Лідія Біленька: "Я ніколи себе не жаліла"

«Я - копія батька, - каже Лідія Іванівна. - Про нього завжди гарно відгукувалися, бо він дуже багато робив для людей. І я з дитинства намагалася бути схожою на нього, в чомусь іноді копіюючи його. Я навіть залишила собі його прізвище. І, думаю, сьогодні він би пишався мною…
Батько мій був головою колгоспу, мама - простою колгоспницею. Чудовий керівник, шанована людина, на жаль, він дуже рано помер. Пройшов усю війну: був при блокаді Сталінграда, дійшов до Берліна… І треба було пережити це все, приїхати додому і, будучи молодим головою, в 34 роки загинути у своєму селі. Втративши на війні око, він, їдучи на мотоциклі, не побачив машину і потрапив у аварію… Його підлікували, ми вже виглядали його, зібрали на стіл, бо того дня мав приїхати з лікарні, але мамі зателефонували: «Забирайте…». Як нам пояснили, через те, що він був весь зранений, обірвався тромб, в результаті - миттєва смерть.
… Через якийсь час бабуся викликала його неодруженого рідного брата і наполягла на тому, щоб той одружився з моєю мамою. Ми з сестрою стали прийомними дочками батькового брата. І все своє свідоме життя (батько помер, коли мені було чотири роки, а вітчим прожив - 80) я прожила з цим батьком. Він ніколи не ділив дітей на «свою» і «братових», тому ми не відчували, що нерідні йому. Правда, ми з сестрою довго не знали, як до нього звертатися, але молодша на десять років Марійка казала «татусьо», «ти», і ми теж почали його так називати».

«Якби мені умови, я би, напевно, прем’єр-міністром стала»
У школі Ліда була лідером, бо весь час хотілося бути попереду. Хоча, з поведінкою не завжди все було добре. Якось кинула у вчительку горобцем, іншим разом єдина з класу відмовилася збирати жолуді.
… «Так склалося, що я не змогла навчатися на стаціонарі: батько не пропонував, а мама не посміла йому щось сказати, - продовжує Лідія Іванівна. - Тому сказала: «Закінчила школу, ми тебе утримували, а тепер іди і працюй». Звичайно, було неприємно, але я влаштувалася у сусіднє село у школу піонервожатою. Щодня долала по п’ять кілометрів - туди і назад. Паралельно навчалася в Кам’янець-Подільському педінституті на фізматі. Вчилася ночами, похапцем, бо після роботи було 75 соток городу, корови… Часу сидіти над книжками не вистачало, і що могла схопити, те і знала. Хоча трійок не мала ніколи. А це ж математика і фізика. Якби мені такі умови як у нинішніх студентів, я би, напевно, прем’єр-міністром стала».
Вже через кілька років, як одну з кращих піонервожатих, її запросили в райком комсомолу. А звідти через рік, ще студенткою, - в обком комсомолу, де вісім років відпрацювала інструктором. Ще вісім - завідуючою ВРАГСом, який у 1987 році було визнано найкращим в Україні серед малий міст.
Далі - робота у хмельницькому міськвиконкі: секретарем, керуючою справами, заступником міського голови з гуманітарних питань. На цій посаді її найбільше й знають.
«Який у тебе Коля!»
Ліда була заводилою, веселункою, через що хлопці ходили за нею гуртом, навіть додому проводжали всі разом. А вона вибрала однокласника Миколу Щербу, з яким навчалася з першого класу, і вже скоро буде 40 років, як вони разом.
«Мій чоловік дуже розумна (закінчив Київський інститут цивільної авіації за спеціальністю інженер-будівельник), порядна людина, - каже Лідія Іванівна, - і мені з ним надзвичайно комфортно. Пам’ятаю, коли донька Іринка була маленькою, я не мала можливості приділяти час її вихованню, тож дитиною займався чоловік. Він її і в дитячий садок водив, і в школу, і на танці в «Подолянчик», і на лижі, і на ковзани. І жодного разу не дорікнув мені за це.
А я і в вихідні, і на свята була на роботі. Донька уже доросла, мене дуже любить, але батько їй настільки близький, що вона сто разів не день йому зателефонує, спитає, як він почувається (вона у нас лікар), чим займається…
А для мене робота була сенсом життя. Звичайно, я намагалася не забувати, що маю сім’ю, бо готувала завжди я, і смачно. Але не завжди мала на це час.
Пам’ятаю, коли працювала у виконкомі, чоловік якось попросив: «Звари мені борщу». Я ж додумалася: пішла в ресторан, попросила директорку, мою знайому, зварити борщ. Принесла свою каструлю, забрала борщ, в обід завезла додому, і ще свій черпак поставила. Телефоную чоловіку: «Борщ зварений». Він зрадів! Прийшов додому, взяв ложку, другу… Потім вилив борщ і телефонує: «Люба дружино, нехай борщ у нас буде раз у два місяці, але - твій…».
А сам він дуже сімейна людина і завжди намагався зробити мені щось приємне. Ще коли вчився у Києві, завжди приїжджав з подарунком. Вистоїть у довжелезних чергах, але приїде з парфуми, бо я дуже їх люблю, з косметикою, з апельсинами, яких у нас не було, з хорошим вином… До речі, привозив не лише мені, а й моїй подружці, з якою жила в гуртожитку. Можливо, не такий дорогий, як мені, але з порожніми руками ніколи не приходив. Цікаво, що для того, щоб купити подарунки, він вечорами, після навчання, розвантажував вагони, бо в батьків не міг просити. Всі мої дівчата були в нього закохані: «Який у тебе Коля!». А я робила вигляд, що не такий він мені вже й цікавий.
Пам’ятаю, вмудрилася на своє 50-ліття поїхати на земляцтво в Київ. Уявіть, в неділю, на другу годину, запрошені гості, а я на всю суботу поїхала. А треба ж приготуватися, і Коля все зробив сам. Я приїхала о 5-й ранку, заходжу, відкриваю вбиральню, а там повна ванна троянд! А Коля доповідає: «Вино, горілка завезені, все, що треба, купив…». І жодним словом не дорікнув. То як не любити і не поважати таку людину?!».

«Закінчувала білити хату а п’ятій ранку, а о восьмій вже була на роботі»
Як розповідає Лідія Іванівна, втоми вона ніколи не відчувала. Відпрацювавши цілий день на роботі, ввечері могла почати білити. Закінчувала десь о 5-й ранку, а о 8-й уже була на роботі.
Якось зустрічали Новий рік. При покійному Михайлові Чекмані була традиція - перед новим роком всі заступники начальників управлінь збиралися і відзначали свято. Лідія Іванівна, як завжди, була і організатором, і хазяйкою. «Ми самі готували, потім усе це везли в Жилинці, - розповідає вона. - Після святкування годині о третій їхали додому. Але вже традиційно хтось пропонував: «А давайте, заїдемо до Біленької на каву». Мій Микола гарно прийняв, поставив усе на стіл… А вранці треба бути на роботі.
… О 8-й в кабінет заходить Чекман і здивовано запитує: «Ти спала? А зачіску де зробила?». А я, як завжди, бадьора, причепурена».
Лідія Іванівна обожнює піклуватися кимось. Старша сестра померла, і тепер вона відповідає за її дітей, онуків, за свою молодшу сестру та її родину. «Я завжди знаю, хто з них де і чим займається, - каже вона. - І не дай Бог, в кого що трапиться, перший, кому вони телефонують, - це тьотя Ліда.
Я старша (мама давно померла, вітчим - у 2007 році), і люблю всіх збирати до купи, щоб вони були в мене на очах і під моєю опікою.
Взагалі дуже люблю допомагати, і я просто хвора, коли по роботі не можу допомогти людині, яка звернулася до мене. І я вже не пам’ятаю, що кому робила, але найголовніше, що люди і донині приходять і дякують».

«Я ніколи не втомлююся»
На захоплення в Лідії Іванівни ніколи не було часу: раніше була робота, а зараз її захоплення - це родина і громадська діяльність. Хоча… Всі друзі та знайомі їдуть на її деруни і вареники. «І коли ми збираємося компанією, - розповідає Лідія Іванівна, - ніхто з них не береться їх готувати, бо, як вони кажуть: «Ми тебе не все одно переплюнемо, краще ніж у тебе, не вийде». Навіть Іринині друзі приїжджають в Давидківці до мене на вареники, кажуть, що таких смачнючих ще ніколи не їли.
Я ж тішуся гостям, бо дуже люблю їх приймати. І страшенно засмучуюсь, коли людина не може приїхати, бо гості для мене - це моральне задоволення. За маминими рецептами (до речі, гостинність передалася від неї) готую рибу в духовці, вареники, деруни, голубці, налисники…
Взагалі, в мене нема такого, щоб я сіла і дивилася телевізор. У мене квартира, в селі дві хати, бо ще сестрі допомагаю. В дочки квартира, і їй теж треба допомогти, бо вона на роботі. І повірте, в мене все кругом випрасуване, складене, бо я дуже люблю порядок. Я взагалі фанат чистоти. Буду ночами працювати, але буде все блищати. Хто в селі 4-5 разів за літо миє вікна? А в мене, як би я не була зайнята, вікна вимиті, тюлі випрані, і взагалі, прийдіть до мене в дві години ночі і проведіть пальцем будь-де. Пилюку ви не знайдете!
А ще я люблю вазони і квіти. В селі в мене шість величезних дифінбахій, за якими дивлюся, як за дітьми. Навіть на зиму перевозила в місто. А біля хати розкинувся квітник. Свого часу в мене не було можливості приділяти увагу родині, собі, землі, тепер же я це все надолужую.
Нещодавно вирішила поміняти паркан, а сусіди просять: «Ліда, а чим ми будемо милуватися?». А в мене - з ранньої весни до пізньої осені все цвіте! І все доглянуте. Спочатку починають цвісти крокуси всяких кольорів, потім проліски, нарциси, гіацинти, тюльпани, півонії, є навіть деревовидна. Потім - троянди, маки, гортензії, іриси, айстри, чорнобривці, георгіни, гладіолуси».
Хоча, Лідія Іванівна все ще працює. Вона є депутатом Давидковецької сільської ради. «Мене обрали в жовтні минулого року, і я погодилася, бо в селі проблем багато, - каже Лідія Іванівна. - Найголовніша - відсутність дитячого садка. Не в кожному селі є діти, а в нас - біля ста малюків стоять на черзі, щоб влаштуватися в садочок. Тому вважаю, що це справа номер один.
Ще я член громадської ради при міському голові, але найголовніше для мене - це міська рада жінок, яку очолюю вже більше 15 років, і якій в наступному році буде 50.
«Я себе ніколи не жалію»
Я ніколи не плачу. Всього за своє життя плакала тричі - коли втрачала близьких людей.
Себе ж не жалію ніколи. Адже доля, в принципі, склалося гарно. Батьки нас любили, ми створили гарні родини, народили прекрасних дітей.
Лише інколи образа бере: чому мама і сестра залишили мене одну? Я сама все зроблю, я гори переверну, але нехай би мама просто сиділа на стільчику, але щоб було з ким порадитися і кому поплакатися…