Мистецькі декорації життя

 Вона – справжня чарівниця, бо вміє дарувати людям щасливу мить свята, поміж захмарених щоденними проблемами рутинних буднів. Вона обрала для себе не професію, радше, сенс усього життя – влаштовувати неймовірно-казкові, феєричні дійства на сцені Новодністровського будинку народної творчості та дозвілля «Молодіжний», з котрим доля міцно пов’язала Валентину ФЕДИШИНУ ось уже більше тридцяти літ.
То, мабуть, херсонські простори, де родина певний час проживала, наділили дівчину теплом, осяйністю, людяністю, і, що головне, – неабияким оптимізмом та вірою у краще, адже Валя ні на мить не дозволяла собі розчаровуватись у несправедливому повороті долі, а й далі продовжувала плекати у серці чарівний цвіт щасливих мрій, що обов’язково мусить розквітнути.
Казкові краєвиди гостроверхих гір, височенні смереки та ширококрилі полонини, стали іще однією домівкою, коли главу сім`ї невидимою силою любові до отчого дому потягло на батьківщину в Путильський район. Цей переїзд подарували Валентині Іванівні мудрість, щирість почуттів та магію збирати навколо себе велике коло друзів та знайомих. Проживаючи у прикордонному селі Шепіт з чотирьох років, де батько за направленням працював парторгом, дівчина прикипіла душею до краси закарпатського краю, на шляхах якого зустріла чимало хороших людей, і серед них найкращу шкільну подругу Дусю, з якою, як виявилось згодом, обрала спільну стежину – професію культорганізатора. Восьмикласниця Валя й не гадала, що мимоволі мрії стати вчителем віднесе вдаль вихор примхливої долі. І батькове бажання побачити, як донька вступає до Чернівецького педагогічного училища, а після його закінчення – вчителює у школі, так і не стало реальністю через складні непередбачувані життєві обставини – Валентина була змушена йти до 9-го класу в той час, коли її найкраща подруга здавала вступні іспити до Чернівецького училища культури (нині – Чернівецьке училище мистецтв ім. Сидора Воробкевича) на хормейстерський відділ. Студентка-першокурсниця Дуся, приїжджаючи додому на канікули, яскравими барвами із захопленням розмальовувала перед подругою-школяркою цікавий навчальний процес в училищі, агітуючи дівчину таким чином спробувати власні сили не в педагогіці, а в культурі та мистецтві. Бо пісня і музика незримо крокували поряд з Валентиною усе її свідоме життя, успадковані від батька-баяніста, який іноді сварив доньку за те, що розстроювала інструмент, на слух підбираючи пісні. Але це не завадило Валі крадькома від тата, коли той на роботі, брати баян і награвати знайомі мотиви; та й школа пишалася новоспеченим юним музикантом, маючи власного баяніста на різноманітних заходах і шкільних вечорах. Тож у 1971 році Валентина Іванівна все ж таки вступає на народно-хормейстерський відділ Чернівецького культурно-освітнього училища мистецтв, який успішно закінчує 1974 року. А далі – за направленням була робота методистом Будинку культури Путильського району; щасливі миті створення сім’ї; народження первістка, синочка Віктора…
Доля не припиняла крутити своє колесо, жорнуючи життєву дорогу, перетираючи на безліч дрібних стежечок, одна з котрих у 1981 році й привела молоду сім’ю Федишиних до міста гідробудівців – Новодністровська. На Дністрі тоді саме зводилася потужна ГЕС, окрім того й родовідне коріння чоловіка Валентини Іванівни Віктора із с. Ожеве Сокирянського району. А вже з вересня цього ж року молода жінка працює спочатку як керівник створеної нею ж агітбригади, далі – завідуюча відділом політико-масової роботи, а з 1993 року – художній керівник БНТД «Молодіжний».
Із приємністю згадує Валентина Федишина про початок працевлаштування у місті енергетиків. Уже за місяць створила агітбригаду художньої самодіяльності з будівельників-гідробудівців. Не кожному вдасться виявити свої здібності та уміння протягом певного часу, а Валентина Іванівна зуміла за короткий період показати майстерність, талант і відданість праці. Бо вона належить до числа тих талановитих, залюблених у свою роботу людей, кому до снаги будь-які труднощі, а їх на шляху у молодого організатора культурно-масових заходів було чимало.
І знову часоплинне колесо не припиняло шалено крутитися: будинок за будинком швидко виростав Новодністровськ, відкривалися школи, дитсадки, інші установи і, звичайно ж, – Будинок культури; із розширенням штату утворювались нові відділи, в одному з котрих молода жінка певний час знайшла себе на посаді заввідділом політико-масової роботи. Минали весни, спливаючи талою водою, змінювались декорації життя, події, люди, а вона завжди зоставалася вірною Мистецтву та Культурі, часто залишаючись поза кадром сценічного дійства, хоча без напрацювань Валентини Федишиної не обходяться жодні святкові урочистості, концерти, виступи місцевих артистів та гостей. Не дивно, що й молодший син, Валентин, обрав для себе той самий шлях, іще змалечку завойовуючи глядацьку симпатію та прихильність публіки, виконуючи пісні Cвятослава Вакарчука, що, до речі, дуже йому вдавалось. Закінчивши Київський університет культури, нині Валентин Федишин працює диктором на столичному радіо, створив свій рок-гурт «Франко», альбом якого нещодавно побачив світ, автор пісень і музики. Та що там казати – талановитий син талановитої матері!
…Її робота непомітна на перший погляд, але така вагома, бо приносить у буденність сотні новодністровчан радість заквітчаних митей.

Інна РУСНАК,
м. Новодністровськ,
Чернівецька область.