ye-logo.v1.2
26 Травня, 2019

Фронтовик, який ніколи не святкував День Перемоги

www.ye.ua Історія 2240

Коли 9 Травня урочисто нагороджували колишніх фронтовиків, його прізвища ніколи не називали. Та й сам не приходив на урочистості. Щойно починали розмову про війну – не міг стримати скупих чоловічих сліз і починав плакати. А він же воював, нагороди мав, навіть офіцером був.

Після закінчення Новоселицького зооветеринарного технікуму двадцятирічний Микола Павловський, як і всі його ровесники, будував світлі плани на майбутнє. У Берегелях Красилівського району жили його батьки, брат, сестра, кохана дівчина Люба. Попереду чекала улюблена робота. Але про неї довелося на деякий час забути. У 1938 році Павловського призвали в армію. Спочатку брав участь у польській кампанії, потім проходив службу в Прибалтиці. Енергійному юнакові присвоїли звання лейтенанта. Подальші плани перервала Велика Вітчизняна війна. Коли фашистські окупанти перейшли наш кордон, Микола зі своїм військовим підрозділом опинився відразу в круговерті запеклих боїв. Смерть, кров, нестача зброї. Ціною багатьох людських життів намагалися наші війська утримувати кожну п’ядь рідної землі. Та довелося відступати. Все змішалося в тій кривавій каші – часом навіть важко було розібратися, де свої, а де чужі. Павловський зі своїм взводом потрапив в оточення. Коли позаду з’явилися чорні фігури з автоматами, їм навіть не було чим відбиватися. Але рук ніхто не підняв, щоб здатися. Фашисти їх взяли в рукопашному бою. Групу полонених завели в недалеке село і на ніч зачинили в хліві. Коли на дворі стемніло, бійці непомітно для вартового розібрали задню стінку і тихцем по високій траві поповзли до чагарників, за якими темнів ліс. Орієнтувалися на гуркіт прифронтової канонади, і через декілька годин вже були  серед своїх. Сказали, що відстали від свого підрозділу, заблукали. Часу перевіряти їх розповіді не було. Тому через декілька годин вони із окопів вже вели прицільний вогонь по фашистах. Подібне часто траплялося в перші дні Великої Вітчизняної війни. Невдовзі знову чекало оточення, полон, втеча і вдале повернення до своїх. Третій раз Микола Павловський потрапив у полон, коли на погонах вже красувалися три зірочки старшого лейтенанта, за плечима були тисячі кілометрів фронтових доріг, а груди прикрашали заслужені бойові нагороди. Та цього разу втекти не вдалося. Його разом з сотнями інших полонених відправили в далеку Німеччину. З нетерпінням чекали визволителів. Та радісні обійми тривали недовго. Їх замінили нудні і виснажливі допити в особовому відділі: як і де потрапили у полон, чому не застрелилися. І як вирок звучали слова: «Своєю працею змиєте ганьбу полону». Додому поверталися в наглухо закритих вагонах, без пісень, музики і радісних зустрічей на вокзалах. Замість щасливих облич, їх зустрічали суворі конвоїри. У далекому сибірському таборі, де відбували покарання «політичні» ув’язнені, він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вірою, яка перебувала за колючим дротом разом зі багатьма родичами розстріляних «ворогів народу». Тут вона потоваришувала з дочкою розстріляного маршала Тухачевського Світланою, балериною з Одеси Надією Неграй. Після відбування покарання Віра та Микола розписалися. В молодого подружжя Павловських заслання виявилося не вічним. Після смерті Сталіна почався масовий перегляд справ мільйонів ув’язнених. І випускали людей з в’язниць, таборів,  куди їх нізащо відправляли навічно. Павловські, на перший погляд, нічим не відрізнялися від своїх односельців – споруджували будинок, трудилися, відзначали свята разом з друзями. Але була в них сімейна таємниця, про яку мало хто знав. Лише короткі записи в трудових книжках нагадували про незаслужене покарання, яке їм довелося відбувати в політичних таборах. Адже там трудового стажу не рахували, а фіксували зовсім інший. До останніх днів Микола Модестович так і не міг зрозуміти, серцем і душею не сприймав того, що його визнали зрадником, позбавили заслужених кров’ю нагород і права вважати себе учасником війни. Чоловікові не були потрібні гроші чи пільги, а тільки право сказати: «Я – солдат Великої Вітчизняної». І хоча це право йому повернули пізніше з разом реабілітацією та бойовими нагородами, гіркий спомин залишився в душі до кінця життя.


Віталій ЛАВРИНЧУК,
Микола ЗАВЕРУХА.
 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

Останні фото та відео