накривали сімейний святковий стіл, Яночка, якій ще й року не було, вперше так чітко, протягуючи до батька рученята, відчеканила «Тя-тя». Окрилений Ростик попросив дружину піднести донечку до вікна й помчав у двір палити флаєри, а потім обціловував її, підкидав, а вона реготала. Він розчинявся в Яночці й на три рокі молодшій Аннечці, він жив ними і для них. «Сильний і виважений, готовий вступати у бійку за будь-яку несправедливість, той, хто пройшов АТО, хто втрачав побратимів, він дозволяв донькам робити все, що лиш заманеться, - пригадує дружина. – І зуби вони йому лікували, й макіяж робили. Він завжди ставився до них, як до принцес. Пам'ятаю: Яночка хотіла йти на дитячий день народження, куди діток запросили з мамами. А я з новонародженою Анею не мала, як. Ростик відпросився з роботи, мотивувавши, що дитячі плани геть не дріб'язковіші від дорослих, купив подарунок й пішов з Яною, на подив усіх мам, адже він страшно не любив перебувати у жіночому колективі.

«Навіть про історію й політику з вами не поговориш», - жартував. Доньок він любив понад усе. Читав їм казки, гуляв з ними. Я досі простежую в дівчатках його безцінну батьківську любов. Мене завжди старався дивувати. Ледь не вдосвіта на мій день народження, день матері, день весни мчав за букетом. Я прокидалася і вже знала, де він».

У своїх донечках "Дрогобич" розчинявся

Ростислав був надзвичайно хоробрим, освіченим, відданим, ідейним, за його скромністю ховався гострий розум, за аристократичною стриманістю – досвід і сила, він був істориком й творцем історії, констатують друзі. Він розумів, що повномасштабне вторгнення не за горами. Тож до лав тероборонівців записався ще у 21-ім.

«Їдьте з країни»

Того фатального 24 лютого «Дрогобич» відправив своїх дівчаток з України й повернувся в частину. Трішки побули в Польщі, затим в Португалії. І житлом забезпечили, й донечок в садочок влаштували, й Марті з бездоганним знанням англійської й досвідом роботи в міжнародній компанії працевлаштування пропонували. «Ростислав просив залишатися, - не стримує сльозу молоденька вдова. – Мені страшно хотілося до нього». «Давай відверто, - запитала, - ти хочеш, щоб я приїхала». «Хочу, - відповів. – Нам треба ще побачитися».

Повернулися в липні. Ростислав влаштував-оформив донечок у школу й садочок. Завів Янусю у перший клас. «То був якийсь такий щасливий період в нашому житті, - аналізує жінка. – 2 жовтня він поїхав на передову. Прощання було аж надто важким. А потім – переписки, голосові, відео. У нього завжди викликало щемливу сльозу відео донечок. А за десять днів наша історія скінчилася. З п'яти чоловік у їхній машині вижив лише водій. Ростик за кермо не сів, мотивувавши, що шоферство набридло в «Азові».

…Вона чула, що їй кажуть, проте мозок вперто не хотів сприймати цю звістку, хотілося бодай відтермінувати. Вона розуміла: це ще не біль, викид адреналіну його іще блокує. Це просто шок. Болітиме пізніше. Згодом. Нестерпно. Пекельно. До несамовитого крику, який потрібно заглушити заради доньок. «Я не знаю, скільки часу знадобиться, аби навчитися жити з цією раною, - міркує Марта, - чи роки, чи все життя. Проживання важке, покрокове». Жінка працює, ходять в садочок і школу донечки. Гордиться з неба за них татусь. Гірка ціна у Перемоги!

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую