Гаряча тема:
- Війна
«Якщо раніше улюбленцем малечі був Дід Мороз, то тепер – Святий Миколай», - актор
Олександр Топоринський переконаний, що акторське мистецтво неабияк пов’язане із психологією, адже її знання допомагає творити образ Святого Миколая.
Після новорічної вистави у фойє театру стає людно. Діти не розходяться, бо всі чекають, коли до них вийде Святий Миколай. І ось з’являється чарівник, а малеча одразу оточує його з усіх боків: хтось чекає на подарунок, інші просять сфотографуватися, а комусь просто хочеться доторкнутись до святого. Заслужений артист України, актор Хмельницького академічного музично-драматичного театру ім. Михайла Старицького Олександр Топоринський не розлучається з цією роллю вже кілька років, адже любить дарувати дітям радість. Ми поспілкувалися з ним про новорічні свята, сучасних дітей та дива у його житті.
– Олександре Івановичу, якими були відчуття, коли Ви вперше приміряли на себе образ Святого Миколая?
– Я не люблю говорити, що приміряв цей образ. Запропонували, і я поринув у процес його творення. Для мене це – величезне задоволення. Найголовніше – бути з дітьми щирим, відвертим, добрим, а це має бути в характері. Я не можу відмовити малечі подарувати їм хвилинку своєї уваги, радості, адже це те, за чим вони прийшли. А діти приходять не тільки подивитися виставу, а й послухати, що їм скаже Святий Миколай, сфотографуватися з ним. Новорічне свято для всього колективу – велика праця, але разом з тим – незабутні враження, адже ми подаруємо радість дітям, донесемо до них якусь думку.
– Чи кожному під силу зіграти Святого Миколая?
– Я вважаю, що будь-який актор може це зробити, але комусь ця роль ближча, комусь – ні. Проте, як і будь-яку іншу роль, актор має її зрозуміти, пізнати, відчути. Для того, кому вона послана Богом, легше це вдається.
– Ви не один рік граєте на сцені цю роль, як за цей час змінилися діти?
– Якщо раніше улюбленцем малечі був Дід Мороз, то тепер – Святий Миколай. Я відчуваю, що ставлення дітей до нього змінилося. Це можна помітити у їхній поведінці – вони біжать до чарівника, радіють. І це надихає мене. Вони всі різні: одні слухняні, інші непосидючі. Але коли дитина дає свою руку, а я кладу зверху свою, цей тактильний зв’язок зближує. Вони в захваті від того, що Святий Миколай доторкнувся до них, й одразу концентруються. Або я кажу: «Тихо-тихо, я чую тишу...» І всі завмирають. Також я зізнаюсь, що різочки залишив вдома, а з собою не взяв жодної, бо знаю, що всі діти слухняні, чемні і виховані. Крім того, щоразу навчаю їх любити і поважати інших. Так, як і колись своїм дітям, кажу: «Якщо ви зробите добре, зробите це для себе, але буде дуже приємно батькам. Якщо вчините погано, в першу чергу, буде погано вам, але уявіть, як буде боляче вашим рідним».
– Як своєю грою Ви намагаєтесь достукатись до цих юних глядачів? Можливо, є особливий підхід?
– Коли я навчався у Харківському інституті мистецтв, курсу психології в нас не було, але я розумію, що моя робота пов’язана з цією наукою. Це допомагає творити не тільки образ Святого Миколая, а й усі інші. Крім того, це дозволяє пізнати глядача, зрозуміти, чому його реакція саме така. Для цього я читаю багато психологічної літератури.
– Зазвичай новорічні та різдвяні свята асоціюються з дивом. Чи траплялися дива у Вашому житті?
– Звісно, були. Я дуже люблю природу і спілкування з нею. Одного разу пішов у ліс по суниці. Погода була гарна, небо – ясним, але раптом почали збиратися хмари, над лісом бушував вітер, гриміло. Я став, перехрестився і попросив у Бога допомогти. Тоді хмарі розійшлися, небо просвітліло, а я назбирав багато суниць. Хіба не диво?..
Надія ГЕЙЧУК.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: