Худ. Валерій ПУЗІК

Дощ лив уже дня три. Вода змивала з горілого смоляного асфальту і бетонних стін ввесь бруд, який причепився до їх поверхонь за останні місяці. Вулиці стояли порожніми... У такі дні, навіть не знаю чому, але мені не хочеться бути в дома. Хоча, дійсно, краще сидіти з чашечкою кави у своїй кімнаті та мовчки насолоджуватись зливою, яка б`ється у вікно, розбивається і стікає потічками вниз.
Вчора дзвонила Марла, казала, що зайде, але її так і не було. Хотів передзвонити – та щось зупинило. Нудно! Я встаю з-за столу, одягаю дощовик: він прозорий і крізь нього видно мої шузи та кофту.
Я виходжу на вулицю – вітер дунув прямо в обличчя... І я усміхаюсь. Саме це мені хотілось відчути.
Вулиця дрімає.
Вона спить і дощ – це її сон.
Я тримаю в руках парасольку, але не хочу покриватись  „грибною шапкою”. Перебігши вулицю я наближаюсь до вітрини кафе. Зупинившись і зазирнувши у середину - бачу її. Марла озирнулась та махнула рукою, мовляв „іди сюди”.
- Привіт! – говорить вона.
Я дивлюсь на її усміхнене обличчя:
- Чому ти вчора не зайшла?
- Ти не повіриш кого я вчора зустріла... – вона зробила паузу, мабуть, для того, щоб я запитав: „Кого?”, проте змовчав. Посмішка на дівочому обличчі зникла. – Що з тобою?
- Не знаю.
- А я вчора бачила Повелителя Грому...
- І що?
- Ти не повіриш, він стояв на майдані та чекав поки...
Підійшла офіціантка і поставила на стіл два коктелі, які ми замовили раніше.
- ...поки не пролунає грім. Він чекав блискавку, яка б влучила у нього...
- І це все?
- Ні! А далі був танець... І він піднявся на небеса.
- Я не розумію. Марло, що з тобою? – я взяв її руку у свої – Ти замерзла...
- Ні. Що ти? Все нормально.
- Ти змінилась.
- Як саме?
- Очі у тебе не такі. Що сталось?
- Ти не повіриш... Я продала свої сни...
Після останньої фрази я поглянув на Марлу із жахом. Я не знав як зарадити їй. Стиснувши її долоню я спробував її зігріти потерши, але не вдалось...
- Для чого ти це зробила?
- Не питай. Я не пам`ятаю. Тільки він... Він сказав, що це не кінець; що буде ще...
- Хто він?
- Повелитель Грому. Я йому продала свої сни і вже третій день... третю добу не можу заснути. Я блукаю вулицями містечка щоб знайти його, але він зник. Повелитель Грому зник, а у мене ще стільки снів, які ніхто не чув і не бачив. Ти не повіриш, він брав мене у небо. Я була там... – вона замовчала.
- Де?
- Я була там. Я бачила...
В її очах згас вогник.
Я відчував, що її руки більше не будуть такими жаркими, як були... Я знав це...
- Допоможи мені! – просять її уста, а я не знаю як. Повелитель Грому вже надломив частину дівочої душі. Він пустив у її серці тріщину і ось тепер її життя розсипається, як...
- Ігор! – каже Марла – Я не відчуваю ніг. Я не можу більше бути тут... Я... я відчуваю, що зникаю. Мене змиває дощем. Цим дощем, що за вікном.
- Про які сни ти йому розповіла?
- Не пам’ятаю.
Я стискаю її руки.
Я хочу допомогти, але що може проста людина проти Духа, який пожирає Душі?
- Давай я відведу тебе у свою квартиру. Ти ляжеш і спробуєш задрімати...
- Ти не зрозумів. Я не можу спати. Я продала йому свої сни...
- Всі?
- Не пам`ятаю...
На її очах з`являються сльозинки.
- Що ти накоїла? Для чого?
- Вона жалібно заглядає у мої очі. Я бачу, як змінюють колір її зіниці: вони все світліші та світліші.
- Ігорю, я не бачу тебе...
Моє серце стаскається і б’ється так шалено ніби в клітці. Воно хоче вирватись на волю та не може – не дають грати.
Вперше в своєму житті я бачу, як зникає людина; як вона втрачає чуття.
А тим часом злива на дворі ставала сильнішою. Б`ючись, краплями, в шибу вікна - вона хотіла розбити усю химерність того вечора. Вона хотіла забрати Марлу і заплутати її у сплетіння власних дощових тенет, які вода розставляла вже третій день.
Гримить.
- Чуєш! То хмари зсуваються до купи. Вони щось будують. Мабуть – це буде замок. Ні! Будинок. Для мене. Такий, як я хотіла... пам`ятаєш я тобі говорила...
Та я не слухав.
Я  розумів, що до кінця дня цієї дівчини вже не буде. Вона стане іншою. Зникне. І я вже ніколи не побачу її.
- Скоро! – шепочуть тонкі, рожеві уста. – Я чую – він наближається.
Світло в кафе мигає.
Марла:
- Це він. Повелитель Грому поруч.
І знову небо гримить. Воно сердиться на нас за те, що ми не виходимо під небесні потоки води, які краплями летять на землю.
Світло гасне.
Щось холодне огортає нас.
Блискавка освітлює, на коротку мить, приміщення кафе і я розумію, що востаннє бачу її...
Через кілька хвилин світло з`явилось, але Марли вже не було. В моїй долоні лежав перстень, який вона носила на безіменному пальці. Мої руки дрижать. Я не знаю, як бути далі... Як мені жити? Я стискаю руку в кулак, а у ньому перстень і від нього я відчував тепло.
Через секунду я був на вулиці...
Вдихнувши прохолодного повітря я пішов додому з дивним відчуттям – ніби хтось стежить за мною...
І цей „хтось” -  Повелитель Грому.