Дощ лив уже дня три. Вода змивала з горілого смоляного асфальту і бетонних стін ввесь бруд, який причепився до їх поверхонь за останні місяці. Вулиці стояли порожніми... У такі дні, навіть не знаю чому, але мені не хочеться бути в дома. Хоча, дійсно, краще сидіти з чашечкою кави у своїй кімнаті та мовчки насолоджуватись зливою, яка б`ється у вікно, розбивається і стікає потічками вниз. Вчора дзвонила Марла, казала, що зайде, але її так і не було. Хотів передзвонити – та щось зупинило. Нудно! Я встаю з-за столу, одягаю дощовик: він прозорий і крізь нього видно мої шузи та кофту. Я виходжу на вулицю – вітер дунув прямо в обличчя... І я усміхаюсь. Саме це мені хотілось відчути. Вулиця дрімає. Вона спить і дощ – це її сон. Я тримаю в руках парасольку, але не хочу покриватись  „грибною шапкою”. Перебігши вулицю я наближаюсь до вітрини кафе. Зупинившись і зазирнувши у середину - бачу її. Марла озирнулась та махнула рукою, мовляв „іди сюди”. - Привіт! – говорить вона. Я дивлюсь на її усміхнене обличчя: - Чому ти вчора не зайшла? - Ти не повіриш кого я вчора зустріла... – вона зробила паузу, мабуть, для того, щоб я запитав: „Кого?”, проте змовчав. Посмішка на дівочому обличчі зникла. – Що з тобою? - Не знаю. - А я вчора бачила Повелителя Грому... - І що? - Ти не повіриш, він стояв на майдані та чекав поки... Підійшла офіціантка і поставила на стіл два коктелі, які ми замовили раніше. - ...поки не пролунає грім. Він чекав блискавку, яка б влучила у нього... - І це все? - Ні! А далі був танець... І він піднявся на небеса. - Я не розумію. Марло, що з тобою? – я взяв її руку у свої – Ти замерзла... - Ні. Що ти? Все нормально. - Ти змінилась. - Як саме? - Очі у тебе не такі. Що сталось? - Ти не повіриш... Я продала свої сни... Після останньої фрази я поглянув на Марлу із жахом. Я не знав як зарадити їй. Стиснувши її долоню я спробував її зіг...

1 Автобус під’їхав до напису: Солонський Яр і зупинився. З нього вийшла дівчина, років 20-25, одягнена у «подряпані» джинси та кофтинку, що досягала її колін кольору хакі. Коли автобус поїхав лишивши за  собою тільки клуби пилюки, дівчина пішла в сторону населеного пункту, туди, де виросла вона і де не було її п’ять років. Вона йшла навпростець через поле, що заросло будяками і полином. Дівчина вдихала терпке повітря… що пронизане запахом полину. « Якби  хтось знав, як вона скучила за ним… За стежкою, що веде по під верби до річки; за росяною травою, якою в дитинстві, зрання, любила ходити, за співом птахів; за запахом польових квітів…» І ось нарешті вона тут. Вдома! Йде повільно нікуди не поспішаючи… Та й квапитись нема куди. Все як колись… тільки приїхала вона пізно… У неї дивне ім’я! МАРЛА. « Справді дивне!» - подумає хтось та у кожного імені своя дуже довга історія. Історія довжиною в життя цілого покоління… Вона підходить все ближче і  ближче… Вже видніються дахи будинків викладені червоною черепицею та сади біля них. « ПІЗНО!» « Якби ж приїхала хоча б трохи, на кілька днів, раніше ,- встигла б  побачити її… А так?!» Марла дістає з рюкзака чорну хустинку, приготовлену саме для цього моменту – зупинившись на мить – в’яже на голову попід волосся. Будинок де жила бабуся знаходиться край села. Малий, крихітний, «зліплений» ( в буквальному сенсі слова) із глини, зі солом’яними стріхами – він був чи не з найдревніших  у Солонському Яру. Ще бабця Антоніни (так звали бабусю Марли) проживала в ньому. Будинок зберігся. Кожної весни фарбували білосніжним вапном, підкрашували візерунки біля вікон та дверей… На ґрунтовій дорозі стояло чимало народу. Всі про щось понуро говорили. Марла підходила все ближче і ближче. Раптом: - М...