ye-logo.v1.2

Вдова загиблого на Майдані про суд: Нас допитують так, наче ми підозрювані, а не потерпілі

Євромайдан 3810

Сайт «Є» поспілкувався з рідними Героїв Небесної сотні, чи бачать вони зміни через чотири роки після того, як втратили своїх близьких у Революції Гідності.

Чотири роки тому, 18-20 лютого, Україна пережила одну з найбільш трагічних сторінок новітньої історії – розстріл Небесної сотні.

У центрі Києва розстріляли мирних людей, активістів Майдану. Вже зранку 18 лютого 2014 року, на Інститутській та в Маріїнському парку влада масово почала застосовувати зброю проти мирної ходи протестувальників. Ввечері, після так званого Ультиматуму, розпочався наймасштабніший штурм Майдану. За даними голови Ради Нацбезпеки і оборони Олександра Турчинова, тільки 18-го лютого загинуло 26 патріотів, понад 250 – отримали важкі поранення.

Серед загиблих був і представник Хмельниччини Анатолій Корнєєв. Саме спогадами про нього ми розпочинаємо серію матеріалів від рідних Героїв. За чотири роки нова влада не знайшла і не покарала винних не лише у смерті Анатолія Корнєєва, але й усіх, хто загинув під час Революції Гідності.

20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській одна із снайперських куль не оминула Анатолія Петровича Корнєєва. 

Дружина героя Небесної сотні Анатолія Корнєєва Людмила, переконана: якби чоловік не загинув на Майдані, він одним із перших пішов би боронити Україну. Каже, після похорону була у важкому психологічному стані, боялася збожеволіти. Не вірила, що зможе пережити таку тяжку втрату. І зараз носить із собою пригоршні таблеток.

«Я втратила рідну людину. Для мене це був великий шок і кардинальна зміна життя. Проте горе горем, але я, як і інші родини загиблих на Майдані думала, що будуть якісь зімни на краще. На жаль, немає ніяких змін, а люди залякані та розчаровані, а розслідування вбивств їхніх рідних, просувається дуже повільно», – каже пані Людмила.

Жінка розповідає, що кожен допит для неї, важке випробування. Щоб пройти його доводиться, пити чимало заспокійливого. Час від часу, зізнається, доводиться лікуватися, бо кожен суд закінчується стресом.

«Перед кожною поїздкою до Києва, мені доводиться пити багато заспокійливих засобів, бо витримати ці допити морально і фізично – дуже важко. Прокурори та захисники беркутівців, допитували мене нас так, ніби ми не потерпілі, а підозрілі. Вони ставлять такі питання, що аж мурашки по тілу. До того ж, вони показують відео з того дня, коли вбили мого чоловіка, а дивитися його нестерпно. Стояти на трибуні доводиться по дві години. Інколи, виникає таке відчуття, ніби на мене тиснуть, і це вбиває ще більше», – каже дружина Анатолія.

На фото (зліва на право): дві сестри Анатолія, батько, дружина та син
 

Вона розповідає, що у суді ставляють закручені запитання, а родичі обвинувачених беркутівців, ведуть себе зухвало.

«Таку напругу витримати дуже важко. Інколи хочеться сказати їм в очі все, що думаю, але завжди стримую себе, хоча це дуже складно. Чесно кажучи, я в розпачі, бо не розумію за що наші рідні поклали своє життя», – ділиться жінка.

Людмила каже, що не бачить кардинальних змін. А чиновники, які підтримували бандитську владу, досі працюють.

«Люди загинули за правду і справедливість. Ми усі сподівалися, що попереду радикальні зміни. Ось уже рік минув, а результатів розслідування немає, ніхто не покараний. До влади повернулися ті, хто керував країною до Революції Гідності: корупціонери, хабарники, бандити. Мені, звісно, хочеться вірити у краще, але вже стільки невинних хлопців загинуло на Майдані та передовій у зоні АТО, і що буде далі – невідомо», – бідкається жінка.

Людмила розповідає, що коли приходить зустрічається із родинами загиблих на Майдані, то ледве стримує сльози. Їй шкода, тих людей, які так, як і вона втратили найрідніших.

«Коли я бачу молодих жінок, які залишились без чоловіків, і їхніх маленьких дітей, які втратили батька – серце завмирає. Хто їм допоможе? Нам, звісно, виплачують грошову компенсацію, але з їх допомогою рідних не повернеш. Тим паче, ці кошти, не замінять дітям батька», – хвилюється жінка.

Дружина Загиблого Героя Небесної Сотні, каже, що дуже добре розуміє тих жінок, бо навіть їй, у якої діти вже дорослі, впоратись дуже важко.

Анатолій (крайній зліва) з побратимами під час Революції Гідності

Читайте також: Трагедія під хмельницьким СБУ: у мітингувальників стріляли з кулемету?
 

«Мені дуже складно. Нехай у мене й дорослі діти, але я втратила рідну людину, міцну опору, годувальника. Оскільки ми живемо в сільській місцевості, то втрата чоловіка дуже відчувається. Мій чоловік тримав велике господарство, був справжнім вожаком. У нас є городи, теплиця, але зараз, обробляти це все в тих масштабах, які були раніше, я не можу. У мене значно похитнулося здоров’я, і працювати фізично так, як раніше, мені складно», – ділиться Людмила.

Жінка каже, й досі не може звикнути, що її коханий чоловік вже не повернеться з роботи, не розповідатиме їй про проблеми, з якими зіштовхнувся, і не ділитиметься радісними новинами. Його смерть для неї — велике горе, біль не притупився, і хоч минуло вже багато часу, але рани не загоїлись.

«Куди не гляну, усюди бачу чоловіка та його працю. До чого не візьмуся, згадую, що це робив він: садив та будував», – ледве стримуючи сльози, розповідає Людмила.

Жінка каже, якби знала чим для неї обернуться поїздки чоловіка до Києва, то ні за що б його не відпустила.

«Я думаю, найкраще, що принесла нам Революція Гідності це – можливість висловлюватись, доносити свою позицію до влади, а не мовчати і терпіти. Якщо якісь зміни і відбулися, то тільки в людях і їхній свідомості. В українців піднявся націоналізм, а в світі ми постали, як нація. Я не впевнена, чи варті такі зміни, тих втрат, які понесла Україна», – ділиться пані Людмила.

Пам’ять про Героя Небесної Сотні Анатолія Корнєєва увіковічнили на Кам’янеччині. Меморіальну дошку на честь Героя встановили на фасаді Рудської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, де навчався Анатолій Петрович.

Читайте також: Чотири роки після Революції Гідності: думки хмельничан
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую