Лікар Тетяна Щепанська: “Треба використовувати усі шанси, які дає доля”

Знайомтеся: лікар акушер-гінеколог, завідувач гінекологічним відділенням Хмельницької міської лікарні, гарна жінка і приємний співрозмовник Тетяна Щепанська. Понад 30 років вона робить усе, аби маленькі громадяни країни з'явилися на світ здоровими.

“В дитинстві намагалася не розчаровувати батьків”
- Пані Тетяно, розкажіть про своїх рідних.
- Я народилася в Тернопільській області. Однак, коли мені було 3 роки, батьки переїхали на Хмельниччину, до Ярмолинець, звідки родом моя мама Ганна. Так що можна сказати, що це моя мала батьківщина. Мій батько Олександр родом зі Сталінграда, після війни він залишився з мамою. На жаль, їх вже нема на цьому світі.
У мене є старша сестра Олександра, яка також живе в Ярмолинцях. Вона вже на пенсії, а колись працювала в соцзабезі. Має двох доньок і двох онуків, але рідко з ними бачиться. Ми з сестрою дуже близькі, особливо після смерті батьків. Я не уявляю свого життя, якби я була сама. Одній важко у цьому світі.
- Чи часто туди навідуєтесь?
- Так, звісно. Щовихідні, коли є вільний час, їжджу до батьківської хати. У мене якийсь особливий потяг до землі. Я маю чималий сад, де ростуть яблуні, грушки, сливи, різні плодово-ягідні кущі. Щоразу маю придбати якесь нове деревце чи кущ і посадити його. А ще я просто обожнюю квіти, тому біля будинку тішить око гарний квітник з різноманітними квітами. Сестра часто жартує, що я ще не встигну до хати зайти, як вже біжу на клумбу, аби подивитися за своїми підопічними.
- Яким було Ваше дитинство?
- Можу впевнено сказати, що воно було для мене суцільним святом: таке безтурботне, легке, за тебе завжди все вирішували. Хоча я ніколи не отримувала покарань, бо була людиною відповідальною, батьки мені довіряли. Можливо, саме ця довіра спонукала мене не підводити їх, я намагалася не розчаровувати своїх батьків. Я гарно вчилася, була відмінницею, школу закінчила з золотою медаллю. Ні з ким не конфліктувала, навпаки, дружила з усіма.
- Чи є у Вас сімейні традиції?
- Власних немає, однак ми завжди шанували і шануємо наші національні українські традиції, яким навчали нас батьки. Хотіла б, аби вони передалися моїм онукам, щоб не забувалися. Я докладу максимум зусиль задля цього.
- Ви завжди мріяли про медицину?
- Скільки себе пам'ятаю. Навіть не знаю, чому, адже в моїй родині не було медиків. А я чомусь вирішила, що неодмінно стану лікарем. Свідомо ніхто не готував мене до цього. У Ярмолинцях жила сім'я поважних лікарів Лізунових, яких дуже шанували, вони завжди були у всіх на вустах. Я тоді була малою, але настільки у них був великий авторитет серед людей, що хотілося максимально до них наблизитися. Можливо, це підсвідомо вплинуло на мій вибір.
Після школи, у 1971 році, вступила до медичного інституту в Чернівці. У мене залишилися найкращі спогади про студентське життя і про місто. Ми мало тоді подорожували, не було з чим порівнювати, однак воно кардинально відрізнялося від Хмельницького: це інші будинки, вулиці, люди багатьох національностей, кожні зі своїми традиціями. Складалося враження, що ти потрапив в інший вимір, занурився в атмосферу масштабного світу. Це був наче подих Європи.
- Чому обрали саме фах гінеколога?
- Мабуть, не останню роль у виборі фаху зіграли викладачі. Той, хто найбільше припав до душі, зумів зацікавити своїм предметом, і зіграв вирішальну роль у виборі. Тим паче, коли ти бачиш, як народжується нове життя - це відчуття, яке не можна передати словами, настільки багато емоцій воно викликає. Ми вже на третьому курсі постійно ходили на гуртки з акушерства та гінекології, на чергування в пологовий будинок. Хотіли знати якнайбільше. Любов до таїнства народження дитини була дуже сильною і вирішальною у виборі фаху.
- Чи студентами прогулювали пари, чи вірили в студентські прикмети?
- В ті часи ми відповідально ставилися до навчання, тому вчилися, намагалися дізнатися якомога більше. Наша група, та й взагалі увесь факультет, навіть не думали про те, щоб прогуляти пари. Ми були сумлінними студентами. Часто їздили у будівельні загони, бували навіть у Магадані.
Щодо прикмет, то мали кілька, яких дотримувалися. Наприклад, піти в тому ж одязі, взутті, та навіть тією ж дорогою, і мало не в тому ж самому порядку зайти до аудиторії, як завжди. А от “шари” ніколи не закликали.
- А як святкували день студента?
- Це свято майже завжди випадало на канікули, тому відзначала його в рідних Ярмолинцях зі шкільними подругами — обидві Лариси. Ходили гуляти з ними, завжди приємно проводили час. Шкільні друзі - це завжди якесь родинне тепло. В інституті це були звичайні студентські вечірки.

“У мене немає згаяного часу”
- Перше почуття кохання у Вас виникло ...
- ... десь у класі четвертому. Воно, звісно, було невзаємне. Він гарно навчався. Думаю, навіть не підозрював про те, що мені подобається. Та й тоді не заведено було про це говорити. Ну і, звісно, доросле зріле кохання було до колишнього чоловіка.
- А як ви познайомилися?
- Ще будучи студентами, навчалися в одному виші, тільки він був старший. Одружилися ми, коли мені було 18 років. Я навіть їсти добре не вміла варити, але з часом всьому навчилася. У нас народилася донька Інна, якій вже 31 рік. Вона мешкає за кордоном. Донька є нашою радістю і гордістю, надією і змістом усього життя. Ми живемо заради її майбутнього.
- Донька перейняла любов до медицини?
- На жаль, чи на щастя, вона не пов'язала своє життя з медициною. Ми з чоловіком хотіли, аби вона стала медиком, однак вона категорично була проти, і без жодних компромісів. Мабуть, свою роль зіграли постійні нічні чергування, велика відповідальність, часті виклики на роботу у вихідні та серед ночі. Я розумію, що донька була дещо обділена нашою увагою, більше часу проводила з бабусею, яка навчала її віршиків, пісень.
- І що ж вона обрала?
- Інна закінчила інститут міжнародних відносин у Києві. Нині працює на компанію “Google”, побувала в багатьох країнах у відрядженнях. Наразі поки що живе і працює в Токіо. Вона вже 11 років мешкає за кордоном, однак раз на рік обов'язково приїздить до нас. Завдяки сучасним засобам комунікації ми розмовляємо і бачимося мало не щодня.
- Ви вже стали бабусею?
- Поки ні. Донька ще не поспішає радувати нас онуками, здобуває третю вищу освіту в інституті Токіо, хоче стати дизайнером одягу. Вони з чоловіком вже більш європеїзовані, мислять прагматично. У них шалений темп життя, інший менталітет, свої проблеми. Мабуть, у них просто немає часу через постійну зайнятість роботою. Однак я вже дуже хочу няньчитися з онуками і сподіваюся, що скоро це стане можливим.
- Чи можна Вас назвати щасливою людиною?
- Думаю, так. Я цілком щаслива. Я живу повноцінним, сповненим глибокого змісту життям, маю гарну роботу, приємне коло спілкування. У мене немає згаяного часу, я завжди витрачаю його на щось корисне.
- Розкажіть про свої захоплення.
- Полюбляю вирощувати квіти і вишивати картини. Наразі відкрила для себе вишивку бісером. Вона захоплює, заспокоює, врівноважує. Думаю, з часом даруватиму свої вироби друзям. Звісно, займаюся спортом: ходжу у басейн, тренажерний зал, на аква-аеробіку. Таким чином розслабляюся після роботи. Скільки себе пам'ятаю, завжди кудись ходила, перепробувала мало не все, що існує. У студентські роки займалася спортивною гімнастикою.
Люблю читати та дивитися цікаві нові фільми. Улюблені жанри - пригодницький, історичний, комедії та мелодрами. Часто перечитую книги класиків - через різне сприйняття у певному віці. Мені цікаво обговорювати книги та фільми з донькою. Вважаю, наші діти розумніші за нас- прогресивніші, комунікабельніші, більше бачать і помічають, і від них багато чому можна навчитися. Правду кажуть, що ми не володіємо нашими дітьми. Не треба їх прив'язувати до себе і занадто опікуватися. Не треба бути егоїстами. Кожен має право на власне життя. А ми маємо їх підтримати.
- Як ви відпочиваєте?
- Люблю подорожувати. Я люблю Львів, Чернівці, Київ, часто туди їжджу. Чернівці завжди гріють мені душу. Інколи у вихідні з колективом їдемо подивитися історичні місця Львівщини або просто на природу на шашлики. Ну і, звісно, у рідні Ярмолинці я залюбки їду кожні вихідні, набираюся там енергії, якої вистачає на робочий тиждень.
Раз на рік обов'язково їду на море. Два роки поспіль з донькою відпочивали на морському узбережжі у Таїланді, вона саме була там у відрядженні. Думаю, цього року поїду до неї у Токіо.
Хочу побувати у багатьох куточках світу, якомога більше побачити цікавого. З поїздок привожу різні речі, характерні для тієї країни, яку я відвідала. Маю чималу колекцію. З Індії, де вперше побувала, привезла розписану вазу і тарілки, слоників, колекцію каміння. Маю навіть сарі, але не одягаю. Донька подарувала кімоно, обіцяла навчити його одягати, адже це цілий ритуал.

“Кожне нове життя залишає слід у твоєму серці”
- Розкажіть про свій професійний шлях.
- Я 13 років пропрацювала в пологовому будинку. Проте так склалися обставини, що перейшла в гінекологічне відділення міської лікарні, де працюю вже понад 20 років. У нас чудовий колектив, усі люблять свою роботу, зацікавлені у тому, аби все було якнайкраще, на високому рівні.
Звісно, спочатку дуже сумувала за роботою у пологовому будинку, за процесом пологів. Було непросто змінити все. Однак з часом я звикла. Наразі ми допомагаємо молодим мамам зберегти вагітність, доводимо їх до пологів. Нині жінки рідше народжують не стільки через непліддя чи різні хвороби, як через соціально-побутові проблеми. Люди не впевнені у завтрашньому дні, у стабільності. Думаю, держава має повернутися до питання збереження та підтримки молодих сімей, зробити все, аби мати гарні умови для цього.
- Ви суворі з підлеглими?
- Часто думаю, що в деяких моментах треба було бути суворішою. Однак наші відносини будуються на взаєморозумінні та повазі. Ніколи не застосовую жорсткі методи, у них немає потреби. Просто бувають різні ситуації у житті.
- Пам'ятаєте перші пологи, які Ви прийняли самі?
- Так. Це було у 1978 році, народилася дівчинка. Коли про це згадую, навертаються сльози радості. Та й інші пологи завжди залишають слід у твоєму серці. Інколи приходять мами з дітьми і кажуть, що я колись приймала у них пологи. Це дуже приємно, хоча за стільки років не можеш усіх пам'ятати.
- Чи бували моменти, які вибивали з колії, коли руки опускалися?
- Звісно, таке трапляється, особливо в роботі, коли в критичні моменти ти розумієш, що маєш мобілізувати усі сили на вирішення того чи іншого питання. Однак після цього часто почуваєшся виснаженою. Дуже важко казати хворим про страшні діагнози, коли знаєш напевне, що нічого не можеш вдіяти. У такі моменти відчуваєш дискомфорт та безпорадність. А якщо брати особисте, то вибити з колії можуть хвороби своїх рідних, близьких.
- Ви легко виходити з себе?
- Знаєте, інколи глобальні проблеми не так зачіпають, як різні дрібниці. Мабуть, вони просто стають останньою краплею, коли все, що поступово накопичується, виливається назовні. Однак це короткочасні моменти.
- Не можу не запитати, як Ви ставитеся до медичної реформи?
- Медична реформа викликає не тільки у мене, але й у багатьох медиків деяке занепокоєння. Як я розумію, кожна реформа має нести зміни на краще, вдосконалення та інновації. Вважаю, не треба руйнувати ті здобутки, які у нас вже є, а це потужна матеріальна база. Адже легко втратити, а от знову напрацювати важко. Тому хочеться, щоб ця реформа принесли лише користь, щоб люди, які працюють в медицині, були самодостатні, щоб могли собі дозволити елементарні речі, достойне життя.

“Усю себе планую присвятити онукам”
- Чи змінили б Ви щось у своєму житті, якби була така можливість?
- Радикально - ні. Просто були такі моменти, коли не використала усі можливості, які надавало життя. Тому молодим лікарям завжди раджу не втрачати можливості, нагоду щось побачити, почути, навчитися новому. Це дозволить підніматися вище, адже не можна сидіти на одному місці — це шлях в нікуди. Треба рухатися, самовдосконалюватися. У кожного є така можливість. Ми свого часу багато їх втратили через сімейні обставини. Треба розставити пріоритети, і з розумінням ставитися до вибору і мети. Є мета і бажання — буде результат.
- Які у Вас плани на найближче майбутнє?
- Дуже хотілося б присвятити усю себе онукам. Бачити, як вони ростуть. Свого часу моя мама більше бачила, як росте моя Інна, аніж я, тому маю непереборне бажання заповнити оцю прогалину. Я сказала онуків, тому що вважаю, що треба народити хоча б двійко дітей, які б підтримували один одного, допомагали, раділи успіхам.
- І наостанок — ваші побажання студентам і молоді загалом.
- Найперше - мудрості у тому віці, в якому вони зараз є. Щоб хотіли те, чого самі хочуть, а не що їм нав'язують батьки чи друзі. Щоб мали кожен свою ціль у житті і знали, що усі труднощі можна побороти — було б бажання. А батьки зроблять усе, аби підтримати своїх дітей. Молодь наша розумна і може досягти поставленої мети. Щоб ніхто не оминув такого почуття, як кохання: коли очі горять, лунає щасливий сміх, а життя просто б'є ключем.