Як переселенка не лише відкрила власну справу, а й активно волонтерить у Волочиську

«Невже таки почалося?» – з примарною надією, що вибухи, від яких здригається рідний Харків, їй наснилися, запитала чоловіка Дар'я Гончаренко того кривавого світанку. «Так», – констатував Олексій.

Розбудили шестирічного Сашка, нашвидкуруч зібрали нехитрі речі й поїхали до Дар'їних мами з бабусею. Вибухи, обстріли, прильоти... Від них, здавалося, ось-ось вибухне мозок. Район Салтівка обстрілювався безперервно. Хаос. Паніка. Страх і розпач. Більшість підвалів багатоповерхівок ще зачинені, тож про бодай якесь бомбосховище не йшлося. Попервах, сидячи в темному коридорі, моніторили новини зі сталевою упевненістю, що за день-два усе неодмінно вирішиться, мусять ж бо бути адекватні домовленості.

Згодом зо 250 душ, серед яких старенькі й зовсім малі, чимало з домашніми улюбленцями, тулилися у підвалі найближчого з дитячих садочків. За кілька днів більшості мешканців бомбосховища вдалося вирватися з міста, перебування в якому вже нагадувало найстрашніший фільм жахів. На восьмий день родина Гончаренків теж вирішила виїздити. Бабуся, якій за 80, покидати домівку відмовилася, тож мама Дар'ї залишилася з нею.

Налякані до смерті, подружжя з сином і двома кішками покидало рідне місто. Хоча це було лотереєю: горіли автівки, цілі автоколони з людьми. Встигли. Бо уже наступного дня трасу, якою виїздили, обстріляли. У валізи вкинули по кілька речей на кожен сезон. Вірили ж бо – повернуться скоро. Адже, крім затишного рідного дому, тут залишалися щасливі розмірені будні, приємні клопоти, улюблена робота. Дар'я, кілька років пропрацювавши майстром манікюру, працювала адміністратором в салоні краси. Олексій – вправний автомеханік.

На сітки, сплетені небайдужими волочисьцями, завжди черги

Блокпости змінювали один одного. Невідомість лякала. Куди їхали, толком й не знали. Полтава. Олександрія. Умань… Знайомі знайомих запропонували квартиру у Волочиську на Поділлі. Попервах мешкали там вдев'ятьох. А коли родичі чоловіка поїхали далі, купили квитки на евакуаційний потяг мамі й бабусі. Ті приїхали ще зі своєю кішкою.

Олексій незабаром поповнив ряди ЗСУ. Сашко пішов до місцевої школи. Нині він уже другокласник. Дар'я ж з головою занурилася у волонтерство. У першій половині дня ліпила вареники й місила по 75 кілограмів тіста в компанії небайдужих прихожан Волочиського Дому молитви, в другій – плела сітки в центрі культури та дозвілля «Гармонія».

Смаколики новоспеченої підприємиці замовляють залюбки

«Якщо на варениках рук завжди було багато, то на сітках їх катастрофічно не вистачало, – розповідає щира українка. –
Тож через рік поєднання того й іншого перейшла виключно на сітки. Зрозумівши, що не вистачає не лише людей, а й матеріалів, коштів, почала через соцмережі створювати відповідні заклики, збирати донати, займатися організаційними моментами. Ото, пригадую, пишу, що потрібні люди чи кошти для виготовлення сіток, й одразу отримую зворотне: «Нам конче треба сітки». Черги на цей захист направду величезні. Завдяки допомозі вчителів, які у грудні були на канікулах, за місяць нам вдалося передати на фронт 610 квадратних метрів сіток. Плетемо з небайдужими мешканцями Волочиська й далі. Без вихідних та відпусток».

У чужому місті молода жінка одразу збагнула: щоб не впасти у депресію, потрібно постійно бути зайнятою. Тому, попри домашні й волонтерські клопоти, спочатку закінчила курси водія, отримала права. Згодом вирішила розпочати свою справу.

«Придбала курс, як готувати пастилу, фрипси, джерки, льодяники. Та він виявився безрезультатним», – зізнається Дар'я. Тож, як мовиться, методом набивання гуль віднаходила-вдосконалювала власні рецепти. Виграла в цьому напрямку грант від БФ "Карітас Хмельницький УГКЦ". В рамках гранду пройшла навчання, закупила базове обладнання. Відкрила ФОП, бо воліє працювати чесно, сплачуючи податки. Нині талановита майстриня має вже постійних замовників. Із сировиною, запевняє, неважко: натуральні ягоди в навколишніх селах закуповує в сезон, яблука ж є цілорічно. Невдовзі новоспечена підприємиця матиме власний виробничий цех, в якому зможе масштабувати виробництво корисних смаколиків і створить робочі місця.

«Про пастилу й льодяники – це про нічне життя», – жартує жінка. Адже в її швидкому ритмі на власну справу, яку стрімко й вміло розвиває, в добі фактично не вистачає часу. Левову частку дня займають сітки. А ще ж побут, сім'я, чекання з війни коханого...

Сашко любить допомагати

Олексій нині на Авдіївському напрямку. Телефонувати намагається щоднини, аби рідні не хвилювалися. Коли він був у відпусті, двічі їздили додому. Завдяки своїй непосидючості Дар'я знає у Волочиську вже чи не кожного його жителя. Тож став він їй по суті рідним.

Чи повернуться після Перемоги додому, ще не знають: «З таким сусідом, то навряд чи, – міркує, – адже 30 кілометрів до Бєлгорода завжди залишатимуться. І бути так близько до москалів не хочеться».