Та чи знаходить там відгук? Ліквідація Указ про перенесення Дня Свободи з 22 листопада на 22 січня Віктор Янукович підписав буквально за пару днів до Нового року. Такий от своєрідний подарунок під ялинку. Хоча – чому під? Цей указ цілком заслуговує увінчати ту «йолку», якою нова влада цього року геть спотворила столичний Майдан Незалежності. Бо ж по йолці, так би мовити, і шапка: символічна крапка, поставлена владою на українському пориві до волі й незалежності. Для всіх очевидно, чому з кількох десятків свят, яким давно вже тісно в українському календарі, для ліквідації був обраний саме День Свободи. Дуже вже муляв він душу й пам’ять чинній владі. Саме 22 листопада 2004 року розпочалася Помаранчева революція – масовий народний протест проти фальсифікації результатів президентських виборів. Тож для мільйонів українських громадян, які тоді нарешті усвідомили себе людьми, а не бидлом, 22 листопада  – особливий день. А для Віктора Федоровича  – найбільший кошмар його життя. Кажуть, він досі вірить, що революція була організована на американські гроші. У це ж щиро вірили і мільйони його прибічників на сході й півдні України: пояснити собі якось інакше, чому їхній обранець не прийшовся до душі 52% українських виборців у 2004 році, вони не могли аж поки таки не обрали своє чудо – бо тільки тепер зрозуміли все. Понад те: цю ж байку клеврети Януковича сумлінно впроваджували в мізки всіх інших громадян. Пам’ятаю, як за «помаранчевої» влади за «круглим столом» усіх політичних сил в Хмельницькій облдержадміністрації розпинався про «проплачені американцями» акції  Михайло Войтюк. Я запитала його тоді, де він був восени 2004-го – на Донбасі чи на Марсі? Бо, якщо тут, у Хмельницькому, то нехай би показав бодай одного з учасників багатотисячних майданних протестів, який прийшов туди за гроші. Та Войтюку не дивувати: він – штатний ідеолог обласної о...

Чинне російське керівництво не полишає надії на відродження імперії – бодай у вигляді усіченого до трьох слов’янських держав – Росії з Білоруссю і Україною вкупі.    НАГАДУВАТИ,  ЩОБ ЗАБУЛОСЯ? Перемогу в другій світовій війні - у радянському  трактуванні  Великій  Вітчизняній – у Радянському Союзі почали пишно відзначати через двадцять років після її закінчення. Раніше, либонь, було не до того – треба було відбудовувати народне господарство, добивати бандерівців по українських лісах і скорочувати армію, яка внаслідок війни розрослася до неймовірних розмірів і з’їдала все, що з такими потугами заробляли  на  військово-промисловий комплекс  СРСР  закріпачені  колгоспами селяни, робітники із символічними зарплатами і в’язні численних гулагів. Та й, власне, особливо розмірковувати на цю тему до того не доводилося. Адже, по-перше,  велика  Перемога  належала насамперед «геніальному полководцю» товаришу Сталіну; по-друге, радянська пропагандистська машина ще за часів  війни створила безліч героїчних міфів про підпільників-партизанів-воїнів, подвиги яких не підлягали жодним сумнівам і різнотлумаченням; навпаки, їх необхідно було вживити як реальність у свідомість нових поколінь, бо – і це по-третє  – заплгіднити ними свідомість  покоління,  що  пройшло  війну,  було важко: що таке війна, воно знало не з книжок  і фільмів, а  зі свого власного страшного досвіду. Тому й потрібен був час, щоби країна залікувала рани, багато справжніх фронтовиків  повмирали  від  ран,  а нові  генсеки ЦК КПРС,  уже не  боячись  теж  мертвого  вусатого  вождя, забагли власних німбиків над головами –  і, оскільки особливо хвалитися було  нічим,  то  гігантська  радянська імперія народила  і почала розвивати грандіозну&nbs...