«Якщо раніше улюбленцем малечі був Дід Мороз, то тепер – Святий Миколай», - актор

Після новорічної вистави у фойє театру стає людно. Діти не розходяться, бо всі чекають, коли до них вийде Святий Миколай. І ось з’являється чарівник, а малеча одразу оточує його з усіх боків: хтось чекає на подарунок, інші просять сфотографуватися, а комусь просто хочеться доторкнутись до святого. Заслужений артист України, актор Хмельницького академічного музично-драматичного театру ім. Михайла Старицького Олександр Топоринський не розлучається з цією роллю вже кілька років, адже любить дарувати дітям радість. Ми поспілкувалися з ним про новорічні свята, сучасних дітей та дива у його житті.

– Олександре Івановичу, якими були відчуття, коли Ви вперше приміряли на себе образ Святого Миколая?

– Я не люблю говорити, що приміряв цей образ. Запропонували, і я поринув у процес його творення. Для мене це – величезне задоволення. Найголовніше – бути з дітьми щирим, відвертим, добрим, а це має бути в характері. Я не можу відмовити малечі подарувати їм хвилинку своєї уваги, радості, адже це те, за чим вони прийшли. А діти приходять не тільки подивитися виставу, а й послухати, що їм скаже Святий Миколай, сфотографуватися з ним. Новорічне свято для всього колективу – велика праця, але разом з тим – незабутні враження, адже ми подаруємо радість дітям, донесемо до них якусь думку.

– Чи кожному під силу зіграти Святого Миколая?

– Я вважаю, що будь-який актор може це зробити, але комусь ця роль ближча, комусь – ні. Проте, як і будь-яку іншу роль, актор має її зрозуміти, пізнати, відчути. Для того, кому вона послана Богом, легше це вдається.

– Ви не один рік граєте на сцені цю роль, як за цей час змінилися діти?

– Якщо раніше улюбленцем малечі був Дід Мороз, то тепер – Святий Миколай. Я відчуваю, що ставлення дітей до нього змінилося. Це можна помітити у їхній поведінці – вони біжать до чарівника, радіють. І це надихає мене. Вони всі різні: одні слухняні, інші непосидючі. Але коли дитина дає свою руку, а я кладу зверху свою, цей тактильний зв’язок зближує. Вони в захваті від того, що Святий Миколай доторкнувся до них, й одразу концентруються. Або я кажу: «Тихо-тихо, я чую тишу...» І всі завмирають. Також я зізнаюсь, що різочки залишив вдома, а з собою не взяв жодної, бо знаю, що всі діти слухняні, чемні і виховані. Крім того, щоразу навчаю їх любити і поважати інших. Так, як і колись своїм дітям, кажу: «Якщо ви зробите добре, зробите це для себе, але буде дуже приємно батькам. Якщо вчините погано, в першу чергу, буде погано вам, але уявіть, як буде боляче вашим рідним».

– Як своєю грою Ви намагаєтесь достукатись до цих юних глядачів? Можливо, є особливий підхід?

– Коли я навчався у Харківському інституті мистецтв, курсу психології в нас не було, але я розумію, що моя робота пов’язана з цією наукою. Це допомагає творити не тільки образ Святого Миколая, а й усі інші. Крім того, це дозволяє пізнати глядача, зрозуміти, чому його реакція саме така. Для цього я читаю багато психологічної літератури.

– Зазвичай новорічні та різдвяні свята асоціюються з дивом. Чи траплялися дива у Вашому житті?

– Звісно, були. Я дуже люблю природу і спілкування з нею. Одного разу пішов у ліс по суниці. Погода була гарна, небо – ясним, але раптом почали збиратися хмари, над лісом бушував вітер, гриміло. Я став, перехрестився і попросив у Бога допомогти. Тоді хмарі розійшлися, небо просвітліло, а я назбирав багато суниць. Хіба не диво?..

Надія ГЕЙЧУК.