Поранення не зупинили: історія незламної родини захисника України

Як воно, чекати дитину з війни, не знаходячи собі місця, почасти не маючи пояснення, чому ж лихоманить й нема сну, молячись й на мить не випускаючи з рук телефон, Тетяна Никитенко із Яблунця, що на Житомирщині, ой як знає. Єдиний син приєднався до лав Захисників у дев'ятнадцять, ще у 2015-му. Жодні вмовляння-благання рідних не допомогли. Просили хоч виш закінчити, отримати диплом, а тоді вирішувати. Дарма.

«Сину, ти склав іспит? - запитала наприкінці першого семестру ненька студента-третьокурсника Національного університету біоресурсів і природокористування України й, почувши ствердну відповідь, поцікавилася, коли наступний.

«Наступного не буде, мамо, треба захищати Україну», - відповів по-чоловічому. Він вперто оббивав пороги всіх столичних частин й військкоматів. Відмовляли – й двадцяти ж бо нема. Записався до добровольчого батальйону «Січ» Національної поліції.

Ігор змалку затяний патріот

«А хіба він міг вчинити по-іншому?» - міркували батьки, адже самі з пелюшок прищепили дитині почуття глибокого патріотизму й справедливості. Восьмирічного сина ненька водила на мітинги під час Помаранчевої революції. Родиною брали активну участь у Майдані. Батько, який свого часу проходив строкову службу у славнозвісній нині ворожій гвардійській танковій Кантемирівській дивізії, збагнути не міг, як сталося так, що війська, причетністю до яких свого часу пишався, раптом підняті шизофренічним президентом, прийшли вбивати мирних українців.

Оте поранення звело два серця воєдино

«Я добре розуміла, що таке війна, - зітхає Тетяна Андріївна. – Мій батько – інвалід Другої світової, а ненька була в Німеччині на примусових роботах. Вони часто нам, дітям, розповідали про пекло звіданого. Певно, добре, що вже відтоптали ряст, адже що боронитиме країну їхній внук, та ще й від тих, з ким в окопі ділили флягу води, й у страшному сні не могло наснитися».

З такими родинами - буде Перемога 

…У березні ненька приїхала провести сина на Донеччину. Привезла амуніцію, яку вдалося дістати, трохи смаколиків. Як же гарно читав він текст урочистої присяги! Бійці сіли у великі автобуси. Вона ж пішла на потяг. Відтоді не висихали від сліз материнські очі, щоразу від телефонного дзвінка завмирало серце.

«Я відчувала, - зізнається, - коли син потребував особливої молитви». Ігор телефонував щоднини. Запевняв, що від лінії бойових дій дуже далеко, все у нього є, все добре».

18 травня Тетяна Андріївна не могла прогнати від себе поганого передчуття, не розуміла, що відбувається, але серце чуло щось незворотне. Про те, що в той день був поранений, що снайперська куля під час бою у Пісках зупинилася за 4 сантиметри від серця, сказав далеко згодом. Аж потім збагнула, чому кволий голос й розмови по кілька секунд – син був у Селидівській лікарні, у Дніпропетровському шпиталі, у лікарні імені Мечникова, де операція тривала 5 годин… Аж коли приїхав додому на кілька днів, підняв футболку і сказав, що «трішки подряпаний». За тих кілька днів відсвяткував удома своє 20-річчя, зібравши всю родину, й знову подався на передову. Зізнався, що зустрів кохання свого життя.

Батько з побратимами на Марків день народження подарували прапор

Мар'яна - зі Львівщини, працює медсестрою у закдаді, де лікувався. Отож те поранення виявилося насправді доленосним. Марку, сину щасливого у шлюбі подружжя, нині 8 років. Не натішаться свекри невісткою, яка стала насправді донькою. Мешкають вони у Трускавці. Мар'яна там працює медсестрою. І знову чекають Ігоря з війни.
У 2016 році Ігор звільнився зі служби. Свого часу він заочно закінчив університет. Працював у Львові, спробував заробітчанського хліба у Чехії, Іспанії…

«Мамо, у нас війна, - зателефонував 24 лютого з-за кордону. – Я виїжджаю». Вмовляння знову були марними. З колишніми побратимами приєднався до 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Знову чекання, молитви, сподівання на диво. І знову поранення. Важке: постраждали легені, ключиця, ребра, суттєво посікло ногу, двома пластинами відновлювали пошкоджену БТРом руку. Знову шпиталі,реабілітація…

У сітки вплітають молитви й любов

Нині молодший сержант, командир відділення продовжує боронити країну у складі «Азову». Часті ротації на нуль додають сивини в материнське волосся та загартовують й так загартоване серце. Щоб не божеволіти й якомога швидше наблизити Перемогу, Тетяна Андріївна з перших днів війни з головою занурилася у волонтерство. Спочатку із земляками зносили до місцевого ФАПу усе необхідне: теплі речі, одяг, їжу, гроші, готували смаколики… З Ольгою Гордієнко, Наталею Губій, Марічкою Павленко, Тетяною Грива взялися плести сітки.

«З чого ми тільки не плели: і з рибацьких сіток, і з огіркових, - пригадує патріотка. – Весь одяг з власних шаф й білизну на стрічки порізали. На початках працювали у шкільному спортзалі, нині ж маємо окремий кабінет у приміщенні старостату. Там нам рамки спеціальні чоловіки на стінах облаштували. Ми вже, як каже молодь, круті: добротні основи для сіток закуповуємо у Чернігові, адаптовану тканину теж беремо рулонами».

Попри те, що у кожної своїх клопотів вистачає й удома чималі господарства, плести бійцям захист знаходять час, а якщо треба – то й до ночі засиджуються. Коштами-донатами допомагають земляки, рідні, небайдужі, місцеві підприємці.

«Коли бачимо, що не вистачає коштів, то свої докладаємо, - зізнається Тетяна. – Всі мої близькі уже знають, що мені на свято дарувати: донат на сітки».

«Як і всі українські матері, взагалі, як усі українці, я мрію про Перемогу, - каже Тетяна Никитенко. – Щоб всі Захисники і Захисниці повернулися до своїх рідних живими».