Невідома Бакота: про що пам'ятають і чому їдуть сюди щороку жителі неіснуючого села

14 серпня 1893 року в Бакоті освятили храм в ім’я Всемилостивого Спаса. Дерев'яний храм збудували жителі Бакоти на місці давньоруської церкви Бакотського монастиря (Детальніше тут: Цей день в історії Хмельниччини: 14 серпня). Так свято Маковея, яке відзначають 14 серпня, стало важливим днем у нині вже неіснуючому селі Бакота.

Село затопили у 1981 році, а сам храм руйнували двічі. Перший раз – з приходом більшовиків, а другий – вже після відбудови – на початку 1960-х років, коли Радянським Союзом прокотилася чергова хвиля боротьби з релігією. Тоді храм закрили, а в 1963 році остаточно зруйнували.

Місцевий житель затопленного села Бакота, а нині відомий екскурсовод Національного парку «Подільські товтри» Тарас Горбняк згадує, що «його Бакота зникла з історії, з документів 27 жовтня 1981 року». Але через багато років, починаючи із 2010, кожного 14 серпня, на береги Дністра поблизу Бакотського монастиря з’їжджаються бакотяни з усіх країв. Тепер уже не просто на храмове свято, а щоб зберегти історію малої батьківщини, якої вже ніколи не зможуть побачити.

«Для мене село Бакота дороге тим, що його немає. Бакота колись була центром духовним, економічним, культурним… І сьогодні, навіть, не існуюча, вона все одно себе проявляє. Тому що люди їдуть звідусіль! Вперше ми, бакотяни, зібралися через 30 років після того, як наше село зникло і з карти, і з документів. Сьогодні це найкраще природне місце України», – ділиться спогадами Тарас Горбняк і додає, що, починаючи із 2010 року, такі зустрічі проводять майже щороку і згадують ту Бакоту, якої не знають ті, хто приїздить сюди відпочивати, на екскурсії та фотосесії.

Тарас Горбняк: Для мене село Бакота дороге тим, що його вже немає

«Мій батько почав будувати хату в 1959 році. А попередили нас про те, що не варто нічого будувати, бо будуть затоплювати село, саме наприкінці 50-х років. І тоді не тільки мій батько почав будуватися. За п'ятнадцять років попереджень було сорок два жителі села, які не вірили, що вода може бути піднята на тридцять вісім метрів. Думали: на вісім метрів, нам не страшно, ми не боїмося, хоча Студенцю, Ушицю й інші села топить, а Бакоту – ні. Тому поколінню пояснити, що таке тридцять вісім метрів води було неможливо, вони не бачили ні літака, ні корабля, ні моря, ні навіть озера! І люди, не вірячи, будувалися на свій страх. А раптом мине! Але… не минуло. Сорок дві хати нові виросли і тільки у двох із них не жили люди», – згадує Тарас Васильович.

За його словами, першим документом, з якого й розпочався офіційний процес виселення людей і затоплення сіл, була постанова Ради міністрів, яку 15 грудня 1972 року підписав у Москві Олексій Косигін (голова Ради Міністрів СРСР у 1964-1980 роках - авт.). У ній значилося, що до 1981 року на Дністрі має бути збудована ГЕС і запущений перший гідроагрегат.

Читайте також: Правда, чи міф: П’ять фактів про Бакоту, які вам не розказують екскурсоводи

Тарас Горбняк розповідає, що у 1973 році навесні представники влади зібрали людей, і сказали, що прийшов час робити, а не просто попереджувати.

«Тоді нам пояснили процес переселення: хочеш будуватися – будуйся, хочеш купити хату – купуй. Держава дасть гроші на те й на інше. Стареньким людям, які вже не мали змоги самостійно забезпечити себе житлом, будували «інвалідні» будинки. Їм безкоштовно дали житло не компенсуючи нічого. От такий був весь процес переселення», – ділиться спогадами Тарас Васильович.

Сьогодні Бакота - це місце відпочинку і екскурсій, але глибоко під водами Дністра назавжди залишалася чиясь мала батьківщина

Чоловік каже, треба було не просто збудувати собі нове житло, але й власноруч зруйнувати те, у якому народився і жив. Тоді ще 27-річний Тарас разом з батьком руйнував сам свою хату, в якій останній з сім’ї народився.

«А не зруйнуєш – недоотримаєш гроші. Держава цього не афішувала, але на придбання чи будівництво житла давала лише 80 відсотків обіцяної суми, а решта 20 – додавала за умови, що господар зруйнує своє попереднє житло і зачистить території, підготує до затоплення. Це була сума чимала, повірте. Якщо майно оцінювали у 3-3,5 тисячі рублів, то двадцять відсотків, при тодішній зарплаті 60-65 рублів – це була сума, яку треба було збирати близько двох років», – розповідає Тарас Горбняк.

Під час переселення шістдесят три села були затоплені, з яких двадцять вісім повністю зникли з історії. Бакота, яка є епіцентром усіх затоплених населених пунктів, – це і притоки Дністра, і саме русло Дністра, і правий і лівий берег – зникла з історії та документів 27 жовтня 1981 року. А бакотяни стали жителями Ушиці, Гораївки, Колодіївки.

До теми: Дослідження і шоу – як у селі на Хмельниччині із криниць роблять вишивані арт-об’єкти