ye-logo.v1.2

«В нас спільне горе, спільна біда…» - як жінка з Сєвєродонецька підтримує захисників у Хмельницькому

Суспільство 1476
Валентина Винокурова не звикла сидіти без діла. Вона плела сітки з волонтерами, килимки для бійців, готувала енергетичні батончики, виготовляла окопні свічки.
Валентина Винокурова не звикла сидіти без діла. Вона плела сітки з волонтерами, килимки для бійців, готувала енергетичні батончики, виготовляла окопні свічки.. Фото: Надані співрозмовницею

Щоб не зневіритися, жінка займала себе різною роботою.

Валентина Винокурова народилася в селі Біла Гора на Луганщині, але в дворічному віці разом з батьками переїхала жити в Сєвєродонецьк. З майбутньою професією довго визначатися не довелося, адже місто славилося своєю хімічною промисловістю, тому більшість жителів так чи інакше були з нею пов'язані. Тож після закінчення в Сєвєродонецьку філіалу Рубіжанського хіміко-технологічного університету Валентина Миколаївна спочатку працювала лаборантом в науковому інституті, який був складовою галузі хімічного машинобудування, затим була старшим лаборантом і згодом – інженером хіміком-технологом. Розробляла та виготовляла тонкоплівочні мікросистеми для космічних кораблів.

За професією жінка пропрацювала більшу частину свого життя, аж до 90-х, коли в країні один за одним нищили великі підприємства і заводи.

«З втратою роботи мусила думати, як виживати, адже підростав син, – зізнається жінка. – Спочатку торгувала продуктами в ятці на базарі, затим знайшла місце продавчині хлібобулочних виробів при нашому хлібозаводі. Якось покликали в цех допомагати з випіканням».

Більше 13 років Валентина Винокурова пекла хліб для жителів рідного міста. І навіть вийшовши на пенсію, іноді приходила підміняти колег, які йшли у відпустку чи хворіли. Влітку 2014-го, коли на кілька тижнів Сєвєродонецьк захопили окупанти, жінка вже не з чужих слів знала про обстріли, про неспокійні дні. В ті часи і вночі доводилося бігти на завод, коли з'являлося світло, щоб люди мали свіжий хліб. «Коли нас звільнили українські війська, життя налагоджувалося. Місто розвивалося, ставало ще кращим і затишнішим, – каже Валентина Миколаївна. – Я бавила онуків, часто бувала на дачі, де вирощувала городину, фрукти, ягоди».

Про початок великої війни вранці 24 лютого 2022 року жінка дізналася від сусідки. Саме вона повідомила Валентині, що бомблять Київ. Зв'язок у місті був дуже поганим, тож новини жінки збирали по крихтах. Пішли до інших своїх товаришок в будинку. Обмінюючись почутим, вже зібралися разом поснідати. Накривали на стіл.

«Але раптом як бахне, аж вікна повідчинялися, – пригадує ті жахливі моменти у своєму житті співрозмовниця. – І з того часу по місту гатили регулярно. То сильніше, то слабше, але спокою вже не було. 8 березня снаряд розірвався поблизу нашої п'ятиповерхівки. Тоді вікна вже не витримали – повилітали. Надворі було дуже холодно. Ми так змерзли… Багато моїх знайомих виїхали з міста і доручили мені ключі від своїх помешкань. У декотрих були домашні тварини, тож я їх годувала. На той час доглядала за сімома котами, один з яких був мій, морською свинкою і рибками в акваріумі».

Валентина Миколаївна годувала тварин із того, що залишалося у холодильниках в будинках. Частину роздавала людям, які переховувалися у підвалах. А якось понесла їжу своїй подрузі, яка торгувала хлібом, та побачивши, як та втомилася і зовсім не має перепочинку, взялася їй допомагати. «Ночувала переважно вдома. Вікна забили гіпсокартоном, тож вже не було так холодно. До обстрілів так звикла, що, почувши черговий вибух, лише переверталася в ліжку на інший бік. Вже як не стало в нас ні газу, ні води, ні світла, перейшла жити в батьківську хату сусідки. 22 березня я прийшла подивитися на свій будинок, в якому мешкала з 1979 року. У нього влучив снаряд, загорілося на кількох поверхах. Тож врешті 31 березня разом з сином таки поїхали. Тварин доручила знайомій дівчині, зі собою взяла лише свого кота Семена».

Обіцяної евакуаційної маршрутки в обумовленому місці не було. Водій іншої сказав, що вона взагалі не приїде. Тож запропонував їхати з ним. Місця в салоні вже не було, і Валентина Миколаївна з сином мусила ділити багажне відділення з чужими тваринами. У Дніпрі пересіли в інший автобус, який привіз їх до Хмельницького. Там знайшли прихисток невістка і свати.

Щоб не збожеволіти в чужому місті, Валентина Миколаївна почала братися за різні роботи. Плела сітки з волонтерами, килимки для бійців, готувала енергетичні батончики, виготовляла окопні свічки. За цей час знайшла багато подруг, однодумців, відвідувала соціальну майстерню, яку організував Червоний Хрест.

На фото: енергетичні батончики – потужна підтримка бійців на передовій. Фото: надане співрозмовницею.

«Якось потроху розвідала, що таке арттерапія. Заохотила до неї і своїх подруг, – ділиться жінка. – Затим разом почали відвідувати сеанси йоги, кінотерапії, інші заняття для релаксу і душі. Адже що з того, що будемо плакати і журитися? Хіба це нам допоможе? Лише хвороби прикличемо, а ліки нині он які дорогі. Отак і заспокоюємо одна одну, і ділимося наболілим, інколи душу виливаємо – стає легше. Бо в нас спільне горе, одна біда».

Валентина Миколаївна разом з подругами часто навідуються до поранених бійців у місцеві шпиталь та лікарню. Приносять їм смаколики, необхідні речі, а також підтримують добрим материнським словом. Супроводжують хлопців на концерти, різні заходи, на які вдається дістати квитки. Навіть на футбольний матч з дозволу лікарів повезли бійців, посадивши їх у крісла на колесах. Добре, що від лікарні до стадіону – рукою подати.

Підтримуючи поранених, виготовляючи необхідні речі для Захисників на фронті, жінки вкладають частинку душі в свою хоч невелику, але дуже важливу справу, яка наближає нас усіх до Перемоги.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую