Майор зайшов у кімнату і щось сказав, що саме я не пам’ятаю, але мені вже тоді стало зрозуміло: потрібно йти. Швидко встав із ліжка, одягнувся і ми вийшли. «Ліфт не працює». Спускалися сходами. «Шо там?» - питав я. Грішка: потім побачиш! Через кілька хвилин ми стояли на вулиці під гуртожитком. Аля стояла біля входу і курила. - Що? -Там! Чорт лежав під кущем. - Я не знаю, як воно… просто… Я зробив кілька кроків в сторону, аби угледіти його лице. Він був мертвий. - Ти вбила його! - Я не знаю як це вийшло. Чортом ми називали одного хлопця, який часто вшивався біля універу. Його можна було побачити скрізь, але тільки не на парах. -Бля! І що тепер? Аля видушила з себе: Я НЕ ЗНАЮ. Майор поглянув на мене, потім на Алю. - Це ж піздєц. Його потрібно никати. Я штовхнув Чорта ногою. На його обличчі кров. До Грішки: - Чувак, я пас. Я не буду в цьому приймати участь… Майор: - Просто вивеземо його і все… - Чувак, куди? - В ліс! – це Аля. Я закурив. Тільки цього ще не хватало, блять, вивозити трупак в ліс. «А там що? Закопаємо!?» - пальнув я. Від цього ставало, якось не по-собі. Аля кивнува головою. ПРОСТО АХУЄТЬ – лише це крутилось в голові. - То ти як? З нами… - очі майора мали химерний відблиск. - Машина? Аля: - Стас має підїхати. - То дзвони до нього… хай рухається. Почувши це Гріша усміхнувся. Він з нами – подумав Майор. Аля дістала телефон з кишені. Пальці зарухались на клавіатурі. Екран телефона освітлював обличчя дівчини. Їй всього дев’ятнадцять. Світловолоса бєстія приклала трубку до вуха. Чулись гудки, які через мить змінились якось блатняковою музикою. «АЛЛО» - в динаміку. - Стас ти де? – спокійно мовила Аля. - Їду! - Скоро будеш? - Хвилин п’ять ще. Жди. Гудки. Аля опустила телефон. Кинула, похапцем, погляд на мене, потім на Грішку. - Чекаємо! - Так скажи шо т...

[І торкалась рукою вона стіни.] [І йшла коридором.] [І в кінці його не було світла.] 1. У суботу було весілля. Гуляли в клюбі, зібралося все село. Володя  з Борховець женився на Оксані Глень матері-одиночці, яка виховує двох діток: Олю та Вітлика (так вона називала свого синочка). Гуляли весело. До ранку. Ох вже й натанцювалося село. Були, здавалося, усі:  і старі, і молоді, і діти… а музики все грали і грали, а люди все танцювали і танцювали… миски били і на щастя новій родині, і так… по-п’яні, бо руки не тримали… Клюбний паркет  тремтів під веселими відбиваннями  каблуків і каблучків. «Сім-сорок» - оголошувала баба Мотря, яка взяла на себе цього вечора обов’язки тамади. І всі знову в пляс. І знову над головами затряслись платочки.  Цьомки в щічки, цьомки в губи… і так весело, так нестримно  неслися пари в танці, що не помітно, навіть, сонце піднялось. І все вже… Пора! Додому. 2. А  в неділю околицею пронеслась страшна звістка: - Ігор, син голови колгоспу, повішався на вербі біля річки. Його знайшов дід Іван, який пригнав сюди корів напувати. - Спочатку я побачив рух. Щось ніби пробігло біля верби і сховалось в огородині. Я не зрозумів. Хотів поглянути. Зробив крок. А там… Ігор. І дивиться холодними своїми очима прямо мені в очі, а по спині холодок, а ж мурашки по тілі пробіглись, і те Щось в городі виглянуло і знову сховалось. Думав серце  зупиниться. Воно все стука і стука… так що… о-хо-хо. Так: тук-тук, тук-тук. Ніби й справді хотілось зупинитись. А те знову виглянуло. Я його побачив. Чесне слово побачив, маленьке ніби мавпочка, з голівкою в мій кулак, чортеня. Воно піднялось і знову тільки, як забачило мене навтьоки. Гопца-гопца і нестало його. Тільки й слід простиг, а я від страху чуть в штани не наробив лиха. А Ігор висить і дивиться… й усмішка на обличчі. Усміхається.  Я а ж присів… і так н...