«Спочатку ми заграли на весіллях, а вже потім пішли до школи», -

Люди постійно запитують їх: «Ви хто?». Або ж самі вирішують, хто з них хто. Та й самі вони не завжди знають відповідь на це запитання, і, за їх словами, у них є спільні фото, де жоден з них з точністю не може сказати, де він, а де - брат.
Сьогодні наші гості - відомий на всю Україну дует братів Гжегожевських.

- Якщо не говорити про сцену, як вам живеться, таким схожим?
Євген: - Хто живе з дружиною і ділить з нею своє життя, а кожному з нас доводиться ділити його і з дружиною, і з братом. І ми дякуємо батькам, бо не раз бачили життєві дуети братів чи сестер, де одного звеличували, іншого принижували, тим самим формуючи характери дітей. Наші ж батьки, якщо купували баян, то обидвом, велосипед - знову обидвом... Отож між нами практично не виникало конфліктів, і виросли ми схожими не лише зовні, а й характерами.
Про зовнішню схожість можна розповідати багато. Бувало, розчісуєшся, дивишся у трюмо і думаєш: «Чого він ззаду стоїть?». Або ж, коли ми працювали в різних селах (я у Правдівці, Вадим - у Пасічній), і діти, і вчителі, плутали нас, і мені розповідали про проблеми у школі, де працював Вадим, а Вадиму, про мою школу. Так що нам навіть не треба було обговорювати свої справи, ми знали все, чим жив інший.
Але буває й таке, що, слухаєш інтерв’ю, для прикладу, піврічної давності, і думаєш: «Хто це говорить: брат чи я?». Мало того, що тембр однаковий, ще й думки аналогічні…
В результаті: я півжиття - Вадим, а він півжиття - Євген.
- А чи були у вашому житті якісь вже зовсім курйозні випадки, що виникали через вашу схожість?
Вадим: - Давайте розкажу, як Євген вступав у комсомол. Приїхали ми до Ярмолинець. І були єдині, хто добре знав місто. Отож товариші відрядили Євгена за морозивом. Але повернутися вчасно він не встиг. Я пішов останній, виходжу, а його нема. Перелякалися всі, особливо, піонервожата, яка його відпустила. А тут відчиняються двері, виходить секретар райкому комсомолу і каже до мене: «Ти чого сидиш, брат вже поступив. І я заходжу вдруге… Так Євген вступив у комсомол.
У десятому класі, коли нам міняли комсомольські квитки, він упав з велосипеда, побив обличчя, і фотограф, який ще раз через нього їхати в село не збирався, наказав сфотографуватися мені ще раз.
В Кам’янець-Подільському інституті Євген зустрічався з Валентиною, своєю майбутньою дружиною. А оскільки її призначили старостою, його «за компанію» обрали секретарем комсомольської організації групи. А вже коли після закінчення педінституту ми прийшли працювати в Шарівську школу, Євгена обрали членом бюро райкому комсомолу. Євгена, який не поступав у комсомол, у якого навіть фото у квитку було чуже…
- Кажуть, що близнюки відчувають один одного…
Євген: - Так, це правда. Коли ми жили не поряд, збираючись на роботу, я думав, що б я сьогодні одягнув… І вбирався по іншому, щоб не бути обом в однаковому одязі, бо брат приходив саме в тому, як я припускав. Цікаво, що, якщо ми не попередимо один одного, що хтось з нас купив щось з одягу, інший обов’язково купить таке саме.
Або ж, щоб дізнатися, чи Вадим (до речі, це його сценічне ім’я, насправді він Владислав) уже пішов на роботу, і кудою, я думав, якою дорогою я би пішов… І там зустрічав його.
А що стосується роботи… Ми співпрацюємо з багатьма подільськими поетами, зокрема з Володимиром Олійником. Якось він дав нам свою збірку віршів. Проглядали ми її окремо, але з-поміж більш ніж 60 вибрали один і той же, і кожен склав до нього мелодію, яка сходилася майже один в один. Пісня називається «Квітка любові».
- Ви єдині в родині такі співучі?
Вадим: - Наше прізвище походить від імені Гжегож. Бо походження по батьковій лінії у нас польське. Його прадідусь грав у Війську польському. А дідусь, який приїхав із Польщі, був органістом і регентом в костьолі. У 1938 році його, як «агента польської розвідки», розстріляли. За те, що він, дізнавшись, що комуністи мали валити костел, зібрав людей.
Приємно, що музика дідуся продовжилася в його сині, а батько вже передав її нам. Батько, Едуард Йосипович, хоча був самоучкою, певний час працював учителем співів у школі, грав у духовому оркестрі в Солобківцях. До речі, не маючи музичної освіти, він сам вивчив нотну грамоту, грає на всіх музичних інструментах. А коли організувався ансамбль народних інструментів, узяв туди ще й маму, Марію Петрівну, яку навчив грати на домрі.
У нас ще є старший на шість років брат Віталій, який зараз викладає в Шарівській музичній школі, яку ми з братом відкрили 20 років тому.
- Хоч про це писали уже не раз, але - традиційне прохання - розкажіть про свій творчий шлях.
Євген: - Коли ми навчалися у восьмому класі, нас знали у Хмельницькому, а в дев’ятому - уже в Києві.
Ми закінчили Ярмолинецьку музичну школу. Паралельно у себе в Солобківцях створили музичний колектив, самі зробили електрогітари, і вже
з шостого класу грали на танцях.
Мріяли вступити в Київський інститут культури. Але, оскільки нам дали одне направлення на двох, ми не ризикнули. В результаті, стали студентами Кам’янець-Подільського педінституту. Там нас прийняли з розпростертими обіймами, і викладачі, куди б не їздили на концерти, всюди брали нас із собою. У 1977-79 роках, тоді ще студенти, ми єдині від Хмельницької філармонії разом із «Союзконцертом» виступали на кращих сценах Радянського Союзу разом з Софією Ротару, Василем Зінкевичем, Махмудом Есамбаєвим, Володимиром Винокуром, Юрієм Богатіковим... Пощастило нам виступати в одній програмі з Валерієм Леонтьєвим.
Проте, настали часи, коли, щоб втриматися на сцені та регулярно з’являтися на екранах потрібні були чималі кошти. На жаль, у нас їх не було. А ще згодом ми дізналися, що коли вже після інституту ми працювали у школі, нам ще тривалий час приходили виклики на концерти, але до нас вони не доходили…
Але ми маємо свого слухача. Нас знають від Івано-Франківська до Одеси і Києва. І такого тижня не буває, щоб ми десь не виступали: концерти, корпоративи, весілля, дні народження. Більшість наших виступів благодійні.

- Розкажіть про свої родини.
Вадим: - Ми завжди разом. Після закінчення педінституту нас направили в Шарівську школу - одну з найсильніших в області. Там створили єдину в області школу поглибленого вивчення музики, де діти безкоштовно вчилися грати на музичних інструментах. Згодом започаткували Всеукраїнський фестиваль творчих близнюків.
Зараз нас роз’єднали професії. Євген - начальник відділу культури і туризму Ярмолинецької райдержадміністрації, я - директор-редактор Ярмолинецького теле-пресцентру. Але ми доповнюємо один одного. Адже доля подарувала нам двох сестер - наших дружин Тетяну і Валентину.
Одружилися ми в один день з різницею в рік, бо люди казали, що два брати не повинні на двох сестрах одружуватися, та ще й в один день.
Наші діти називають нас «наші батьки», звертаються по імені, на ти.
Ми, як і раніше, допомагаємо один одному. Євген мені допоміг квартиру отримати (при нагоді замість мене написав заяву), я йому допоміг побудувати будинок.
А ще у нас тривалий час було одне авто на двох. Щоб вирішити, на кого записати машину, ми взяли своїх синів і на палицю мірялися: чия рука буде згори, на того й напишемо машину, яку купили на двох. Виграв Євген.
Але ми ніколи не заздримо один одному. І жодного разу не привіталися і не поздоровили один одного з днем народження. Якось дивно, вітати самого себе…