Ми робили все для того, щоб зараз було добре жити, - каже інвалід війни першої групи Микола Безвощук

Навіть тих, хто в них не обслуговується.
Коли соцпрацівники провідали 91-літнього мешканця Ярмолинець, інваліда війни першої групи, учасника бойових дій, який пройшов три війни, та його дружину, заслужену вчительку, щоб підійти до ліжок, де лежали старенькі та їхній син, інвалід-чорнобилець зі зламаною ногою, спочатку потрібно було сапами вигортати фекалії. «Доки житиму, не забуду, як жінка просила мене: «Дитино, дай хліба, бо я три дні нічого не їла», - каже Наталя Беренда. - А в мене в сумці був лише твердий пряник. Як вона його їла, намагаючись, щоб крихточка не впала. Ми всі плакали. Помили її, викликали швидку. А через три дні жінка померла в лікарні. Якраз на 9 травня.

… Сумну і трагічну історію свого життя Микола Безвощук згадує повільно, час від часу замовкаючи - чи то поринаючи думками у минуле, чи то збираючись із силами. Адже 2 грудня минулого року йому виповнилося вже 93 роки!
«У нашому роду було чимало довгожителів, - каже Микола Павлович, - однак у моїй сім’ї лише я один дожив до таких років. Мені було всього три тижні, коли на війні загинув батько. Мама залишилася з трьома маленькими дітьми і дуже скоро померла. Старший брат, Мефодій, помер у 51 рік. Якраз того дня, коли народився мій син, Петро. Брата разом із трьома чоловіками вбив грім. Молодший брат довго хворів і помер у 53 роки…».
У 1939 році Миколу Безвощука призвали до армії - в 30-й танковий полк, що стояв у Кам’янці-Подільському. Звідти - у Фінляндію, яку згадує по 40-градусних морозах, коли в казармах не топилося, а вода в танках замерзала. До речі, ці танки - М5, заправлялися бензином, тому горіли, як сірники.
«12 червня 1941 року мене з моїм земляком Сеньковим (з Чемеровецького району) і Миколою Горловим послали в Москву за технікою, - згадує Микола Павлович. - 22 червня, коли ешелони завантажили, і ми мали відправлятися, почалася війна. Горлов, командир екіпажу, тут же залишив нас і поїхав до своїх хлопців. А там вже нікого не було - всіх перебили, перемісили.
Коли ж ми доїхали до Одеси, німці вже почали бомбардувати Москву, і наші вагони потягли туди».
… Миколі Павловичу, який мав середню освіту, одразу присвоїли звання лейтенанта. А через кілька місяців він уже став майором, начальником контррозвідки.

«Хай на ліктях, але я виберуся звідси»
«У 1942-му, в лісах Калінінградської області, ми потрапили в оточення, - продовжує він, - і 45 днів вибиралися звідти лісом. Люди гинули один за одним, а ми навіть не могли їх поховати, тільки листям закривали очі. Хто падав, піднятися вже не міг, інший зачіплявся за нього, теж падав… Так і помирали. А ми проходили повз них, ще живих, і навіть не робили спроби підняти, бо самі не мали сил. Правда, я не йшов, а повз на ліктях, бо у Ржеві отримав важке поранення у праве стегно».
Правду про Ржевсько-В’яземську операцію довго приховували, однак, встановлено, що там загинуло більше людей, ніж у Сталінградській битві - більше двох мільйонів чоловік! Радянські війська, які увійшли туди влітку, змушені були рухатися так званими «полями смерті» - величезною територією із людських трупів, звалених у три шари.
«Було вже холодно, - розповідає Микола Павлович, - і це мене врятувало, інакше я загинув би від гангрени. В середині жовтня почалися морози, а нам як улітку 1941 року видали літній одяг, так ми в ньому й були.
Дійшовши до краю лісу, побачили копицю соломи, а біля неї - зернята по землі розсипані! Ніхто туди не пішов, бо, нібито німці обіцяли українців відпускати додому. «Ні!, - думаю, - я на ліктях, але виповзу звідси. І нехай доб’ють, а в ліс не повернуся». А нас дві тисячі чоловік шукали».
Спочатку їв зернятка, які знаходив у соломі. Потім збирав капусту, точніше, те, що залишилося худобі. Їв, його нудило, і він знову нею запихався… А 28 жовтня випав сніг, і він змушений був йти до людей. Йшов селами, удень просив їсти, і йому давали, хоча самі голодували. Вночі просився погрітися, бо свою форму обміняв на лахміття і черевики, в яких повилазили пальці.
Бувало, пускали - давали солому, і він лягав у сінях і заривався в неї. Бувало, й ні… і тоді шукав солому, щоб не замерзнути. Зустрічалися й добрі люди, які жаліли виснаженого хлопця і намагалися підлікувати йому ногу. Хто чим знав, мастили рану, яка загнилася. Та рана - дві ями в стегні - і досі болить. (Як і рана, згодом отримана у Польщі - у спину, якраз навпроти серця).
Від Волги додому прийшов пішки - люди підказували, де німці, і як їх обходити. «Йшов і не знав, чи до вечора доживу, - продовжує Микола Павлович. - Донині мозолі на ногах, стільки довелося йти. Додому добрався взимку 1943 року. Німеччини уникнув лише завдяки двоюрідному брату, Дмитру Твардовському, директору маслозаводу, який прилаштував мене заготовувачем молока у сусідній Хрампіль. Правда, пробув там недовго - інший мій родич видав мене старості, і я знову змушений був ховатися у братів. Коли ж у 1944 році на територію області увійшли наші війська, знову пішов на фронт».
А вдома хтось пустив чутку, що він працював у німців заготувачем, і про це довго говорили поза спиною…
«Діточки, дайте хоч шматочок хліба»…
Разом з дружиною Ганною народили трьох синів, долі яких виявилися трагічними. Старший, Микола, у 1983 році, йдучи зі зміни, разом з шістьома товаришами потрапив під вантажівку, водій якої заснув за кермом і наїхав на тротуар.
Середній, Павло, військовий, служив у Баку. Коли на казарму напали, багатьох повирізували, його з пораненнями (інвалід 2 групи Радянської армії) комісували. Чоловік довго хворів і помер три роки тому - за три місяці до смерті матері, яка так і не дізналася, що сина вже немає - Микола Павлович із молодшим, Петром, не наважилися сказати їй про це.
А Петро, пожежник, у 1988-му півроку - з квітня по жовтень - був у Чорнобилі. Дуже скоро після того дружина пішла до іншого, а кілька років тому помер його єдиний 33-річний син - відмовили печінка і нирки. І сам Петро постійно хворіє. «Кістки кришаться, як пісок, - каже чоловік. - Два роки тому зламав стегновий суглоб, і зараз нога на 7 сантиметрів коротша. Минулої осені, у вересні, удруге зламав одну і ту ж руку. Все ще ходжу у гіпсі і вже давно далі подвір’я не виходжу».
За все це отримує звичайну пенсію і раз на рік - 75 гривень на оздоровлення.
… Нині обидвох чоловіків доглядає соцпрацівник Анна Турбінська, яка ще й тричі на тиждень готує їм їсти. Територіальний центр зробив у хаті ремонт. До речі, дружину Миколи Павловича, Ганну, теж ховав центр.
Єдине, чим зараз переймається чоловік, це його син, Петро - як він буде сам. А ще, щоб його самого поховали по-людськи. «Коли ми втрьох лежали, - каже Микола Павлович, - ми дуже боялися, що хтось з нас помре». Йому навіть на війні так страшно не було, як тоді, у своїй хаті. Серед людей…