ye-logo.v1.2

Надія Замрига: «Я пішла до війська, щоб отримати більше можливостей»

Суспільство 882
Тривалий час, будучи журналісткою, Надія Замрига писала статті про наших Захисників. Тому рішення стати військовою було виваженим
Тривалий час, будучи журналісткою, Надія Замрига писала статті про наших Захисників. Тому рішення стати військовою було виваженим. Фото: Надане співрозмовницею

Жінка нині обіймає посаду начальника служби зв'язків з громадськістю 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого

Коли прийшов час визначатися з майбутньою професією, Надія Замрига довго не могла визначитися, якому вишу надати перевагу. Виросла вона у сім'ї військових з Вінниці: тато – офіцер-артилерист, мати – працівниця будинку офіцерів, два старших брати – військові-зв'язківці. До народження донечки вони змінили чимало місць
проживання, а з появою нового члена родини осіли у Володимирі (до 2021 року – Володимир-Волинський – прим. авт.) на Волині. Саме там промайнули дитинство і юність Надії. Врешті дівчина вступила до Української академії друкарства у Львові та здобула фах книгознавця.

«Мої батьки дуже любили читати, передплачували чимало різної періодики, – розповідає Надія Замрига. – Вони були записані у всі бібліотеки військових гарнізонів та у містах, в яких доводилося жити. І вподобання мали доволі широкі. У 1980-х роках захоплювалися працями дисидентів, літературою, яка була тривалий час під забороною. Та й мені прищепили любов до читання. Можливо, тому я й обрала такий фах. Крім того, наслідувала й батьківські прогресивні погляди. Завдяки їм я навчилася по-справжньому розуміти, що означає бути українцем, цінувати землю і людей своєї країни. Саме вони донесли до моєї свідомості, що таке Україна без Радянського Союзу».

З пів року молода фахівчиня подавала свої резюме в різні організації та установи, однак на роботу ніхто не брав. Тож врешті, побачивши на стовпі оголошення про пошук продавчині на газетну ятку, дівчина вирішила погодитися на таку пропозицію.

«Вища освіта, звичайно, це добре, але треба було починати заробляти», – жартує Надія.

За щасливим збігом обставин власник ятки якраз заснував приватну газету та готував до друку другий номер. Тож запропонував Надії спробувати свої сили в журналістиці.

«Третій номер газети вже вийшов за моєї участі, – ділиться жінка. – У досить короткий термін у мене вималювалася спеціалізація: висвітлювала діяльність правоохоронних органів, прикордонників, військових тощо. Звичайно, писала і на соціальну тематику».

Газетярству Надія присвятила сім років, допоки у 2004 році у Володимирі не почали організовувати місцеву телекомпанію. Вирішила здобути ще й такий досвід. «І тут довелося починати все спочатку. Було цікаво, чи зможу, чи впораюся… Переді мною стояло чимало викликів – доводилося робити все і одразу. Була журналісткою, пробувала себе як ведуча, як оператор, як монтажер. А через рік стала редакторкою Агентства телевізійного мовлення. На цій посаді пропрацювала до 2016-го», – розповідає пані Надія.

Крім того, вже будучи досвідченою журналісткою, у 2009 році взялася за створення приватної газети у Володимирі. Тоді в країні був бум розвитку приватних ЗМІ. Так і поєднувала дві роботи – на телебаченні та в газеті. На той час донечці Вероніці ледь виповнилося чотири роки.

«Мама допомагала у вихованні, але доволі часто донька була зі мною на роботі, – зізнається жінка. – До речі, Вероніка народилася 6 червня, якраз на День журналіста… Це унікальна дитина. З 13 років навіть жила самостійно, закінчила школу з золотою медаллю, сама підготувалася до тестів та сама вступила до Українського католицького університету у Львові. На мій погляд, має схильність до журналістики, але обрала спеціалізацію «етика, політика, економіка». В університеті відповідає за зв'язки з громадськістю, активно волонтерить».

Такою самостійністю дівчина завдячує насамперед матері, адже з дитинства бачила, якою рішучою, цілеспрямованою та наполегливою є її старша наставниця. У сорок років Надія стала депутатом міської ради, а через рік, у 2016-му, підписала контракт із ЗСУ. «Чому армія? Бо тривалий час працюючи журналісткою, писала і знімала телевізійні матеріали про наших Захисників. Часто спілкувалася з військовими, була з ними на полігоні, знала про незадовільне ставлення держави до війська. І в той же час бачила, який потужний потенціал мали наші хлопці. Крім того, кілька разів їздила в зону АТО, готувала матеріали. І якось пропозиція командира служити в пресслужбі бригади та моє бажання склалися».

Надія Замрига, спочатку молодший лейтенант запасу, а згодом лейтенант, прес-офіцер, об'їздила з побратимами всі позиції, де дислокувалася бригада. Одночасно координувала роботу різних ЗМІ, які висвітлювали роботу військових, супроводжувала колег, виготовляла власний контент, вела соціальні мережі, займалася інформаційною гігієною…

Повномасштабна війна застала жінку на полігоні, на Рівненщині. Частина провела бойове злагодження та якраз готувалася висуватися в район проведення операції Об'єднаних сил.

«Спали в наметі, вночі почули по рації особливий сигнал, тож зрозуміли, що ситуація серйозна, – пригадує пані Надія. – За лічені години наша 14-та окрема механізована бригада вирушила на захист Київщини та Житомирщини. Але мене та ще кількох жінок залишили на полігоні. Ті чотири дні були настільки вбивчими для нас – і морально, і психологічно. Через невідомість, через нерозуміння, що відбувається. А найбільше, що наші побратими воюють, а ми тут… Нарешті командир дозволив і нам доєднатися до них. Вирушили на Житомирщину, в Малин. Бригада якраз відбивала наступ рашистів на Житомирській трасі, йшли бої за Макарів».

За словами військової, особливо важко було дізнаватися про смерть побратимів, з якими не так давно ділилися кавою, спілкувалися, обмінювалися досвідом, фотографувалися… Тоді-то й жінка дала собі слово, що всі її емоції, біль, хвилювання і страхи будуть вже після війни. «Бо інакше я психологічно зламаюся, не витримаю, – зізнається жінка. – Знаєте, я ніколи не гортаю телефонну книгу контактів. Тільки задаю імена в пошук. Не хочу і не можу бачити імена тих друзів, котрих уже немає. І принципово не видаляю їхні номери. Бо вони були і продовжують бути в моєму житті».

Разом зі своєю бригадою Надія Замрига вирушала на Миколаївщину, а після звільнення кількох її населених пунктів переїжджала на Харківщину. Побувала і під Ізюмом. Три місяці пробула на Бахмутсько-Соледарському напрямку в 2022 році. Запоріжжя, знову Харківщина… І вже тривалий час – поблизу Куп'янська.

Зі своєю донечкою Надія завжди на зв'язку. Відпустки – рідкість, проте інколи пересікаються у Києві. Вероніка допомагає бригаді, в якій служить мама, – виготовляє мерчі (гасла, логотипи тощо), шеврони, футболки для наших Захисників.

«Нещодавно ми навіть обговорили з нею дуже емоційну тему – її дії на випадок, якщо зі мною щось трапиться, – поділилася сокровенним жінка. – Вероніка дуже свідомо поставилася до цього. Розуміє, що треба бути готовим до різних викликів. Щоб не розчаруватися, поки що плани особливо не будуємо. Я щаслива у своєму дні. Щаслива, що маю таку донечку, яка є моєю опорою і підтримкою. Але глибоко в душі маю сокровенну мрію: колись я неодмінно посаджу лавандову клумбу біля свого будиночка, який обов'язково буде в
Україні. А ще – влаштую притулок для бездомних тварин».

Читайте також:

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую