Гаряча тема:
- Війна
Нащадок Адама Міцкевича живе у Хмельницькому
![Дмитро Мішкевич - нащадок Адама Міцкевича. Фото: Володимира ХОЛОДА Дмитро Мішкевич - нащадок Адама Міцкевича](https://ye.ua/images/news/_1326870125.jpg)
І працює водієм тролейбуса
Дмитро Мішкевич разом з батьком приїхали сюди аж із Донецької області.
Молодий чоловік, дуже скромний і небалакучий, працює водієм тролейбуса, має дружину і доньку, які, через відсутність житла, мешкають у Деражні. А Дмитро - разом з батьком, Юрієм Євгеновичем, - у селі Іванківці Хмельницького району. Щоразу після роботи, о пів на дванадцяту ночі, розвозка висаджує його біля маслосирбази, і він уночі пішки йде до додому.
«Адам Міцкевич - двоюрідний брат мого діда Євгена, - розповідає Дмитро. - У дідуся ще був старший брат Адам, молодший - Зьозік (Юрій) та дві сестри - Ірина та Ольга».
Як розповів Дмитро, Адам з початком війни пішов у партизани. Якось упіймавши його, німці змусили показати, де ховаються партизани. Адам погодився, але завів їх у гори, у згубне місце. Коли вороги зрозуміли, що полонений не веде їх до партизанів, застрелили його.
Зьозік був наймолодший. Двадцятитрирічним, повертаючись з війни на коні (хлопець служив у кінній армії), так спішив до мами, що, не ховаючись скакав через поле. І став легкою здобиччю для німців - його застрелили з автомата.
Обидва, Адам і Зьозік, були неодружені.
«Ірина та Ольга - сестри-близнючки, - продовжує Дмитро. - З ними ми втратили зв’язок. Ще у 1983 році тато їздив до них у Волинську область, і більше вони не бачилися».
Рідний дід Дмитра Євген теж воював. На фронт він потрапив у 1942 році. Після одного з боїв з усієї роти залишилося в живих лише чотири чоловіки, в тому числі і Євген. Там і потрапив у полон до німців. Служив у них водієм, і якось, покинувши машину під лісом, втік.
«У батька був собака - вівчарка, якого він підібрав ще цуценям, - розповідає батько Дмитра Юрій Євгенович, з яким ми спілкувалися по телефону. - Такий був розумний, що ходив сам до магазину за покупками - тато чіпляв йому до шиї список продуктів і гроші, і продавщиця клала покупки у сумку, і собака приносив усе додому. І от з цим собакою тато й утік. Більше тижня пробирався лісом до наших.
Там його і впіймали, але зустріли як ворога, і там він дізнався, що таке справжній полон. Вважаючи його зрадником (був у німецькій формі, та й поляків росіяни не дуже любили), тата били, викручували руки, поперебивали всі пальці, прикладали розпечену праску…».
Але й від росіян Євген зумів утекти. Завдяки собаці. Його тримали у хліві, у рваній куфайці, хоч були страшенні морози. Собаку до нього не пускали, але розумний пес підрив лапами землю під дерев’яним хлівом. Батько побачив дірку і перебитими руками допоміг підривати зі свого боку.
Цього разу йшов лісами майже два місяці. На щастя, ліс знав добре, бо, можна сказати, виріс там і змалку ходив на полювання. Сам їв ягоди, собака їв сухарі, бо чоловік готувався до втечі - сам не їв, а собаці сушив.
«Тато розповідав, що коли побачив, - продовжує Юрій Євгенович, - що вона крутилася біля хліва (приходила і тихенько вила, даючи знати, що поряд), зрозумів, що з її допомогою зможе втекти.
За два місяці з Росії він пішки дійшов до України.
В якомусь селі його підібрала бабуся, яка зуміла вправити переломи, залікувати опіки. А тут знову росіяни підоспіли, і старенька сховала його у погріб, бо сама не знала, хто він - поляк чи німець.
І тут тато втретє потрапив у полон - до німців, але вже не втікав. Бо там хоч не били. Але коли почув, що війна закінчилася, і німці почали масово знищувати поляків та євреїв, втік. Без документів, бо всі папери забрали у російському полоні».
Євген єдиний повернувся з війни, тому що батько теж загинув на фронті.
А через три місяці вирішив податися на заробітки в Україну, оскільки був гарним будівельником та пічником. Зробив документи, але, щоб не було проблем з українською владою, у паспорті поправив «ц» на «ш». І так Міцкевич став Мішкевичем.
«Працював на лісоповалах, потім - на будівництві - у місті Староюзінка Донецької області, де зустрів нашу маму, Галину Іванівну, - розповідає Юрій Євгенович. - У них народилися Клава, Ольга, Олена, Лариса та я.
Однак, батько через перенесене став агресивним. Ще коли я був малий, пам’ятаю, як хто побачить його ще в кінці вулиці п’яного, мами і сестри удома вже не було (старші були в інтернаті). Залишався один я, бо хтось мав ним опікуватися. Прийде ложкою борщ бовтає: «Де мама?!». І тарілкою - мені в голову! Потім, коли заспокоювався і засинав, я кликав маму…».
З 14 років Юрій працював чоботарем, потім отримав професію токаря. Але довелося і провідником у поїзді бути, і асфальт класти. І весь час був при батьках, оскільки згодом обидвоє скалічіли, і Юрію довелося доглядати за двома лежачими інвалідами. Але це не завадило йому потрапити до армії. У 28 років…
Особисте життя у чоловіка теж не склалося. І зараз він живе лише заради Дмитра, допомагає йому, і за проблемами та важкою роботою рідко згадує свого великого предка.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: