Родина з Маріуполя зуміла вирватися з окупації, проте досі не знає про долю полоненого сина

Одразу ж по закінченні школи Ірина Хоменко повернулася в Україну. Колись до родичів на Урал дівчину разом з її двома молодшими братами привіз батько після смерті матері. Проте жити в росії вона не хотіла.

На рідній Донеччині закінчила училище та вивчилася на електрогазозварювальницю. Таку професію дівчина обрала, перш за все тому, що в тому училищі виплачували аж 75 рублів стипендії. На той час це були доволі великі гроші. Та й на завод з такою спеціальністю охоче брали робітників.

Самостійність та нова родина

«Після училища вийшла заміж. А свій трудовий стаж розпочала на посаді дефектоскопіста, – поділилася своєю історією жінка. – Виявляла дефекти в ходових частинах вагонів. Це було дуже відповідально, бо на кожен виріб виготовлявся сертифікат, де зазначали, хто його перевіряв».

З рідного дому не вдалося забрати фото з колишнього життя. Залишилися лише кілька світлин у телефоні. Фото: з сімейного архіву.

Сказав виховательці, що за ним мама і тато приїхали

У Ірини Миколаївни та Олександра Олексійовича одна за одною народилися три донечки: Інесса, Ольга та Сусанна. Мешкала родина неподалік від Маріуполя, на малій батьківщині чоловіка.

«Якось ми поїхали в санаторій провідати донечку, де вона оздоровлювалася, – пригадує Ірина Миколаївна. – Неподалік відпочивали діти-сироти. Поки нас не було, хлопчики з дитбудинку відчинили наш «Жигуль» та бавилися всередині. Ми підійшли і не знали, що робити. Тут і вихователька їхня з'явилася, почала тих хлопчаків виганяти. Всі вийшли, а один навідріз відмовлявся покидати машину. Казав, що це за ним його тато і мама приїхали… Ніяк не могли вмовити того хлопчика. Вже ми йому й пообіцяли, що приїдемо за ним пізніше, що так ось одразу не можемо забрати, підготуватися потрібно…»

Спогади про цю подію, а також надія, яку дали 6-річному хлопчику, не давала спокою подружжю. Сумління не давало спокійно спати та врешті почали радитися, як вчинити. Зібрали донечок, розповіли про свою пригоду.

«Вони не були проти того, щоб у нас з'явився новий член родини, – каже жінка. – Навіть раділи, що матимуть братика. Не могли дочекатися, коли його побачать. А ми поїхали в Маріуполь, в інтернат, куди вже повернулися всі діти. Розпитали що до чого, почали збирати документи. Цей процес тривав недовго – дітей такого віку не часто брали.
Вдруге побачили Вову тижні через два. Приїхали в інтернат, а вони всі повибігали до нас – кожен чекав, що за ним… А він упізнав. Одразу заявив: «Ой, мої тато і мама приїхали! Мене забирати». І довго не вагався – всім сказав «пока» і поїхали додому».

У нову сім'ю Вова увійшов, наче ясний сонячний промінчик: веселий, життєрадісний, дуже активний та грайливий. За словами Ірини Миколаївни, все йому потрібно було перевірити, задати купу запитань, напхати повні кишені цукерок, брав не питаючи все, що сподобалося, не вмів ділитися, постійно переживав, щоб нічого в нього не відібрали… Виховання в інтернаті, звичайно ж, довго давало про себе знати. Тому не раз батькам доводилося консультуватися з психологом.

«Як пішов у перший клас, спочатку дуже переживав, бо великий колектив нагадував інтернат, – поділилася спогадами жінка. – Затим заспокоївся. Але постійно щось у всіх випрошував… То на танці рвався, то ще в якісь пригоди потрапляв».

Андрійко

Через якийсь час родині стало відомо, що у Вови є старший брат Андрій. Згодом знайшли хлопчика у Вінницькому інтернаті для дітей з вадами слуху та мовлення. Почали з ним спілкуватися. Хотіли забрати до себе, але в селі, в якому жили, не було ні спеціалістів відповідного профілю, ні умов для його навчання. Тож постійно з ним контактували, забирали на вихідні, канікули, свята до себе. Він називав їх мамою і татом. А коли Андрій закінчив 9-й клас, його направили в Дніпро вчитися на майстра з ремонту швейних машин.

«Але змалечку він дуже полюбляв спорт – професійно займався волейболом, закінчив інститут, – розповіла Ірина Хоменко. – Навіть став майстром спорту».

Вторгнення. Початок

Донечки також вивчилися, всі мають вищу освіту. Інесса юристка, психологиня, фахівець з управління персоналом. Ольга має фінансово-економічну освіту, а Сусанна – психологиня, військова.

У 2009 році Ірина Миколаївна з чоловіком переїхали жити в Маріуполь. Йшов час, всі діти мали вже свої сім'ї, жили окремо. В одному місті разом з батьками мешкали лише Вова, морський піхотинець, в якого підростав маленький синочок, та Оля з двома дітками. Сусанна служила під Києвом, а Інесса працювала в Харкові. Андрій мешкав у Дніпрі, часто був у відрядженнях, на змаганнях за кордоном.

Будинок, в якому жила родина, обстрілювали по кілька разів на день. Фото: з сімейного архіву.

«Вранці 24 лютого 2022 року мене розбудив дзвінок Інесси, – пригадує початок жаху Ірина Миколаївна. – «Мамо, нас бомблять!» – прокричала у слухавку. У Васильків, де служила молодша, додзвонитися вже не могли. Навіть на роботу, на завод, нам сказали виходити. Всі ж думали, що постріляють і затихне, як було у 2014-ому… І Вова не раз нас заспокоював: «, Мам, тату, не переживайте. У нас дуже багато всього. Нічого поганого не буде». Ми й вірили…»

Попри надію, що весь жах скоро закінчиться, в новинах було не так багато оптимізму. На всяк випадок Олександр Олексійович з дружиною вирішили заправити машину. На заправку вони приїхали другі. Та поки чекали, коли поміняється зміна, черга з автівок збільшувалася з кожною хвилиною.

«Все частіше з'являлася інформація про те, що когось контузило, когось убило, десь зруйнували будинок… Поїхали в аптеки закупитися, про всяк випадок. Брали зеленку, бинти, жарознижувальні, щось від живота… Вже й біля банкоматів було не пропхатися. А в магазинах просили лише готівку. Паніки додавало все більше новин про наслідки обстрілів Маріуполя. Добре чули гуркіт, шум. Але переночували ще в квартирі», – пригадує Ірина.

Батькам трохи стало легше, коли нарешті до них додзвонилася Сусанна. Сказала, що і у Вови, з яким також зник зв'язок, теж все добре. На другий день Маріуполь обстрілювали вже так, що родині довелося спуститися в підвал своєї п'ятиповерхівки.

Дорослі як могли забавляли малюків у холодному підвалі. Фото: з сімейного архіву. 

«Про небезпеку тоді сповіщали церковні дзвони, – каже жінка. – У підвалі сидів весь наш під'їзд. Люди втішали один одного, що скоро все закінчиться. Вулицями ще ходили наші військові… 27 лютого в будинку зникли світло та вода. Ми приготували їжу та понесли її в приватний сектор, де мешкала донька з сім'єю. У своєму будинку вони й року не прожили… І тут – потужний вибух. Дорогою додому побачили тіло чоловіка, що лежало на дорозі. Він їхав велосипедом по воду… Біля нашого будинку також лежав поранений, який згодом помер. А над нашою квартирою не було останнього поверху».

Життя у темряві

Дочку з дітьми та чоловіком батьки забрали до себе у підвал. Будинок був після капітального ремонту, внизу люди облаштували собі кладочки, тримали там продукти, закрутки, килими та те, що було не потрібне в квартирі. До того ж, незадовго до початку великої війни закупили вісім баків для сміття. Саме вони виручили бранців підвалу.

Щоб хоч якось відволікти дітей, їм дозволяли розмальовувати стіни у підвалі. Фото: з сімейного архіву.

Передчуваючи, що скоро залишаться без води, в ємності злили все, що було в трубах опалення. Воду відстоювали та кип'ятили, щоб пити і готувати їжу. Черговий вибух – не стало вже й газу. Готували на вогнищі біля підвалу, склавши гіркою з десяток цеглин. Вже дуже скоро ця конструкція перемістилася вниз на першу сходинку, бо вже навіть біля входу стояти було небезпечно. З квартир люди потроху позабирали все, що могло згодитися. Забіжать, схоплять і швидко назад.

«Зв'язку вже не було. Востаннє почули дочку, яка сказала нам, щоб вибиралися з міста. Нічого не знали за сина. В підвалі було дуже важко морально. Найбільше хвилювалися за дітей. З нашого будинку добре проглядалася траса на Волноваху, тож його бомбили по 10-15 разів на добу. Одна жінка голосно читала молитви та всім наказувала робити те саме. Проте в дорослих не було часу на це. Ми постійно мали затуляти вікно, яке вже давно вилетіло. Коли закінчилися дошки, знайшли картон, який спочатку клали під матраци, ним і затуляли. Навіть лекало мали 80 на 130, готували запасні прямокутники, бо після кожного вибуху цей захист розлітався на друзки. Доводилося ще й дірки, які утворювалися після бомбардувань – будинок аж підскакував – ганчірками затикати, щоб не так холодно було. Тож на грізні заклики віруючої реагували лише дітки. І досі перед очима картина, як малюки, склавши ручки біля серця, щиро моляться, повторюючи за дорослою, слова молитви і квапливо, по дитячому хрестяться…»

Їсти доводилося готувати на останній сходинці у підвалі, бо на дворі вже було дуже небезпечно. Фото: з сімейного архіву.

За словами Ірини Миколаївни, діток намагалися забавити різними історіями, заспокоювали. По периметру підвалу навіть розклали світлодіодну стрічку, яка створювала якусь святкову атмосферу. А в тіні від ліхтарика створювали казкових персонажів. Спочатку в підвалі було дуже багато людей, але поступово їх меншало – пробували вириватися з міста.

Перша спроба

4 березня Хоменки також вирішили ризикнути виїхати з Маріуполя. Десь почули інформацію про зелений «коридор», але де він був, звідки і коли – не знали.

«Сіли всі в наш «Жигуль» і поїхали в напрямку Запорізької траси, – каже жінка. – І тут – обстріл. Нашу машину прошило численними осколками, повибивало всі вікна й так підкинуло, що мало не перекинулися. Переглянулися з чоловіком і повернулися назад у підвал».

Пізніше осколки подружжя діставало і з сидінь, і з підшивки, але дякувати Богу, людей тоді не зачепило. Як і мотор, який таки зміг вивезти родину з міста, яке рашисти знищували квартал за кварталом, і врятувати їм життя.

Дорога на свободу

«Якось з проїжджаючої машини нам «скинули» жіночку з двома дітками. Старший мав інвалідність, йому було років дванадцять. Не всі були готові ділитися з ними їжею. Ми ж підтримували їх, давали і їжу, і воду, речі. В магазини, куди бігали ще в перші дні за продуктами, вже ніхто не йшов. Спочатку там продавали харчі, затим просто роздавали залишки. Всі навіть боялися виходити надвір. Добре, що в нас були запаси. Інколи в підвал забігали наші хлопці, ми пропонували їм їжу, але відмовлялися. Коли запитували їх про день завтрашній, вони й самі не знали, що сказати.

«Тримаємося, батьку, тримаємося», – відповідали чоловіку. Їхній бетеер стояв за будинком, там було більш-менш безпечно. Кілька разів заносили бійцям поїсти…»

У ніч на 16 березня люди чули автоматні черги в місті. А на ранок в Маріуполі вже були окупанти. «Жигуль» Олександр Олексійович поставив там, де був БТР. Машину вже оточили рашисти, питали, чи на ходу. Чоловік сказав, що ні. Що осколок пошкодив газову установку, нема й пального… Трохи пізніше до Ірини та Олександра підійшов окупант, попросив закурити. І раптом сказав: «Прячьте машину и валите отсюда, если есть возможность...» Щоб не зняли колеса, ввечері її загнали в приватний двір за парканом.

Ввечері окупанти підійшли до підвалу і поцікавилися скільки там людей. Їм запропонували самим піти порахувати. Але боялися спуститися…

«Я запитала в них, що вони наробили, хто їх сюди звав… А вони лише плечима знизували. Трохи привели автівку до ладу, ватою позакривали дірки, целофаном та скотчем заклеїли вибиті вікна, – продовжує жінка. – Вирішили тікати вдруге. Востаннє попрямувала до своєї квартири. Між другим і третім поверхом вже не було сходів. Знайшли десь стрем'янку, чоловік тримав, я полізла вгору. Вдома ввімкнула телефон. Син не відповідав. Кілька слабких сигналів – і раптом голос Сусанни. Дочка плакала, не вірила, що то я. Їй хтось сказав, що наш будинок розбомбили, а людей завалило у підвалі, що ніхто їх не звільнить звідти. Тож більше двох тижнів нас вважали загиблими…

Все, що вдалося забрати з рідного дому – ікона. Фото: з сімейного архіву.

Попросила дочку дати всім знати, що ми живі і що будемо пробувати виїжджати знову. Обійшла розбиту квартиру, кухні вже не було… Зняла зі стіни ікону, постояла, поплакала та й пішла. Назавжди. Я це тоді відчувала».

Виїжджали полями. Хтось поділився позивним для проходження блокпостів – по «доброті душевній». «Ми закутали дітей. Поїхали. На першому ж блокпосту росіянин спинив і спитав, що це ми написали на машині «бидляцькою» мовою. Дав балончик з фарбою і наказав виправити «Діти» на «Дети». Далі мусили пробиратися польовими дорогами, попри ворожі танки, «Урагани», бетеери… Спочатку ми мали зупинитися в родичів в селах, але їхали, їхали, їхали. На черговому блокпосту рашист хотів зазирнути в машину, але я зачинила двері прямо перед носом йому, мовляв, тут діти і холодно».

Коли родина нарешті почула: «Слава Україні!», не могли стримати сліз. Вибралися. Живі. Подальший шлях пролягав через Запоріжжя, Дніпро, Кривий Ріг, Умань та врешті – зупинилися в Хмельницькому.

Нині Хоменки з дітьми і шістьма онуками винаймають житло. Двоє малят народилося вже в Хмельницькому. У Інесси та Сусанни.

Залізний свідок – у Європі – та сюрприз для родини

«Ми вже почали трохи лагодити нашу машину, – продовжує Ірина Миколаївна. – Але подзвонив Пєвнєв Віталій знайомий капелан, який нам допомагав, та запропонував відправити її в Європу. Щоб за кордоном на власні очі побачили через що довелося пройти людям, аби вирватися з окупації. Ми порадилися з чоловіком і погодилися. Бо так  «Жигулі» ще й мали кошти збирати для наших військових.

А якогось дня після цього, влітку 2022 року, знову зателефонував Віталій та попросив з дітьми вийти надвір, бо привезли їм смаколики. Ми виходимо і бачимо іномарку, перев'язану великим червоним бантом, кульками і солодощами всередині. «Це – для вас», – почули. Самі по собі з очей полилися сльози…»

Безсилі у новій біді

Якось переглядаючи кадри зі здачі в полон захисників Маріуполя, Ірина Миколаївна впізнала в одному з них свого Вову. Серце матері мусило прийняти і цю жахливу реальність. Куди тільки не зверталася, не просила – скрізь глухий кут.

«Дізналися, що був в Оленівці, – каже жінка. – Навіть інколи телефонував нам. За кожну хвилину розмову ми мали скидати кошти на певну картку. Після теракту дав знати, що з ним все добре. А востаннє виходив на зв'язок 8 лютого 2023 року – привітав сина з днем народження. Якось дружина навіть лист від нього отримала, але не впевнена, що то його почерк. Представники щодо Женевської конвенції з прав людини мені дзвонили, але швидше, щоб щось дізнатися, ніж мене повідомити. Жодного результату і від Червоного хреста…»

З рідними братами Ірина Миколаївна не спілкується: вони живуть в росії та підтримують кремлівську владу. Нині жінка працює… бабусею. На її плечах – всі онуки. Діти та чоловік знайшли роботу. Кожен із них часто згадує свій рідний дім, своє колись чудове місто біля моря… Чи доведеться колись туди повернутися і почати все з початку?