Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.

Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку [email protected]. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.

Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.

Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК

БЛОГ (ДОПИСИ)

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

НЕЧИСТІ

[І торкалась рукою вона стіни.]
[І йшла коридором.]
[І в кінці його не було світла.]
1.
У суботу було весілля. Гуляли в клюбі, зібралося все село. Володя з Борховець женився на Оксані Глень матері-одиночці, яка виховує двох діток: Олю та Вітлика (так вона називала свого синочка). Гуляли весело. До ранку. Ох вже й натанцювалося село. Були, здавалося, усі: і старі, і молоді, і діти… а музики все грали і грали, а люди все танцювали і танцювали… миски били і на щастя новій родині, і так… по-п’яні, бо руки не тримали…
Клюбний паркет тремтів під веселими відбиваннями каблуків і каблучків. «Сім-сорок» - оголошувала баба Мотря, яка взяла на себе цього вечора обов’язки тамади. І всі знову в пляс. І знову над головами затряслись платочки. Цьомки в щічки, цьомки в губи… і так весело, так нестримно неслися пари в танці, що не помітно, навіть, сонце піднялось. І все вже… Пора! Додому.

2.
А в неділю околицею пронеслась страшна звістка:
- Ігор, син голови колгоспу, повішався на вербі біля річки.
Його знайшов дід Іван, який пригнав сюди корів напувати.
- Спочатку я побачив рух. Щось ніби пробігло біля верби і сховалось в огородині. Я не зрозумів. Хотів поглянути. Зробив крок. А там… Ігор. І дивиться холодними своїми очима прямо мені в очі, а по спині холодок, а ж мурашки по тілі пробіглись, і те Щось в городі виглянуло і знову сховалось. Думав серце зупиниться. Воно все стука і стука… так що… о-хо-хо. Так: тук-тук, тук-тук. Ніби й справді хотілось зупинитись. А те знову виглянуло. Я його побачив. Чесне слово побачив, маленьке ніби мавпочка, з голівкою в мій кулак, чортеня. Воно піднялось і знову тільки, як забачило мене навтьоки. Гопца-гопца і нестало його. Тільки й слід простиг, а я від страху чуть в штани не наробив лиха. А Ігор висить і дивиться… й усмішка на обличчі. Усміхається. Я а ж присів… і так на карачках од верби, шоб не дай Боже вернулося Воно. І молитву читав, і хрестився, і так… по народному заматюкався шоб відігнати їх… Нечистих. Не знаю хто знімав хлопця. Не знаю. Я й зараз боюсь туди ходити… під вербу. Я корів напуваю зараз на ставу, а це далеко звідти. Далеко. Не хочу більше ходити туди. Страшно. Це ж не то шо я видумав, я бачив…

3.
Хоронили у вівторок. Попа не було. Кажуть, що не можна.
Ось так мовчки взяли труну і понесли, під плач матері, бабці й батька. Страшний похорон. Не людський. І ще вітер. Страшений вітер здійнявся коли підходили до цвинтаря. Кілька раз зупинялися, а стихія як на зло все гірше і гірше. І водою. І порохом. І холодом. Все аби не пустити… не хотів видно іти Ігор зі світу живих під землю. Не хотів. Чи (!?), може, не пускало щось?
От так от в нашому селі – від весілля до проводів.
Провели хлопця в останню путь. Захоронили. Сховали на віки у землю сиру…

4.
…а селом покотились чутки, що дійсно в Красилівці завелись Нечисті…
Їх бачила то одна. То друга.
Мотря казала, що…
- …бачила їх біля старої хати не далеко верби. Маленьке таке. З хвостиком. На котячих лапках. Все щось винюхувало. Заглядало в сарай. Боялось зайти (видно кроплено було!? – висувала припущеня бабця). А потім присіло. Скрутилось в калачик і зникло. Тільки кущі за ним похитались. Боязке воно. Боїться.

5.
Оля бігла вуличкою додому. Вся розхристана, в сльозах…
- Там… там… Віталік… там…
Коли вона вбігла у хату то кинулась відразу до матері.
- Що сталось?
- Там… - запиналась Оля – Віталік поліз… за коровою… вона з череди втекла… поліз під ту вербу, а корова… вона … в … копанки попала… топиться вона… а Віталік до неї поліз.
- Як?
В кімнату зайшов вітчим.
- Що…

Через кілька хвилин.
- Я не побачив. Я не бачив. – Віталік в сльозах.
Вітчим взяв хлопця за шиворіт.
- Ти хоч знаєш чия це корова там у воді?
- Так.
- Чия?
- Надьки докторші.
- Ну як так? Як? Ти шо дибіл? Як не побачити куди корова іде? Ти ж пастух. Блять. Шо тепер робити? Свою віддавати.
- Я не хотів.
- Шо?
- Я не хотів.
Володя дав ляпаса.
- Що ти сказав?
- Я не хотів.
Вітчим вдарив Віталіка ще раз. З носа капнула кров.
- Не бий.
Володька вдарив хлопця ще раз. Він упав на землю.

Корову так і не дістали. А у вечері Віталік сказав матері, що він бачив чортення…
- …Я злякався. Воно йшло поруч корови. Воно вело її туди. Я… я просто злякався… А коли воно озирнулось і поглянуло мені в очі, я пішов за ним. Я не розумію, як… але воно мене вело за собою. Я не відчував нічого, лише голоси. Такі тихі. Шепотіли. Один з перед одного. Нависали наді мною. Крутились. Вели. Я не бачив куди. Я просто ввійшов у воду і все… більше нічого не пам’ятаю. А потім Вітчим бив. Тільки тоді я прокинувся. Тільки тоді коли упав на землю. А воно стояло поруч. За вербою. Воно спостерігало. Я відчував його присутність. Відчував. Мамо! Що тепер буде зі мною? Мамо, я не хочу помирати.
- Синку заспокойся. Нічого з тобою не станеться. Все буде добре.
- Я боюся.
- Що ж робити? Давай я ляжу біля тебе. Так буде спокійніше тобі.

(Текс повністю можна прочитати на сайті Сценарної майстерні)

теги: нечисті, чортеня, проза, сценарна майстерня, літературний сценарій, голоси, нечиста сила, містика, кіносценарій, сценарій, трилер,