ye-logo.v1.2

«Я вже зібрався помирати, бо розумів, що ще однієї холодної ночі мені не пережити»

Суспільство 2568
Фото: автора

Чоловік два роки жив у сараї без світла і опалення, а син поряд, у теплій хаті

«Коли ми зайшли в той сарай, то чоловіка навіть побачили не одразу, - розповідає завгосп Хмельницького реабілітаційного центру для бездомних Василь Худайбердієв. – Таке там все запущене. Я навіть не думав, що у таких умовах людина може жити. Чоловік лежав на лавці. Ноги витягнув рівно. Руки склав на грудях. Думали, що помер. Коли ні, бачимо рухається. Я хоч і чужа людина, і Афганістан пройшов, але від побаченого мені стало якось не по собі».
Петра Разіна винесли на руках. Сам чоловік підвестися вже не міг. Поклали в машину, й відвезли у центр для бездомних «Промінь надії».
«Зателефонувала нам якась жінка, - каже директор центру Олександр Яцишин. – Як потім з’ясувалося, то була сусідка. Розповіла, що у сараї замерзає людина. Приїхали. Чоловік і справді там замерзав».
Петра Разіна відігріли, відмили. Побрили і постригли. Нагодували. Тоді то чоловік і розповів про свою біду.
«Та я вже у тому сараї живу два роки, - розповідає 75-річний Петро Разін. – Як жінка померла, так мене син до хати більше не пускає. У нього нова пасія. То вона все колотить. Але я не скаржуся. Вітя іноді їсти мені приносив. А до холоду я звикнув, вдягався, на голову - шапку (бо з вікна тягнуло), а зверху накривався старим пальто. Так ночував. А тут такі морози вдарили! Я ще одну ніч якось під тим пальто перебув, а наступної вже зібрався помирати. Руки склав на грудях. Якби не ці люди, я замерз би».
Петро Петрович за кілька днів у центрі вже знайшов друзів. Таких же знедолених, як і він.
«Сину, прийди, провідай. Благаю»
Чоловікові саме принесли попоїсти. Він хапає намащений смальцем хліб, похапцем несе його до рота. Витягує зі склянки пакетик чаю. Висмоктує його. Довго дивиться на сосиску.
«А, то це така ковбаса, - зрадівши каже Перо Разін. Кладе до рота цілком. Жадібно жує. Посміхається. Поплескує себе по животі. – Ну все, тепер тиждень можу не їсти. У мене хата на вулиці Північній. Якраз навпроти Південного Бугу. Колись була моя. А зараз я вже й не знаю. Син продав шматок землі, купив машину, таксує».
Дві сусідки, котрі мешкають у багатоповерхівці напроти сараю, де виживав чоловік, часто підгодовували його.
«Я ж Петю з дитинства знаю, - розповідає Валентина Богуцька. – І його сестру знаю, і братів, і дружину. Всі померли. Як пішла зі світу дружина, так і він перебрався до сараю. Я його синові просто дивуюся: як можна бути таким жорстоким! У мене собачка, і та спить на диванчику. А то ж людина. Хоч би на зиму його забрали до хати. Ми з Оленою Йосипівною його годували. Домовилися, що його заберуть у будинок прстарілих. Сказали синові. А він не відвіз. Та зрозуміло, чому не відвіз. Бо коли є родичі, за інтернат потрібно платити».
У Петра Разіна навіть документів немає. Каже, що десь згубив. На сина він образи не тримає. Каже, що перед смертю хотів би ще раз його побачити.
«Та я нічого, не замерз же, - каже Петро Разін. - До мене собачка і котик приходили грітися. А я грівся коло них. Може, я був і не найкращий батько, то ти мене прости. Хоч і жити хочеться, та недовго мені вже лишилося. Вікторе, ти ж у мене єдиний син! Мами вже нема. Прийди, провідай, благаю».
Петро Разін півроку мешкатиме у реабілітаційному центрі «Промінь надії» на Житецького, 22. За цей час йому допоможуть відновити документи. А потім постане питання про влаштування його до інтернату. Щоправда, без згоди родичів це буде не так просто.

Коментарі:

santa 19.02.2012 22:18

Журналистам легко писать повествование не  зная чтотам на самом деле... Можно вот так просто опозорить невинного человека, как будто он настолько плох(сын жил в теплой хате)  а то что сын с 13 лет жил сам по себе  работал потому что он никому небыл нужен,и при етом вырос не наркоманом, не алкоголиком и не бандитом  а хорошим ЧЕЛОВЕКОМ  ето конечно никому не интересно

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую