Янгольський шабаш від братів Капранових: актуально, смішно, спекотно і по-дорослому (ВІДЕО)

Ці слова – про головного героя книги «Щоденник моєї секретарки», яку брати Віталій та Дмитро Капранови презентували минулого тижня у Хмельницькому на закритій вечірці в одному із закладів міста.
Бородаті, сорокарічні, іронічні, мудрі дядьки... Це вже вони про себе. Читачі додають: талановиті, кумедні, веселі й... іноді нецензуровані, як і вірші їхніх друзів-поетів, котрі брати зазвичай виконують зі сцени у другій частині програми. Роман, який письменники представляли у вузькому колі слухачів, несхожий на ті, які виходили з-під пера Капранових раніше.

«Книга почалася з того, що я прочитав особистий запис секретарки, який вона зробила... у робочому зошиті, – зізнається Віталій Віталійович. – Дівчина написала: «Сьогодні Віталій Віталійович пригостив мене яблуком. Я не взяла. Вважаю, що ми ще не в тих стосунках, коли я зможу взяти у нього яблуко!». Саме ці нотатки спровокували ідею написання книжки, і саме з них починається текст. «Нас це дуже вразило! В яких же треба бути стосунках, аби взяти у мужчини яблуко? – дивуються брати. – Ніхто не повірить у те, що в наш час існують дівчата, які вважають: для того, щоб взяти яблуко у чоловіка, треба дійти до певного рівня стосунків. Але вони є! Виявляється, у цьому цинічному світі, поряд із нами, живуть люди, які дотримуються певних моральних принципів, котрі відрізняють правду від брехні».

«Щоденник моєї секретарки» – це спроба глянути очима нормальної, чистої людини на життя українського істеблішменту. Самих же українців Капранови вважають ангелами, бо хто ще терпітиме таку владу довго? У книзі письменники згадали усі відомі яблука, починаючи від того, яким Єва колись пригостила Адама і закінчуючи гостинцем, який не прийняла секретарка. Однак роман присвячений подіям 2004 року і написаний від імені боса тієї самої секретарки. «Коли ми писали книгу, Помаранчева революція була, м’яко кажучи не в моді, бо всі на той час вже були в ній розчаровані, – зізнається Дмитро. – Тепер же, завдяки «пАкращенню» всі знову зачаровані, і книга знову актуальна».

У романі є все: темні куточки «господарів життя» від бізнесу, піару, реклами та політтехнологій і до гламуру, телебачення, мистецтва, зірок і глянцю. Брати зізнаються, що усі події, описані в романі, є справжніми, але усі герої – вигаданими. Однак, вже перегорнувши кілька сторінок роману, кожен читач упізнає риси, якості чи навіть факти будь-якого знайомого йому чиновника. Хоча «Щоденник моєї секретарки» не є ані політичною сатирою, ані романом-викриттям. Це опис сучасного життя із вкрапленнями у нього вражень «третього я» братів Капранових, яке, за їхніми словами, іноді ганьбить авторів, а іноді – видає дуже актуальні речі.
«Суперечки – це рушійна сила творчого процесу», – відповідають брати на запитання, як вони вдвох пишуть одну книгу. «Ми починаємо сперечатися, а в результаті виходить така собі книга-живий організм, бо коли письменник пише «від пупа», тобто сам від себе, то усі його герої думають однаково, розмовляють однією мовою»… Вдвох писати одну книжку, зізнаються брати, це те ж саме, що випити склянку горілки на двох – просто і весело. «А якщо серйозно, – каже Дмитро, – то ми багато розмовляємо, і саме в цьому процесі народжуються герої, сюжетна лінія». На книги у серйозно-іронічному форматі краще реагують молоді душею люди. Бо ж, за словами Капранових, люди старшого віку «вже виклали свою картину світу, і якщо туди щось не вміщується, то краще його не помічати, а молоді люди беруть усе, і саме для них ми, сивобороді автори, пишемо».

Протягом усього вечора, брати власноруч акомпанували собі на кобзі та на ще одному дивовижному музичному інструменті. Іноді те музичне диво називають «надувне піаніно», іншого разу – напівакордеон. Насправді не важливо як та штука називається, головне, що вірші зовсім інакше сприймаються під музику. «Українські письменники – це кобзарі, – переконує Віталій. – Бо ж кобзарство – це спосіб вірусної передачі культури від людини до людини повітряно-крапельним шляхом. А нам подобається розносити цей вірус країною, мандруючи від міста до міста з кобзою і віршами. Ми називаємо це кобзо-репом». Протягом усього вечора брати Капранови не лише розповідали про роман, сучасну літературу, але й переконували слухачів, що «першокурсниці, на відміну від усіх, не старіють», знайомили їх із сучасними коломийками про точку G та податкову. І вже майже опівночі письменники побажали: «хай тобі сняться дороги, створені тільки для тебе», і попрощалися до наступних книг-зустрічей-подій стрічкою «смачного читання» з особистим підписом для кожного, хто розжився «Щоденником моєї секретарки».

Довідка від авторів: Народилися ми 24 липня 1967 року в м. Дубоссари, нині Молдова. Таким своїм «молдавським» походженням ми завдячуємо товаришу Сталіну. Бо коли нашого діда посадили як ворога народу (а це тоді було модно), бабуся не стала чекати, поки її теж посадять разом із малими дітьми, а вирішила тікати – спочатку в сусідній район Одеської області, потім в інший, а коли й тамтешнє ГеБе обчислило її, добрі люди порадили: тікайте в Молдову, тоді ваші документи підуть в Одесу, до Києва, до Москви, до Кишинева, і аж тоді до району. Ну а тим часом або щось загубиться, або Сталін здохне. Добрі люди мали рацію – Сталін невдовзі здох і бабуся з дочками залишилася в Дубоссарах.
А насправді наші предки родом з півдня: по материнській лінії з Одещини, по батьківській – з Миколаївщини. Самі ми виросли в Очакові Миколаївської області і вважаємо його своєю батьківщиною. Там-таки, в Очакові у 1984 році закінчили середню школу.
Нам пощастило – ми не вивчали українську мову у школі. Були як від зайвого предмету звільнені за станом здоров’я. І саме завдяки цьому не встигли зненавидіти українську літературу, як більшість школярів.
Крім звичайної школи, ми закінчили спортивну (греко-римська боротьба) та музичну (фортепіано).
Вищу освіту отримували в Уральському Політехнічному інституті, (м.Свердловськ) та Московському енергетичному інституті за фахом «Технічна кібернетика». Вчилися запускати балістичні ракети та збивати ворожі літаки. На щастя, ці наші вміння не придалися – так жодного разу ні по кому й не вистрілили.
1988 року ми одружилися з сестрами-близнючками і переїхали до Москви, де за іронією долі жили на вулиці Івана Франка. Працювали на різних посадах у фармацевтичному та виноробному бізнесі, отримали досвід керівної роботи. Там-таки в Москві ми пережили кооперацію, приватизацію, бандитизм, дві революції та інші веселі події. Набралися життєвого досвіду по самі вінця… до Києва переїхали, бо не бачили можливостей реалізації себе як творчих людей у Росії. Українці мають жити в Україні. Опинившись у Києві 1998 року, ми застали тут книжковий голодомор. Видавництва не видавали українських книжок, книгарні їх не продавали… Але ми писали.
Паралельно з літературною, видавничою, торговельною та громадською діяльністю ми пишемо публіцистику та друкуємося у різних українських ЗМІ. А паралельно – діти зростають, творчість не припиняється. Дасть Бог здоров’я і натхнення – будуть нові книжки.