Ігор Андрусенко помер у побратима на руках: історія полеглого Героя-захисника

У Павлівку, що на Сумщині, Юрій Васильович та Любов Миколаївна Андрусенки переїхали давно. Тоді жінці запропонували очолити сільську раду, а чоловік обійняв посаду директора місцевої школи. Оселилися в будинку неподалік навчального закладу.

Йшов час, підростало двоє синів. Старший, Артем, вивчився, започаткував власний будівельний бізнес. До братової справи долучився й молодший, Ігор, котрий на той час вже отримав диплом спеціаліста Міжрегіональної Академії управління персоналом. Обидва вже мали власні сім'ї.

Коли Ігор познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною, вона працювала вчителькою німецької мови.

«Років шість молодший син з невісткою жили разом з нами, – почала свою історію Любов Миколаївна. – Тут народилися наші онук з онучкою. Згодом вони переїхали жити в Суми. Оксана продовжувала викладати в нашій сільській школі. 24 лютого 2022 року вранці мала йти на черговий урок».

Але, за словами жінки, в цей день вони прокинулися від гулу літаків. Сусіди перші їм повідомили, що почалася війна.

«9 березня, коли тривала евакуація населення з Сум, Оксана з дітьми виїхала в Польщу, а наступного дня Ігор пішов записуватися до територіальної оборони, – каже батько Юрій Васильович. – Нас поставив до відома, коли всі документи вже оформив. Хоча в армії не служив і не мав військового досвіду, не зміг сидіти вдома, коли ворог зайшов на нашу землю».

У липні 2022 року до Сум перебралися й батьки Ігоря разом зі стареньким дідусем. Павлівку вже інтенсивно обстрілювали загарбники. Над усе цілили в школу. А це – дуже близько від оселі Андрусенків. І якщо Юрій Васильович з дружиною ще могли спуститися в підвал, то хворий батько цього зробити не міг. У вересні додому повернулася Оксана з дітьми. Знову почала працювати. До школи пішли й син з донечкою. Зв'язок з найріднішим усі тримали постійно. Знали, що гнав рашистів поблизу Великописарівки, Краснопілля, а після звільнення Сумщини Ігор воював на Харківщині. Був під Куп'янськом. Там отримав контузію, після якої місяць лікувався у Слов'янську. Там же проходив чергове навчання, тренувався. Бив окупантів і на Бахмутському напрямку.

«Кілька разів Ігор приходив додому у коротку відпустку, – згадує батько. – Інколи в такі дні йому навіть вдавалося трохи відпочити, навідати друзів… Нам з матір'ю мало розповідав про свої воєнні будні, не хотів хвилювати. Найвідкритішим був зі старшим братом, йому і зізнавався у поразках і успіхах, ділився пережитим і побаченим. Якось під час однієї з коротких Ігоревих відпусток ми сиділи з ним і просто спілкувалися. Я розповів йому про те, що ворожий снаряд частково зруйнував нашу хату в селі, що багато чого цінного зникло, – того, що роками збирали, дбали… А він подивився на мене й каже: «То, батьку, зовсім не цінності. У нас вони вже інакші. Цінність – це дружба, це побратими, товариші. Оце – справжні цінності».

Востаннє батьки й дружина бачили сина та чоловіка, а діти – тата наприкінці вересня 2023 року. Юрій Васильович вже знав: поки триває війна немає сенсу переконувати сина про демобілізацію, адже він ясно дав зрозуміти, що своїх товаришів по службі не покине. Ігор дуже любив свою родину. І чим довше перебував на фронті, тим більше переймався потребами сім'ї, хотів частіше радувати рідних приємними подарунками. Запитував у дітей, що вони хочуть, що їм купити… Татко для сина й донечки був цілим всесвітом, мудрим порадником та ідеалом, на який вони старалися рівнятися. Вони дуже пишалися ним і чекали його повернення додому…

Того пізнього вечора, 4 грудня, Юрій Васильович довго не міг заснути. Все ходив на балкон, курив… Немов щось передчував. Недобре. А наступного дня в обід Артем повідомив рідним страшну новину. Зі слів Ігоревих побратимів, він з групою бійців ішов на позицію, коли почався обстріл. Осколки ворожого снаряда прошили бік бійця, не захищений бронежилетом. Ігор помер на руках у товариша, так і не зрозумівши, наскільки серйозне його поранення. Лише встиг запитати: «Я що – трьохсотий?»

Поховали Ігоря Андрусенка на Алеї Слави в Сумах. 27 січня цього року йому мало б виповнитися 36 років…

Читайте також: «Побризкай, мамо, татовими парфумами»: родина Олега Островця досі не може змиритися з втратою