ye-logo.v1.2

«У тому фатальному бою одного сина ранило, а іншого убило» - історія братів Дмитруків із Ярмолинеччини

Суспільство 1098
Володимир Дмитрук був високласним сапером
Володимир Дмитрук був високласним сапером. Фото: з сімейного архіву

Останнє у своєму житті повідомлення син Володимир відправив неньці в п'ятій ранку того 8 листопада, коли чекала на їхню ротацію...

Тривожне передчуття згризало материнське серце й зрошувало сльозами очі добрих десять днів до трагедії.

«Все ж добре. 8 листопада синів ненадовго відпустять додому, пообіцяли ротацію», - заспокоювала себе тієї осені 22-го Людмила Дмитрук із Жилинець, що на Ярмолинеччині. Її обидва сини, старший Максим й молодший Володимир, з перших днів повномасштабного вторгнення оббивали військкоматівські пороги: з обнадійливим «ми вам подзвонимо» поверталися додому, щоб знову за кілька днів проситись боронити Україну. Тим часом зварювали ліжка для мобілізованих у Хмельницькому розподільчому пункті, а також бруси, турніки…

«Мамо, нам в понеділок з речами», - нарешті заявив 38-річний Максим.

Брати змалку, як нитка з голкою

Пішли удвох. Спершу, як належить, на навчання. Змалку ж бо, як нитка з голкою: хоч і різні за характерами – завжди – не розлий вода. Максим допомагав батькам бавити на п'ять років молодшого братика. Коли з обласного центру переїхали до Жилинець, Вовчик, який якраз до першого класу пішов, натішитися не міг землею й всіма її дарами. Бувало, прийдуть  зі школи, не видно молодшого. «Кавуни до сонечка перевертав», - виправдовувався, як знаходили на городі. А він під кожен плід й дощечку підкладав. Змалку хлоп'я не лише зналося на геть усьому по господарству, а й, наслідуючи мамині таланти, випікало торти і тістечка. Коли ж здобув фах пекаря-кондитера борошняних виробів, за спеціальністю не працював і дня. Віджартовувався, що, мовляв, не його то сфера, бо картоплю чистити не любить. Й навіть не пішов навчатися у Кам'янець-Подільську сільгоспакадемію, куди вступив. Залюбки ремонтував з братом, фаховим електрогазозварювальником, автомобілі. Їздив з ним і батьком на заробітки.  Їхні золоті руки були затребувані і в різних куточках України. Брати ніколи не байдикували, завжди роботу мали. Максим зварював, Володя з ювелірною точністю нарізав для цього потрібні деталі. А ще захоплювався ремонтом аудіотехніки, телефонів.

Посмішка не сходила із обличчя Дмитрука

Людмила Федорівна, спрагла батьківської любові (у сім років, після смерті неньки, опинилася в інтернаті, а в 15 вже мала перший запис в трудовій книжці), завжди огорталала синів непідробною неймовірно потужною турботою. Як вона молилася за них на війні! Як чекала! З того самого серпневого дня, коли, зранку, мовчки копаючи картоплю (з навчань на вихідні приїхавши), ввечері таки зізналися, що їх відправляють на фронт. Вже всім років, як відтоптав ряст батько хлопців, тож чекала без підтримки чоловіка.

Сини дзвонили щодня. Або писали. Коли не було зв'язку, попереджали. «Доброго ранку, мамо. Приємного тобі дня під мирним небом і гарного настрою», - останнє у своєму житті повідомлення Володимир відправив неньці в п'ятій ранку того 8 листопада, коли чекала на їхню ротацію. Запитала, чому їм не спиться. Відповіли, що йдуть на завдання…

А потім обидва телефони, наганяючи паніки, підступно мовчали. Подзвонила невістка, Максимова дружина, сказала, що Максим ранений, у шпиталі. На запитання, де Володя, промовчала. Раз-по-раз набирала Максима. Він врешті відповів. Старався не дати неньці поставити оте фатальне запитання. Розповідав, що поранений, спина, рука й нога, що контужений, що попереду операція… Переживала за нього, та все ж, відчуваючи незворотне, допитувалася: «Ти чому не забрав Володю?». «Володя поранений, мамо. Важко, - витиснув з себе. – Не могли ж нас на одні ноші взяти, його повезли іншою швидкою». «Мого Володі більше нема!» - з зойком ненька вибігла на вулицю, не маючи жодного документа чи підтвердження. Стали сходитися сусіди, з'їжджатися родичі. Наступного дня Максим таки зізнався. «Ти з ким?» – запитав і почувши, що не сама, підтвердив її жахливі здогадки.

А для рідних у бійців на фронті, як завжди, "все добре"

«Володя ніколи не залишав ні поранених, ні вбитих на полі бою, він змалку завжди усіх захищав, - плаче осиротіла ненька. – Виносив поранених й у тому бою. Коли зігнувся над побратимом, куля пройшла під бронежилет. Не вижила ні та дитина, ні моя. Максим ж хотів винести брата. Але відчув спочатку влучання в ногу, затим в руку… У семи шпиталях довелося йому побувати. Оперували пізніше – дали змогу бути на похороні Володі».

«Володя був хорошим сапером, швидко освоював закордонну техніку, - розповідав брат, з яким без перебільшення були, як нитка з голкою. -Міг налаштувати німецький міношукач так, що той знаходив пластикову міну. …Вова виносив пораненого із важкого бою – побратиму відірвало ногу після танкового прильоту. Я хотів допомогти, але брат сказав, що краще їх прикрити. До укриття залишалось кілька десятків метрів. Нас накрив шквальний вогонь. Вова впав. Я добіг до нього, підняв. У цей момент мене поранило у спину, ногу і руку. Я знав, що Володю повезли до лікарні. Мене теж відправили до шпиталю. Мені головне було знати, що з Володею. На жаль, він помер дорогою від важких, не сумісних із життям ран». А Максиму у дверях госпітальної палати він привидівся – аж закричав від болю втрати.

Максим нещодавно демобілізувався та повернувся до праці. Два інфаркти й операція випробували на міцність материнське серце, бо воно не із криці чи сталі. Нині Людмила Федорівна живе зі старшим онуком Ростиславом. Чекає дзвінків від Владислава, який з мамою у Польщі. Це сини Максима. Вовиній ж Євузі цьогорічного лютого 11 сповнилося. Їздили вітати її з днем народження. Ота любов до онуків, старшого сина з дружиною, пам'ять про молодшого й тримають її на цьому світі.

А отримавши виплати, Людмила Дмитрук придбала підрозділу, у якому служив син, автомобіль. Максим власноруч адаптував його для служби. Купили ще три мобільні телефони, смаколиків на 40 тисяч гривень, щоб не їхало авто впорожні. Дізнавшись, що до Людмили Дмитрук приїдуть Захисники, до збирання передачі доєдналися й односельці: хто пиріжки пік, хто закатки зносив, хто печиво, хто гроші…

«А один із тих хлопців, - ніяк не навчиться не плакати ненька, - так схожий на мого Вову. Їх двоє було. Вони мого сина не знають, -пізніше прийшли. Але обійняли мене так міцно. Чи то з почуття вдячності, чи, може, провини. Хоча у чім вони винні. Захищають Україну, продовжують синову справу, соколята».

 Автомобіль, придбаний Людмилою Федорівною Дмитрук, нестиме службу разом із групою інженерного забезпечення 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую