Командирський гарт донського отамана на Поділлі

Є в біографії легендарного донського отамана й яскрава подільська сторінка. Саме в нашому краї гартувались його командирські здібності.
Спадковий козачий офіцер
Олексій Каледін народився 12 жовтня 1861 року на станиці Усть-Хоперській (тепер Волгоградської області). Його дід та батько, обидва – бойові козачі офіцери, передали хлопцю любов до Батьківщини та ратної справі. Після гімназії юнак вступив до Михайлівського артилерійського училища, після закінчення якого у 1882 році отримав призначення до кінно-артилерійської батареї Забайкальського козачого війська. Маючи неабиякий хист до військової справи, Олексій у 1889 році успішно закінчив Академію Генерального штабу та був направлений до Варшавського військового округу. Згодом служив у штабі Донського козачого війська, у 1903-06 роках був начальником Новочеркаського козачого юнкерського училища, у 1907 році отримав звання генерал-майора.
З 1910 року розпочалася командирська кар’єра Каледина. Півтора року він очолював 2-гу бригаду 11-ї кавалерійської дивізії, а наприкінці 1912 року став командиром 12-ї кавалерійської дивізії. Дивізія дислокувалася на Поділлі, до її складу входили чотири полки: 34-й драгунський Стародубський (Волочиськ), 35-й уланський Бєлгородський (Проскурів), 36-й гусарський Охтирський (Меджибіж) та 3-й Оренбурзький козачий (Чорний Острів – Волочиськ), штаб дивізії, шпиталь та інші супутні підрозділи перебували у Проскурові. Це була перша для Олексія Максимовича надвідповідальна командирська посада.
На Поділлі у Проскурові
9 грудня 1912 року Каледін отримав у штабі Київського військового округу призначення та виїхав до Проскурова. Вранці наступного по прибутті дня, замість урочистого представлення перед офіцерським складом, з традиційним після того банкетом, новий командир несподівано оголосив бойовій збір підлеглих йому військ, що дислокувались у Проскурові. Всі ескадрони Бєлгородського полку та інші підрозділи дивізії, включаючи штабістів, Каледін зібрав у повній екіпіровці на іподромі в Дубовому. Сам прибув на огляд, так само – у польовій формі, на коні. Перші ж маневри на іподромі показали незлагодженість дій ескадронів та повну нездатність штабних офіцерів у вправах на коні. А коли генерал дав команду на марш, то вже після п’ятого кілометра деякі штабісти відстали від основної колони… Ввечері, в офіцерському клубі, генерал таки зібрав офіцерський склад – але то був не банкет, а нарада для затвердження плану дій щодо вдосконалення бойової підготовки.
Каледін був вимогливий, але справедливий, суворий та стриманий, жив службою, постійно намагався вдосконалюватись. Такий характер припав до вподоби більшості офіцерів дивізії, від яких генерал отримав підтримку. Розуміння було й з боку дружини – Марії Гранжан, яка хоча й мала французьке походження, але була справжньою російською патріоткою. Переживши трагедію (у 1908 році в Новочеркаську втопився їх єдиний одинадцятирічний син), жінка зосередила всю свою увагу та любов на чоловікові, стала, як кажуть військові – його «надійним тилом».
Мешкало подружжя Каледіних у службовій квартирі у військовому містечку на тодішньому передмісті Дубове. Двоповерховий будинок із червоної цегли зберігся й дотепер – нині він житловий, має адресу вул. Городовикова, 3. Багато генералів, що служили у Проскурові, намагались зняти квартиру чи будинок у центрі міста. Але, Каледін одразу вирішив – буде жити у військовому містечку, аби бути постійно серед підлеглих. Генерал у вільний від штабної роботи час регулярно виїжджав до полків дивізії, а влітку щорічно влаштовував масштабні навчання у таборах під Меджибожем.
Тому за короткий час 12-та кавалерійська дивізія стало відмінно підготовленим з’єднанням. Успіхи Каледіна помітило командування округу, й 31 травня 1913 року йому присвоїли чергове звання – генерал-лейтенанта та вручили орден Святого Станіслава І ступеня. На відзначення Олексія Максимовича до Проскурова прибула поважна делегація керівництва округу та армії.
В Першій світовій – герой, в громадянській – страждалець
Але, не звання та ордени стали мірилом професійності генерала. Перша світова війна, яка почалась 1 серпня 1914 році, яскраво показала справжню боєздатність дивізії Каледіна. 4 серпня вона рушила з Проскурова на фронт, а вже 9 серпня під Тернополем отримала перше бойове хрещення. Хоробрість та майстерність, з якою воювали кавалеристи Каледіна, зробили їх головною бойовою одиницею всього Південно-Західного фронту. Сам генерал – завжди холоднокровний і суворий, твердо керував полками безпосередньо на полі бою, дорожив кожним солдатом. Як згадував про нього командуючий фронтом, генерал Брусилов: «Каледин николи не посилав війська в бій, а сам водив їх».
У лютому 1915 року Каледін був важко поранений, але вже за п’ять місяців повернувся на фронт. Його призначили командуючим 12-го армійського корпусу, а у квітні 1916 року – командуючим 8-ю армією. За мужність та героїзм у боях генерал був нагороджений Георгіївською зброєю та двома орденами Святого Георгія.
Лютнева революція 1917 року змінила подальшу долю як імперії, так й генерала. Каледін не сприйняв Тимчасовий уряд та став в опозицію до Керенського, за що й був звільнений з командних посад. Глибоке розчарування в нових столичних урядовцях, вимусило повернутись на Дон. Там Каледіна радо зустріли козаки – на Великому козачому крузі 17 червня 1917 року його обрали отаманом Війська Донського. Через чотири місяці, після Жовтневого перевороту в Петрограді, Каледін проголосив незалежність Області Війська Донського, утворив Союз козаків Дону, Кубані та Тереку і почав збирати військові сили для придушення більшовицького заколоту в столиці. Відзначимо, що отаман прихильно ставився до подій, що відбувались в України. Вже у листопаді 1917 року він встановив дружні зв'язки з Українською Народною Республікою (УНР), домовився про пропуск через територію України загонів донських козаків, що поверталися з фронту на Дон. Після проголошення Раднаркомом Росії ультиматуму УНР і з початком наступу більшовицьких військ, уряд Каледіна наказав усім донським козачим підрозділам надавати «найрішучішу допомогу українському народу, його представникам в боротьбі з більшовизмом».
Тим часом, на Дону війська Каледіна зайняли Ростов та інші міста, розпустили радянські органи влади. У грудні 1917 року отаман домовився з білими генералами Алєксеєвим та Корніловим про спільні дії проти Червоної армії. Але, приєднання до Білого руху не отримало підтримки в рядового козацтва. Більшість станиць оголосили нейтралітет, деякі вирішили підтримати радянську владу. Отож, коли у січні 1918 року більшовики розпочали наступ на Донську область, малочисельні підрозділи Каледіна зазнали важких поразок в районі Таганрогу і Ростова. До того ж, генерали Корнілов та Алєксеєв почали виводити свої війська на Кубань, залишивши Каледіна без підтримки. Всі заклики до донських козаків-станичників піднятись на захист вільного Дону, на боротьбу з більшовизмом не були почуті…
29 січня 1918 року на засіданні уряду Донської області, розчарований таким перебігом подій, отаман склав повноваження і, зайшовши у власний кабінет, пустив кулю собі в серце. Не зміг він далі жити та споглядати, як руйнуються ідеали вільного Дону.