Бешкетник

 Та де ж! Мотається бісова дитина, в перчиці знайдена, гонить коровами взад-вперед, не дає їм спокою. А коли діди гримають на нього, здалеку язика їм показує. Прогнати б! Але ж хто буде корів завертати? Хто в село пожене?
Сонце стало припікати. Дідки прилягли в траву, куняють. Сумно хлопчині. Знайшов шкірку з вужа, тихесенько прилаштував ту знахідку на голову одному зі сплячих. Розбуджені діди зчинили такий крик, що аж корови перестали пастися. А Варивода зі сміху за живіт береться. Побігли старі, шпортаючись, за ним. Та хіба його доженеш? Забіг аж до чималої калюжі, присів, бовтається собі. Спокій дідам. Знову, скинувши калоші, лягли спочивати.
Скучно хлопцеві, аж ну! Зловив жабеня, запхнув у калошу молодшому з дідів і будить його:
- Діду, ваша корова оно в буряки пішла.
Дід, позіхнувши, взув калоші і знетямився: слизьке й холодне під ногою рухається - жива гадюка! З ляку тріпнув ногою так, що калоша полетіла хтозна куди, а жаба - телеп на землю й пострибала геть.
- Ір-р-роде, ти жабу вкинув?! - закричав, хапаючи різку.
- Я-а?! Та ви що, діду? Нема в мене роботи? Он корови аж куди пішли, - й став шпурляти грудками землі в череду.
Одна з грудок не долетіла до своєї жертви і впала... на голову дідові. За комір посипався порох, а на лобі в старого стала рости отакенна ґуля.
- Діду, я не хотів. Вона сама вцілила. Ой, не бийте, я більше не буду!
Але дід спересердя таки потяг різкою неслуха по штанах. Закричавши, бо ж болить, шугонув хлопець на стару вишку, що здавна тут височіла. Дідки, раді, що збулися напасті, зайняли оборону під нею. Краще вже самим череду пасти, аніж від цього Вариводи терпіти. Хай посидить в облозі.
Переплакав хлопчак. Сонце припікає. Корови спочивають. А Вариводі, хоч вмри, треба вниз, у кущі. Так діди ж чатують - не злізеш. І раптом на дідків закапотів дрібний, по-літньому теплий дощик. Задерли голови - ні хмаринки, а в ротах - солоненьке... «Ф-фу? Ах ти ж гемонський Варивода!» - зляться і разом з тим сміються діди над собою. А хлопчаку того й треба. Зіскочив на землю й, мовби нічого не було:
- Діду Степане, вже пора на обід гнати череду? Гнати чи ні?
- Та жени, вже, жени, чортів вилупку, тільки так, щоб корови ніг не поламали.
А самі, плентаючись далеко поза курявою, знятою чередою, стали згадувати, як колись були малими пастушками, і, сміючись від тих спогадів, вирішили на обіді пригостити хлопця горіхами: «Може, буде спокійнішим». Бо, виявляється й самі колись були неабиякими вариводами.

Наталя ЮНИЦЬКА.
с. Деребчин, Вінницька область.