ye-logo.v1.2
23 Травня, 2019

«З вами говоритиме отаман Орел»

Віра ШПИЛЬОВА Історія 2398
Фото: автора

Цьогоріч на 18-ому книжковому форумі у Львові презентують видання, яке б належало прочитати кожному українцю, аби знати правду про не таку вже й давню історію свого народу, як кажуть, із перших уст.

Ідеться про книгу мемуарів славетного борця за волю України Якова Гальчевського "Проти червоних окупантів", яка недавно побачила світ у видавництві «Медобори-2006» в місті Кам’янці-Подільському.
На початку 20-х років минулого століття ця людина - Яків Гальчевський- була надзвичайно популярною на Поділлі, Київщині. В інших куточках країни теж говорили про отамана Орла (бойове псевдо Гальчевського). Його любили й поважали українці, але, мабуть, більше ненавиділи більшовицькі зайди, з якими він боровся "без жодних сентиментів".
Яків Гальчевський народився 22 жовтня 1894 року на Поділлі. Його батько був селянином, мати походила з давнього козацького роду. Саме родина матері «дуже рано збудила в душі ненависть до Москви", -напише згодом Яків Гальчевський. Він мав на увазі не географічну назву, а ту систему поневолення інших народів, яка не раз продукувалася в Москві та ширилася землею. Українці зазнали того гніту та знущань більш ніж сповна.
Коли вибухнула Світова війна, сільського вчителя Гальчевського "побрили в москалі". Починав служити в Казані,а в 1915 році закінчив школу прапорщиків,став молодшим офіцером, а потім командиром роти кінної розвідки. У боях виявляв героїзм, його постійно підвищували в званні та нагороджували бойовими нагородами. Після Жовтневої революції Гальчевський повернувся на Батьківщину. Почав учителювати , завідував школою. Коли в Кам'янці-Подільському відкрився Державний український університет, вступив на правничий факультет. Однак, доля готувала йому іншу місію. Він став однією з потужних фігур у встановленні влади Директорії. Показавши свою відданість у боях за Українську державу, був призначений командиром 61-го полку імені Симона Петлюри. «Під час відвороту большевиків з-під Варшави, -розповідає Гальчевський,- знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали. Це мене зробило звірем, і я з повстанцями нападав на большевиків і вдень, і вночі.» Кожну ніч Гальчевський вирушав у дорогу. Обійшов Літинський, Вінницький та Летичівський повіти. Вишукував товаришів по зброї, які переховувалися від більшовиків. Переконував їх продовжувати боротьбу, організовував, давав завдання, наполягав, щоб вони не сиділи. І знаходив відгук. 19 березня в Ризі Україна отримала страшний удар: союзники-поляки підписали з росіянами та їхніми "українськими" маріонетками (урядом т. зв. УССР) мирний договір. Цей договір розділив Україну на дві частини - по річці Збруч. Яків Гальчевський був переконаний, що Україна мала більше шансів визволитися, коли б знаходилася під одним окупантом... Але й в умовах окупації України арміями кількох держав боротьба мусила продовжуватися. Як військовий фахівець, Гальчевський від самого початку організував ефективну розвідку та контррозвідку. Він ніколи не зводив особистих порахунків, був принциповим противником єврейських погромів.
Козаки дали своєму отаманові ім'я Орел. На той час він вже сформулював основи партизанської тактики. В 1921 - 1922 роках отаман Орел воював проти частин дивізій Котовського та Осадчого. У серпні 1922 року Головний отаман Армії УНР, визнаючи бойові заслуги, підвищив Гальчевського у військовому званні - до полковника Армії УНР та призначив командувачем повстанськими загонами Правобережної України. У кінці 1923 року Гальчевський перейшов зі штабами трьох загонів до Польщі і працював на кордоні проти більшовиків на Україні. Як представник воюючої України Гальчевський-Орел відвідав посольства різних держав і закликав підтримати боротьбу проти більшовиків. Тим часом Совєтська Росія вимагала у польського уряду видачі Якова Гальчевського. Це примусило його змінити прізвище на Войнаровський. Його роздуми про долю української нації звучать уроче й через майже сотню літ.
« Нам потрібно позбутись всіх негативних прикмет, набутих у довгім, недержавним житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії, а автохтони-українці й далі житимуть на своїй благословенній землі життям нещасних паріїв та можуть зникнути, як національна збірнота... Підходьмо поважно до всього, що зв'язане з духом і тілом усієї української нації, бо ми стоїмо перед питанням: бути нам, чи не бути на своїй землі? Маймо на увазі, що світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз'єднані всередині, слабі.»
Проти ночі 22 березня 1943 року школу, де жила дружина Якова з сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. На пропозицію здатися Яків відповів пострілами. Вони закидали школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно - і знищив п’ятьох, але й сам дістав поранення. Жовніри витягли на подвір'я стікаючого кров'ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги, а потім добили багнетами... Поховали Орла у місті Грубешові на Холмщині (нині Польща) за масової участі населення та приїжджих з інших українських земель... Проводжав його в останню дорогу архієпископ Холмський і Підляський Іларіон - колишній ректор Кам'янець-Подільського університету Іван Огієнко. Могилу українського лицаря пізніше сплюндрована польськими шовіністами і зрівняна із землею...
Фактично Гальчевський був генералом української армії, хоч офіційно цей статус і не підтверджено. Сьогодні ми маємо можливість почути голос отамана Орла, його заповіт українцям, який він написав власноручно, адже книга, про яку йдеться, - перевидання його мемуарів, що могли б зникнути з лиця землі, як і могила героя. Видавництво здійснило немало заходів , щоб розшукати повний текст мемуарів. «Знав я, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій міст України не створимо, окупантів не проженемо, але з другого боку ми не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках, по козацьки. Кожна нова жертва це цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється намарно!»

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

Останні фото та відео