Радіоведуча Галина Аріон: «Моя слабкість – це книги»

Проте, не кожен знає, що у цій тендітній і сильній водночас жінці живе балерина, педагог, книголюб, меломан, дачник, кохана дружина, турботлива мама й бабуся, щира подруга і ще багато-багато різнобічних особистостей водночас.

«До весілля ми з чоловіком зустрічалися лише півтора дні»

–Галино Романівно, про що Ви мріяли у дитинстві?
– Я ще зі школи займалася балетом. Спершу мама водила, тоді сама ходила. Жила танцями і мріяла стати професійною танцівницею. У 13 років поїхала до Алма-Ати, там наша група з балетної школи вступала до хореографічного училища. Але на балетне відділення вступати було пізно. Туди брали маленьких діток і ростили їх до випуску. Тому ми поїхали вступати на народне відділення, але і туди мене не взяли. Фігура підвела. Це була трагедія. Скільки було сліз!
– На Вашій сторінці в одній із соціальних мереж викладені чорно-білі фото, на котрих Ви, біля шкільної дошки з указкою в руках, повчаєте малюків… Але, судячи з тих же фото, вчителювали Ви недовго?
– Після восьмого класу я, як і мої подружки, гуртом «намилилися» до Павлодарського педучилища. Але до випуску дійшли лише двоє. Дуже складно було вчитися. Суворі вимоги, велике навантаження. Після закінчення повернулася працювати у свою рідну школу в Екібастуз – невеличке містечко у Північному Казахстані. Два роки пропрацювала, а потім чоловік мене сюди покликав.
– Як же ви познайомилися: де Хмельницький, а де Екібастуз?!
– Коли моя мама вийшла заміж за мого вітчима, ми переїхали у Молдову. Там народився мій брат Юрко. А згодом сестричка Марина. Я щоліта їздила відпочивати до них. А одного разу мамі дали путівку на три дні в Одесу. Мама була такою заклопотаною, що відправила мене на море удвох з братом. В Одесі ми зупинилися на пляжі Лузановка. Моєму чоловікові дали путівку від Хмельницького трансформаторного заводу, де він тоді працював. І наші автобуси від Хмельницького і з Молдови зупинилися поряд. Бог так зводить. Отак ми познайомилися з моїм Сашком. Він підійшов, коли ми грали в карти. Після цього півтора дні були нерозлучні. Ходили, купалися, їли полуниці. Згодом рік листувалися. А потім він мені у листі зробив пропозицію. Покликав до Хмельницького. Я всім подружкам говорила, що до того часу ніколи і не знала, що на карті нашого безмежного СРСР є таке місто – Хмельницький. Приїхала до нього, і Сашко одразу повіз знайомити з батьками до Теофіпольського району. Після цього поїхали з ним у Молдову знайомитися з моїми рідними. Він хлопець був товариський і симпатичний. Їм теж сподобався. У нас не було великого весілля. Зареєстрували шлюб у ВРАЦСі і поїхали у чоловікове село, де була маленька сімейна вечірка з сусідами. Разом ми вже 38 років.
¬ Розкажіть про своїх дітей.
– Їх у мене двоє. Народилися з різницею у десять років. Донька Іринка – дівчина серйозна, журналістка ще зі школи. Вони з чоловіком вже відзначили 17 років подружнього життя. Мають сина Антона і донечку Сашеньку. Синулька Сергій визначився з фахом у сьомому класі. Мовляв, буде тільки комп’ютерним генієм. Ще у старших класах писав статті в журнал «Мій комп’ютер». І гонорари були непоганими. Я читала і, скажу чесно, була здивована, що він має такі знання та дотепність.
– Ви сувора бабуся?
– Можливо, тому, що свого часу я пройшла школу роботи з дітьми, я з ними вправляюся подекуди краще, ніж мама. Ми завжди знаходимо спільну мову. Хоча, як свого часу з Антошкою, так і зараз з Сашунькою ані я, ані чоловік ніколи не сюсюкали. Якщо щось не можна, значить, не можна.
Антону сімнадцятий рік пішов. Хлопчина він комунікабельний і навіть, я вже переконалася, філософ. Багато чим захоплюється. Закінчує одинадцятий клас і готується до вступу в музичне училище. Зовсім недавно захопився грою на акордеоні. За три роки вже багато чого досягнув. Грає у складі квартету акордеоністів.

«Я зі школи ставила собі за мету бути в усьому першою»

– Ви фартова людина?
– Ні. Чоловік може знайти 100 чи 50 гривень. Зігнеться і підбере, а я того ніколи не бачу.
– Може, це тому, що Ви крокуєте з високо піднятою головою?
– Не знаю, мабуть, я просто весь час складаю подумки фрази майбутнього матеріалу, а того, що на землі, не помічаю. Хоча, в принципі, я азартна, а ось виграти щось суттєве не щастить.
– Тоді, Вам, напевне, щастить на людей?
– У юності я була запеклою атеїсткою, але зараз розумію, що все у нашому житті робиться лише з Божої волі. І всі ці подарунки долі – зустрічі з людьми, я лише так і сприймаю. Вони потрібні мені, а я потрібна їм. Часом від людей отримую як негативні, так і позитивні уроки. Але розумію, що так, як вчинили зі мною – я ніколи не повелася б з іншими.
– Кажуть, Бог нам дає стільки випробувань, скільки ми можемо витримати.
–У такому разі він мене ще милує. Серйозних потрясінь Господь мені не посилав, і, сподіваюся, не пошле. Не можу сказати, що я сильна. До того ж, за своєю сутністю жінка і не повинна бути сильною. Але бути серед останніх теж не можу. Ще зі школи завжди ставила собі за мету бути в усьому першою.

«Іноді так хочеться залізти на вишню»

– Галино Романівно, Ви часта гостя Хмельницької обласної філармонії. Ходите туди «по роботі», чи душа прагне музики?
– «По роботі» також, але іноді з цієї роботи така змучена повертаюся, наче вичавлений лимон. Йду до філармонії, і втому наче рукою знімає. Люблю класичну музику. Вона не лише дарує відпочинок, але й тиск понижує. Класика завжди впливає позитивно. Навіть досліди були такі: якщо доїти корів, коли грає рок, вони не дадуть стільки молока, як при звучанні Шопена, Чайковського чи Бетховена.
– А що читаєте?
– Книги – це моя слабкість. У дитинстві мама не дозволяла багато читати, особливо ввечері. Тому я, дочекавшись, поки вона засне, навішувала покривало на цвяшки від килима, брала маленький ліхтарик і читала. Вранці вставала і йшла до школи. Книжки зі мною усе життя. Ми з Монголії, де працювали з чоловіком, коли люди везли килими, дублянки і хутряні шапки, привезли 19 ящиків книг. У мене є ритуали, пов’язані з ними. Я не можу кави випити без книжки. Любовні романи й детективи обожнюю найбільше. Є книги, які я перечитую по десять разів: «Майстер і Маргарита», «Віднесені вітром»...
– Як Вам вдається тримати себе у такій чудовій формі?
– Донедавна, майже десять років, я без перерв займалася шейпінгом. Це було хобі, яке давало не лише задоволення і нові сили, але й усвідомлення того, що я молодець і можу собою пишатися. Я і зараз можу сісти на шпагат – після розігріву м’язів, звичайно.
– Яким для Вас є ідеальний вихідний?
– Дача! Я така городянка!
– Городянка від українського «город» чи російського «город»?
– Друге (сміється – прим.авт.). Я міщанка до мозку кісток. Ніколи не жила в селі, на відміну від мого чоловіка. Але саме я наполягла взяти земельну ділянку. Це для мене завжди така розрядка. І я дуже люблю все, вирощене своїми руками. Таких ароматних полуниць на базарі не купиш. А як я люблю стати в малиннику і наїстися малини! Чи залізти на вишню і нарвати стиглих ягід! А ще квіти люблю...
– Всі жінки люблять квіти...
– ...але не всі люблять за ними доглядати! Це ж земля, це важко. Фізично втомлююся, але відпочиваю душею.

Досьє «Проскурівського телеграфу»:

Галина Аріон, журналіст, член Національної спілки журналістів України, лауреат всеукраїнського конкурсу «Золоте перо», завідувачка відділу обласного радіо Хмельницької телерадіокомпанії «Поділля-центр».
День народження – 2 листопада 1951 року.
Місце народження – Краснодар, Росія.