Білогір’я – сторінками давньої історії

Були Ляхівці містом з замком
Точна дата заснування Білогір’я не відома, отож початок свого родоводу містечко веде від найдавнішої згадки. Документи донесли до нас текст жалуваної грамоти Великого князя литовського Казиміра, у якій він 20 січня 1441 року боярину Дениску Мукосійовичу за вірну службу дарував місто Збараж та десяток сіл з землями, лісами, ставами. Серед тих сіл й згадуються Ляхівці – таку назву до 1946 року мало Білогір’я. Дотепер не існує єдиної думки щодо походження назви поселення. Одні стверджують, що отримало воно її від оселившихся тут ляхів (поляків), осади яких місцевий люд називав “ляхівськими дворами”. Інші запевняють, що поляки стали прибувати на помешкання на волинські землі лише у XVI ст., а Ляхівці виникли ще при литовцях на початку XІV ст. та отримали назву від доволі поширеного в той час імені Лехова, який нібито був засновником поселення.
Близько 1520 року Ляхівці стали власністю королеви Бони, яка майже одразу подарувала їх Дашку Каленковичу. У 1583 році його донька вийшла заміж за Яшка Сенюту – й відтоді Ляхівці надовго опинилися в руках цього шляхетного роду, які володіли на Волині 15 містечками та понад 100 селами. Того ж року Сенюта добився від короля Стефана Баторія для Ляхівців Магдебурзького міського права, згодом розбудував тут ринкову площу з крамничками, заїжджим двором і майстернями, впровадив ярмарки і торги. Посеред ставка було насипано острів і зведено дерев’яну фортецю, до якої вели кілька перекидних мостів. Кажуть, що землю для острова возили човнами полонені турки та татари.
Аріанська столиця Волині
Скоро Ляхівці розквітнули та перетворились не лише на господарський центр регіону, а й стали головним на Волині осередком однієї з реформаторських течій – социніанства, або як його ще називали – аріанства. Все почалося з релігійних пошуків власника ляховецьких маєтків Павла-Криштофа Сенюти, який з молодих років не міг вирішити – піти в протестанти чи бути католиком. Коли пану стало 25 років, під впливом дружини – доньки київського підкоморія Стефана Немирича, відомого в Україні социніанина, він почав схилятись до аріанства. Але, на початку XVIІ ст. Павло несподівано рішуче прийняв католицтво. Він вигнав протестантів із Ляховець, запросив до містечка монахів-домініканців та у 1612 році на ознаку міцності свого рішення, почав будувати величний костьол і кляштор при ньому.
Аби закріпити свої нові переконання, Павло відправився у паломництво до Риму, й незабаром повернувся звідти… завзятим социніанином. Що сталося під час цієї подорожі, можна лише здогадуватися. Ймовірно, Павло все-таки піддався впливу своєї дружини та сестри, які супроводжували його під час паломництва. Обидві жінки були палкими прихильниками аріанства, особливо сестра Катерина, одружена на Мартинові Чапличі – знаному на Волині социніанині. Після цієї події, Павло-Криштоф перетворив Ляхівці на один із визначних центрів аріанства. Тут відкривається социніанська школа, сюди з’їжджаються найкращі просвітителі та пастори вчення аріанського. Так само сповідували аріанське вчення брати Павла, – Петро, що володів на Волині містечком Каменем та селом Радогощєю, а також Авраам, власник сусіднього з Ляхівцями Тихомеля. Саме на землях Тихомеля була збудована відома “Аріанська вежа” – молитовний будинок, що став культовим центром Сенют-аріан.
Але, аріанство так й не знайшло собі прихильників на наших землях, й майже одразу, після смерті у 1639 році свого покровителя – Павла-Криштофа Сенюти, поступово зникло з волинських теренів... Нині лише руїни вежі-каплиці на околиці Тихомеля є німим свідком їхнього існування.
Власник Ляховець – майже король
У 1660-х роках племінниця Павла-Криштофа Сенюти – Ганна Опалинська стала власницею всіх ляховецьких маєтків Сенют. Але, не залишивши по собі дітей, маєтки ті у 1681 році були продані князю Станіславу Яблоновському, польському магнатові, коронному гетьману.
Серед нащадків того князя, що володіли Ляхівцями, особливо відзначимо Йосипа-Олександра Яблоновського. У 1745 році завдяки його старанням дерев’яна фортеця стала мурованим замком, де князі Яблоновські влаштували свою резиденцію, з картинною галереєю, бальною залою та бібліотекою. Після смерті короля Августа III у 1763 році, Йосип-Олександр, будучи сенатором сейму,  реально претендував на королівську корону. Але, не сталося… Князь повернувся у Ляхівці та вирішив поводитись як король на своїх землях. Він у своєму замку влаштував тронну залу на 400 чоловік. Щонеділі та у великі свята, одягнувши пурпурову мантію з горностаєвим коміром, ордени та стрічки до них, він, сидячи на троні, влаштовував аудієнції для гостей, васалів та всіх, хто мав до нього якусь справу. Допущений на аудієнцію змушений був ставати на коліна, аби підкреслити значимість некоронованого короля. Проте, незважаючи на таку пихатість, князь був щедрою та добродушною людиною. До нього в гості, на прийоми та розкішні бали з’їжджалися магнати з усієї Польщі та Литви. Розповідають, що під час одного такого грандіозного балу було з’їдено 60 волів, 300 телят, 50 баранів і понад 20 тисяч птиць, випито було 270 бочок угорського вина. Навіть після смерті Йосипа-Олександра у 1877 році, до Ляховець традиційно приїжджали поважні гості. Тут, наприклад, 14 березня 1787 року вдова князя Франциска приймала польського короля Станіслава-Августа Понятовського. 
Після Яблоновських Ляхівці перейшли у володіння роду Сапегів, але за участь їх у польському повстанні 1831 року, були конфісковані у державну власність. Поступово містечко стало занепадати, аж поки не стало сільським населеним пунктом. Нове піднесення Ляховець почалося у ХХ ст. – від 1923 року село стало районним центром, від 1946 року отримало назву Білогір’я, з 1960 року – статус селища міського типу. 
Свідки сивої давнини
Про минулу історію Білогір’я нині нагадує хіба що величний костел св. Вікентія – той що був закладений у 1612 році Сенютами та у 1780-х роках перебудований Яблоновськими. Храм є візитівкою райцентру – його видно не лише з будь-якої точки селища, а й за кілька кілометрів до Білогір’я. Історія костьолу й монастиря надзвичайно цікава та водночас трагічна. У 1859 році монастир покинули домініканці, у 1869 році він перейшов до православної церкви, яку звідси «вигнали» у 1935 році. Надалі комплекс використовували то як в’язницю, то як будинок культури з бібліотекою, то як відділок міліції, то як друкарню, то як військкомат. У 1991 році понівечений костел повернули невеликій громаді римо-католиків Білогір’я, й через два роки тут оселились отці-паллотини, які й займаються нині відродженням храму.
Від фортеці подекуди все ще видно вали, а от острова вже немає – він давно став частиною суходолу. У 1880-х роках. на руїнах замку запрацювали винокурня та пивоварня, а у ХХ ст. побудували школу та стадіон. Цікаво, що під час будівельних земляних робіт знайшли дві унікальні бронзові гармати, котрі колись захищали мури фортеці. Побачити їх можна у місцевому районному музеї.