Священна війна

Владу священикам!
“Волга” кольору гнилої вишні, деркочучи виїздить із гаража. Раритет на колесах чудово вписується у архітектурний ансамбль заповідної частини Кам’янця-Подільського, де мешкає її господар. Ігумен Віссаріон виймає із воріт двору чергову кіпу передвиборчої агітації і уважно читає строкаті листівки. «Ага, навіть так! Ну що ж, нам є чим відповісти!» - бурмоче він, сідаючи за кермо. Заднє сидіння авто священника завалене власною агітпродукцією. Цього року ігумен спробує знову пробитися у владу. Дві спроби на минулих виборах закінчилися нічим. Нині він балотується на депутата міської ради. Навіть у партію вступив.
Ігумен Віссаріон - відома у місті постать. Багато хто знає його як чуйного священика, благодійника, а більше, як людину, чиїми стараннями був відбудований величний собор Олександра Невського. Священнослужителі розкажуть про Віссаріона, як про розкольника і баламута. У політичних колах він відомий, як перебіжчик із непостійними політичними уподобаннями і промосковський маргінал.
Історія ігумена - це історія досвідченого інженера-будівельника Віктора Гончарука, який у тридцять шість років вирішив круто змінити своє життя і подався у священики. Закінчив семінарію і був направлений до Кам'янця-Подільського. Будівельні навички швидко знову згодилися - новоспеченого отця Віктора поставили відбудовувати зруйнований у тридцятих роках храм Олександра Невського. Через вісім років будівля Собору була завершена, а пострижений у монахи (під іменем Віссаріон) батюшка, заробив у місті авторитет «пробивного» організатора. «Кошти на храм збирали всією громадою, але серйозні люди давали гроші тільки Віссаріону.» , - згадує Віктор Миронюк, підприємець, до якого, свого часу, батюшка також звернувся по допомогу. Очевидний дар промовця, популярність серед вірян, слава будівельника і численні корисні знайомства все це було в ігумена. А ще, всі хто його добре знав, відзначали в ньому неабиякі амбіції та тягу до самостійності. Тож одного дня настоятель вирішив конвертувати свій авторитет у конкретний дивіденд і балотувався на виборах на пост міського голови міста Кам’янця-Подільського. З цього моменту починається сумна частина його історії…
Архієпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький Феодор заборонив будь-яку політичну діяльність всіх підлеглих йому священнослужителів. Та Віссаріон слухати указів не став і на вибори пішов. «Те, що у Конституції написано, що церква відділена від держави - це ганьба! – каже батюшка. – Хіба нам, священикам, немає чого сказати? Ми єдина альтернатива цим аморальним типам, які керують країною. Ми повинні йти у владу, виховувати владу і контролювати її». Вибори Віссаріон не виграв, а розбіжності у церкві завершилися гучним скандалом, заявою про звільнення за власним бажанням і переведенням у Хмельницьку єпархію на будівництво собору Святого Миколая у обласному центрі (перехрестя Проспекту Миру та вул. Свободи - авт.) Так би, можливо, і досі маявся на черговому будівництві століття амбіційний ігумен, якби одного дня не сталося неможливе – його знову покликали на Кам'янеччину…

Своя церква
“Волга” кольору гнилої вишні мчить темним передмістям. Засвітло священик поспішає у Слобідку-Кульчієвецьку - село неподалік Кам’янця-Подільського. Перед ранковим богослужінням потрібно включити опалення у ЙОГО церкві. За останні п’ять років у житті Віссаріона було дві великі події. Він вдруге пролетів на виборах мера і збудував на запрошення сільського мецената церкву Іллі - пророка.
Незвично великий, як для села, навіть дещо помпезний храм Віссаріона – копія Хрестовоздвиженського кафедрального собору у Женеві. «Я його фото у жіночому журналі побачив і відразу вподобав»,- не без гордості розповідає настоятель. Щоправда, всередині все виглядає не так радісно. Сіра штукатурка стін, замість панікадила - ліхтар, у кутках колон сиротливі пластикові янголята. «Нема грошей», - резюмує отець.
Нині у Слобідці два храми, священики яких відносять себе до московського патріархату. Офіційно Віссаріонова церква зареєстрована як Українська православна церква Іллі пророка Московського патріархату (незалежна). І хоч як настоятель не протестував проти припису в дужках, та чиновники не могли закрити очі на «певну специфіку». Владика Феодор так і не освятив Віссаріонового храму, як і не благословляв його будівництва, як і не дозволяв Віссаріону служити на території своєї єпархії. Підприємець, який запросив Віссаріона до Слобідки, виїхав із села і переписав землю на священика. Нині ігумен - самопроголошений настоятель храму, який стоїть на його власній землі і не належить до жодної із єпархій. Незважаючи на всі зовнішні ознаки, батюшка категорично проти того, щоб його церкву називали приватною.
Біла Волга отця Валерія, зроблена вже в нашому столітті, виглядає куди презентабельніше Вісаріонового брухту. Чого не скажеш про храм отця. Менший від «конкурента» рази в три, на п’ятому році будівництва він і досі вдивляється у поле порожніми віконницями та світить голим каменем стін. За для справедливості потрібно сказати, що будівництво храму на цьому місці ведеться вже близько десяти років. Ще у 2001-му архієпископ заклав тут перший камінь на будівництві храму. Залили фундамент… Та чи то через нестачу грошей, чи то через зайнятість попереднього священика, який розривався між кількома приходами, чи то через чвари між самими селянами, але будівництво храму зрушило з мертвої точки лише тоді, коли на протилежному боці села, наче на дріжджах, почала підійматися нова церква. Поки ж служба Божа проходить у збитій із фанери коробці. Батюшка закінчує службу агітацією за одного із кандидатів на сільського голову, який пожертвував на церкву жерсті. Із церкви бабусі розходяться із агітками однієї відомої партії у кишенях. «Ви тільки подивіться на це”, - отець Валерій із посмішкою вказує на храм на тому боці села. Виграючи на сонці бездоганним оздобленням, той наче відповідає взаємністю на насмішку батюшки із коробки. «Ви знаєте як він (Віссаріон - авт.) вигнав його за чотири роки? Та просто будував, аби як! У нього ж там плавун, а фундаменту нормального не зробили, на стіни пішли блоки із мучки! Мені такі задарма пропонували – відмовився. Я будую на віки. Підозрюю, що Віссаріон володіє якимось гіпнотичними здібностями, такий вплив він має на прихожан. Його церква - це секта, а люди введені в оману тим, що служба абсолютно подібна до нашої». Священики із навколишніх сіл дослівно солідарні із отцем Валерієм. «Батюшка із Княжпіля казав, що той хто ходить до Віссаріона не може у його церкві ані сповідатися, ані причащатися», - розповідає Галицька Галицька, яка, не дивлячись на заборону, все ж таки щотижня приїздить у «сектантську» церкву. У містечковій інформаційній війні розкольник Віссаріон потрапив у глухе оточення. Та як буває на війні, найбільше страждає мирне населення. Громада Слобідки-Кульчієвецької розділилася на дві частини, які ось уже кілька років непримиренно ворогують між собою. «Ситуація дуже сумна, – зізнається отець Валерій. – Дійшло до того, що родичі, і навіть цілі сім’ї, не спілкуються». Ворожнеча між людьми дуже хвилює голову села Марію Міткевич, яка за всіх сил намагається тримати нейтралітет і навідріз відмовляється коментувати ситуацію. «Зрозумійте мене правильно, щоб я не сказала – обов’язково ображу якусь частину жителів», - виправдовується голова. А поки у селі тривають релігійні розбірки Марія Іванівна, від гріха подалі, їздить до церкви у місто.

Хочу царя!
На початку вересня у центрі Кам’янця-Подільського, у людному місці біля ринку, з’явився бігборд із зображенням російського царя Миколи II з текстом (орфорграфія збережена): «Прости нас, наш Государ. Боже воздвигни нам державного захисника Царя Православного, Помазаника Твого. І спаси душі наші Амінь». Текст був підписаний: Православні монархісти церкви Іллі пророка Московського Патріархату села Слобідка-Кульчієвецька. Ігумен Віссаріон. Бігборд благополучно провисів у центрі міста місяць і зчинив багато галасу у місцевій пресі. Батюшка виринув із забуття у кращих традиціях політичного піару – зі скандалом.
У порожньому храмі гучно та урочисто лунає голос отця Віссаріона. «Ленін казав… Пауза. Батюшка перелистує сторінки списаного вручну зошита у пошуках потрібної цитати. «Ленін казав, що політика - це концентрований вираз економіки! А оскільки економіки у нас немає то-о-о-о…» Знову пауза. Вираз обличчя і інтонація отця говорить про те, що зараз буде виголошена його особиста ідея і дуже важлива. «…то значить немає і політики! А є по-лі-ти-кан-ство!» Час від часу ігумен бере до рук інший, так само списаний від руки зошит, і занурюється у пошуки необхідної для підкріплення своєї політичної парадигми цитати, врешті-решт батюшка вирішує просто прочитати все що у нього записано. Скоро із внутрішньої кишені батюшки з’являються нові записники. «Махатма Ганді казав… він звісно не наш, не православний, але хто поспорить із авторитетом Махатми Ганді?» - продовжує ігумен. – «Енгельс казав.., митрополит Володимир казав.., директор ЦРУ писав…, Шевченко у своїх віршах…, Євангелісти казали….» Після годинної лекції можна точно сказати дві речі: батюшка живе у світі масонської змови, люто ненавидячи загниваючий Захід, де ніколи не був, і що цитат у його зошитах вистачить до ранку.
“Батюшка, що ви хотіли сказати своїм біг-бордом? Який цар?” - перебиваю його я.
- Коли Богдан Хмельницький зі старшиною присягав московському царю, разом із ним присягнув і весь український народ. А коли в 1917 році розпочалась революція, то народ мав захистити монарха. Саме це я мав на увазі коли писав «Прости нас, наш Государ…» Більше людей завинила церква, яка б в першу чергу мала заступитися за помазаника Божого, але вмила руки. Монархію потрібно відновити так як це єдина форма правління від Бога. Церква має запропонувати достойну людину, яка повинна отримати статус монарха, мати доступ до органів влади, брати участь у політичному житті. Господь явить своєму помазанику небачену мудрість, яка вразить людей і ті наділять його всією повнотою монаршої влади.
- Ну добре. А чому російська монархія? А нас же і свої царі були. Данило Галицький. Гетьмани хоч і обиралися, але владу малу майже монаршу…
- На те воля Божа, щоб цар був російський.
- Ви підписали свій біг-борд «монархісти села…» Багато на селі монархістів?
- В принципі, це всі прихожани нашого храму… Я проповідую ці ідеї тільки у нас на приході.
Із півтора десятка опитаних прихожан храму ніхто так і не зізнався у своїй прихильності монархічним ідеям. Більше того, більшість з них, судячи зі всього, і досі не розуміють прагнення батюшки потрапити у владу. Навіть ті, що приїздять із Кам’янця-Подільського і знають Віссаріона ще за часів настоятельства у храмі Олександра Невського, тягнуться до ігумена, в першу чергу, як до «хорошого батюшки». «Людина він чудова, добра, лагідна, чуйна. А службу як веде! А політика… я й не знаю нащо йому та політика здалася!» - розводить руками прихожанка Галина Галицька.

Остання надія
Сидячи ввечері у просторій кухні свого просторого будинку, втомлений ігумен помішує у кружці дешеву вермішель швидкого приготування. Два дні підряд він відстоював перед журналістом своє право на державну діяльність, розповідав про православного царя, та, не соромлячись, чубив церковне керівництво усіх рангів, яке викинуло його на узбіччя церковного життя. Та втома дається взнаки і його тягне на відвертість. «Знаєш, я би погодився на будь-які вимоги Феодора. Я не бачу іншого виходу з цього тупика, окрім як просто сісти один навпроти одного і поговорити. Я би згодився на все, щоб тільки все це закінчилося», - каже Віссаріон.
Шансів вибратися з узбіччя у Віссаріона катастрофічно мало. Відчайдушна спроба примирення із Владикою, до якої він вдався минулого року, привізши на прощену неділю у Кам’янець-Подільський три автобуси селян і на колінах просячи у Феодора прощення, закінчилася провалом. «Як людину я його простив, але як Архієпископ я маю зобов’язання і не можу їх змішувати із особистими відносинами», - сказав з цього приводу архієпископ. – «Віссаріон, злісний порушник церковних канонів, цілком некерований як служитель і, я вважаю, випадкова людина у священстві, яка використовує своє становище у особистих інтересах. Тому я твердо стою на тому, що він має залишити нашу єпархію».
Із сусідньої кімнати батюшка приносить фото незвичного вигляду церкви. «В мене сестра в Греції на заробітках, а це племінник сфотографував. Храм Олександра Невського побудований у візантійському стилі, Іллі - у руському, а це ось у грецькому. Мрію таку збудувати. Я ж будувати дуже люблю,» - каже батюшка. Любов до будування, очевидно, не єдина і далеко не головна причина бажання Віссаріона знову засукати рукави.