Між роботою й волонтерством довелося обрати друге: як Оксана Кілафли активно наближає Перемогу

«Сонечко, не йди сьогодні на роботу. Збери про всяк випадок у валізу найнеобхідніше – війна», - Олександр намагався говорити у слухавку якомога спокійніше, аби не злякати кохану. Він ж бо знав, за період війни, що тривала уже вісім років, за майже чверть століття його служби дружина навчилася зчитувати геть усе уже з його короткого «Алло».

Оксана навіть не стала вмикати світло. Навпомацки відкрила валізу.

«А що туди покласти? - міркувала. – Що виокремити з ущент просякнутої щастям домівки? Тут все облаштоване і придбане з любов'ю, від меблів-техніки до філіжанки». А ще як уявила, що сюди можуть увійти орківські гидоти, аж знудило. Закрила назад. «Добре, що діти у Львові проживають, - рятівна думка на мить зігріла, бо неймовірно лихоманило. – Стала моніторити новини, відокремлюючи фейки від правдивої інформації. Що робити? Їхати з Болграду, що на Одещині, де проживали уже двадцять п'ять років, до батьків, до рідної Долини на Франківщині? Може, все ж іти на роботу (останнім часом жінка працювала в будівельно-архітектурному відділі міської ради – авт.)?».

Прикордонне містечко з перших годин приймало силу-силенну біженців. Одних прихищали у себе, інших проводжали в мирні країни. Оксана Кілафли записувалася на всеможливі чергування, аби надавати потрібний супровід нажаханим жахіттями війни людям.

«Деякі були навіть в резинових шльопанцях на босу ногу», - пригадує жінка. Водночас зорганізувавшись ще з трьома дружинами й матір'ю військових, вирішили допомагати Захисникам. Одна з містян, яка згодом пішла служити до тероборони, надала небайдужим активістам свій невеличкий бар з підвалом.

«Було холодно, всі по кілька разів перехворіли, але роботи не полишали», - констатує Оксана Михайлівна. Не вмовкав телефон. «Відчувала себе якимось кол-центром», - посміхається вже зараз. Її, дружину командира, який свого часу фактично й формував 88 батальйон морської піхоти, що базувався у Болграді, знали всі військові, та й вони їй, надто офіцерський склад, були, як рідні.

На ярмарку в Данії з українкою, яка там живе і працює

Збирали компоненти для «смузі Бандери». Організувала людей для плетіння маскувальних сіток. Попервах два кілометри рибацької сітки для основи надала подружка Оксани, прикордонниця. Речі, щоб різати на смужки, приносили з дому й придбавали в секонд-хендах. Віднаходили-закуповували і в Україні, й по закордоннях бійцям найнеобхідніше.

Їздили до Данії й Польщі влаштовувати благодійні для ЗСУ ярмарки

Рідна сестра Оксани та чоловікова двоюрідна, донька і син, окрім того, що теж одразу взялися допомагати величезному потоку внутрішньо переміщених осіб, збирали й передавали величезні бандеролі зі Львова. Розфасовували їх на уже кількох пунктах Болграду. Спочатку обходилися власними заощадженнями, охоче приносили-скидали кошти рідні, друзі, знайомі. І хоч суми назбирувалися немалі, до 200 тисяч гривень, їх катастрофічно не вистачало. Тож з першим березневим сонечком на позичених в міськраді столах організовували ярмарки хенд-мейдів, так звані «гаражні розпродажі» (люди зносили добротні речі, якими вже не користуються). Вторговували по 10 - 15, а деколи аж 40 тисяч гривень.

Оксана Кілафли у соцмережах стала проводити всеможливі лотереї, розіграші лотів за донати. Втім хотілося придбавати не дріб'язок, а дрони, мавіки, прилади нічного бачення й т. ін. Переселенець з Миколаєва Олексій Строганов, директор благодійного фонду, охоче згодився дати Оксані рахунок, аби на нього збирала кошти. Та якщо Оксану знали у всіх установах й відомствах, чужа у місті людина все ж викликала підозру. «Під мою відповідальність, - запевняла. – Іншого виходу наразі не бачу. У крайньому випадку закладу свої кошти». Одноденні заробітки скидали й міська рада, й районні адміністрація та лікарня, й центр первинної медико-санітарної допомоги, й пересічні українці. Зібрана таким чином сума сягнула на нині двох мільйонів гривень.

Надійний захист чекають на фронті

Придбання для військових дорогого оснащення вимагало ведення чималої документації: й акти прийому-передачі, й відповідні запити від частин, на які ті точно не мали часу. Тож природно волонтерство й робота уже не могли поєднуватися-вміщуватися в добі. Свідомо вибрала перше. До Перемоги. «Якщо внуки мене колись запитають, що я робила під час війни, без сорому дивитимусь їм в очі», - констатує.

«Інколи відчуваю себе циганчуком, - жартує щира жінка, яка ніколи не вміла просити для себе. – Я спочатку кажу «Дайте гроші», а тоді вже «Добрий день».

Оксана Кілафли з сестрою-львів'янкою Галиною Русник, майстринею, яка виготовляє ексклюзивні ґердани, їздили до Данії й Польщі влаштовувати благодійні для ЗСУ ярмарки. Продавали Галинині ґердани, а також викуплені у місцевих майстринь та українських виробників за символічною ціною самобутні українські вироби. До того ж, Галина проводить у Львові майстер-класи для підтримки армії й разом з Оксаниними донькою Настусею й невісткою Іринкою розписують гільзи і тубуси від снарядів, які слугують лотами для донатів.

З такою екслюзивною атрибутикою Оксана проводить розіграші

Нині активна волонтерка, яка, до слова, не має корочки волонтера, бо не вважає то головним, має змогу активно закуповувати добротний матеріал для сіток, що плетуть невтомні «павучки». Більше п'яти кілометрів сіток уже відправили на передову. Вдячні бійці організованій нею команді за мавіки, дрони, тепловізори й іншу вкрай потрібну амуніцію. З допомогою «Гончаренко-центру» відправили на фронт протидронову рушницю вартістю пів мільйона гривень.

Ця напрочуд дивовижна жінка й секунди вільної не має: як не документацією займається, то гроші відшуковує, то точки, де дешевше придбати якісне військове спорядження (цей безперервний процес не полишає думки й на хвильку). А ще затята українка організувала й проводила для бажаючих перейти на українську «Мовний клуб». Єдине, чого не може робити, - ходити на прощання з загиблими: «Я втрачу свідомість від пекучих сліз болю вдів, сиріт, мамів».

Вона терпляче чекає дзвінка від коханого і з нетерпінням омріяної фрази: «На кілька днів вдасться приїхати додому. Чекай». Десять років війни навчили її чекати. Найбільше вона вдячна своєму Олександру, що ніколи не приховував від неї правди. Вона ж бо раніше лише для нього, а нині для тисяч бійців – направду найміцніший тил.

На пошті до подібних передач уже звикли

26-річна Настя й 24-річний Валерій відкладали свої весілля на «Після Перемоги». «Ви розпишіться, діти, - порадила ненька, як рідних приймаючи зятя й невістку, - а відсвяткуємо, як тато буде вдома, після Перемоги».

Читайте також: Патріотична активність семирічного хлопчика, який допомагає ЗСУ, не залишилася непоміченою