Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.

Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку [email protected]. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.

Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.

Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК

БЛОГ (ДОПИСИ)

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

ЧОРТ (x/1.)

Майор зайшов у кімнату і щось сказав, що саме я не пам’ятаю, але мені вже тоді стало зрозуміло: потрібно йти. Швидко встав із ліжка, одягнувся і ми вийшли. «Ліфт не працює». Спускалися сходами. «Шо там?» - питав я. Грішка: потім побачиш! Через кілька хвилин ми стояли на вулиці під гуртожитком. Аля стояла біля входу і курила.
- Що?
-Там!
Чорт лежав під кущем.
- Я не знаю, як воно… просто…
Я зробив кілька кроків в сторону, аби угледіти його лице.
Він був мертвий.
- Ти вбила його!
- Я не знаю як це вийшло.
Чортом ми називали одного хлопця, який часто вшивався біля універу. Його можна було побачити скрізь, але тільки не на парах.
-Бля! І що тепер?
Аля видушила з себе: Я НЕ ЗНАЮ.
Майор поглянув на мене, потім на Алю.
- Це ж піздєц. Його потрібно никати.
Я штовхнув Чорта ногою. На його обличчі кров.
До Грішки:
- Чувак, я пас. Я не буду в цьому приймати участь…
Майор:
- Просто вивеземо його і все…
- Чувак, куди?
- В ліс! – це Аля.
Я закурив.

Тільки цього ще не хватало, блять, вивозити трупак в ліс. «А там що? Закопаємо!?» - пальнув я. Від цього ставало, якось не по-собі. Аля кивнува головою. ПРОСТО АХУЄТЬ – лише це крутилось в голові.
- То ти як? З нами… - очі майора мали химерний відблиск.
- Машина?
Аля:
- Стас має підїхати.
- То дзвони до нього… хай рухається.
Почувши це Гріша усміхнувся.
Він з нами – подумав Майор.
Аля дістала телефон з кишені. Пальці зарухались на клавіатурі. Екран телефона освітлював обличчя дівчини. Їй всього дев’ятнадцять. Світловолоса бєстія приклала трубку до вуха. Чулись гудки, які через мить змінились якось блатняковою музикою. «АЛЛО» - в динаміку.
- Стас ти де? – спокійно мовила Аля.
- Їду!
- Скоро будеш?
- Хвилин п’ять ще. Жди.
Гудки.
Аля опустила телефон. Кинула, похапцем, погляд на мене, потім на Грішку.
- Чекаємо!
- Так скажи шо тут було?
- Я… не знаю… - пауза. Аля зробила останню затяжку і викинула бичок в сторону.
- Як не знаєш? Це як? Йопт, а я тоді до чого…
- Потім скажу…

Була зима.
Сніг сипав з неба замітаючи криваві сліди.
Жигуль вискочив на шосе.
Чорт в багажнику.
Стас, худорлявий, років тридцяти, хлопець, крутив баранку і , якось так блаженно, натискав на педаль газу. Мовчали. Мабуть, кожен обдумував данну ситуацію. Мєнти по-любасу будуть шмати. Це стопудово. Хтось таки розколеться. Тим паче свідки… вікна з гуртожитку виходили якраз на те місце де лежав труп. Хтось таки бачив. Тривожні думки роїлися в моїй голові. Ні! Потрібно робити все чисто. В ліс? – не годиться. Сліди буде видно. Тоді куди?
Аля ввесь час дивилась у вікно. По ту сторону салону мелькали силуети голих дерев, де-не-де притрушених снігом.
Я оглянув усіх сидячих в салоні.

Аля просто вистрелила в нього. Так і сказала: Пальнула! У неї пістолет є. Вона його просто вихватила і стрельнула. “Він зайобував мене!” - саме через це.
- Я навіть не думала, що так станеться. Він шаріками стріляє, резіновими пульками, а тут... так получилось. В око попала. Стріляла з близької відстані. І от! Блять... Впав, як мішок з гівном...
Знайшла цяцьку.
- Я до нього, а він... ще кілька раз смиканувся, ну так, конвульсійно. І всьо...
Тепер маємо подарок в багажнику.
СУЧКА.

- Холодно. Зима. Не закопаємо... - прозрів Майор.
А я вже давно про це думав.
- Що тепер?
Аля не думаючи:
- Викинемо десь...
- Так просто...
- А шо?
- Ну да! - це я - А хулі там, його ж бистро знайдуть. А потім? Менти, привіт тюрма! Нє! Я не хочу сидіти в чотирьох стінах.
Стас вдарив по тормозах. Автомобіль різко зупинився.
- Йопт, шо ти робиш? - Майора аж підкинуло.
- Викидай його! - гаркнув Стас — Внатурі, копати я не буду, тим паче мороз. Витягуй Чорта з багажника.
Мить мовчання, перервали щолчки дверей. Ми повиходили з теплого салону. Вулиця привітала нас холодом.
- Витягай! - Стас відкрив багажник.
Я із Грішкою дістали Чорта.
Аля стояла в стороні спостерігала.
- В кущі його.
Ми вже давно з'їхали з траси.
Ніч накривала все темрявою.
Авто стояло без світла.
Ми понесли труп в сторону чагарника. “Сюди давай” - “Сюди” - “Ще трохи”.
- Блять, диви, там ДОТ!
- Де?
- Он в полі, трохи лівіше...
Я повів поглядом в сторону куди вказував Майор.
- О'кєй! Туди його...
- Угу!
Сніг під ногами рипів.
Кх-х-х.
Кх-х-х.
Ми прискорили хід. “Ще трохи”. ДОТ потрапляв в поле зору усією своєю сірою масою. “До нього метрів сто-двісті”.

Ми закинули Чорта в середину через щілину в боковій панелі. ДОТ. Пережиток радянської епохи. Їх ще називали ТОЧКАми. Я, навіть, не знаю, як вони, що і до чого... “Якийсь воєнний об'єкт - говорили в дитинстві батько з дідом — Ракєтні установки, чи щось типу того”. Хуй просциш, що то таке, але зараз воно як-не-як згодилося нам. “Його (трупак) знайдуть, по-любому знайдуть, питання тільки: коли?”
Назад повертались мовчки. Так же сіли в машину.
Я і Майор закурили стрільнувши сігарєтку в Альки.
Стас: ПОЇХАЛИ!
ПОЇХАЛИ, він завів свою тачку, і, через кілька хвилин ми вже вискочили на шосе. Мотор гримів. Пічка давала тепло в салон. Радіо — повільна музичка, РЕТРОFM. Тихий неспокій, роївся навколо нас димом цигарок. ДОТ залишався позаду. Через годину будемо в місті.