clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwaytSkypeWhatsappViberPhoneMail

Подорожуємо Україною. На гостину до Івана Миколайчука, або де живе душа славетного кіномитця

Кажуть, саме у цих краях починаються володіння карпатських мольфарів. Звідси - багато праобразів Івана Миколайчука

Кажуть, саме у цих краях починаються володіння карпатських мольфарів. Звідси - багато праобразів Івана Миколайчука. Фото: Ірини Олійник

Побувавши в Чорториї на Буковині у музеї-садибі Івана Миколайчука, можна познайомитися з його племінником Михайлом та почути цікаві розповіді про кіноактора, яких не прочитаєш і не побачиш в жодній літературі

Одна з тих цікавих туристичних „родзинок”, які обов’язково варто відвідати, подорожуючи Буковиною, музей-садиба Івана Миколайчука. Взагалі, село Чортория у Кіцманівському районі – особливе. Кажуть, це місце великої енергетичної сили, бо тут починаються володіння мольфарів, Прут зливається з Черемошем, і саме звідси багато прообразів для своїх ролей та сценаріїв взяв Миколайчук.

Біля невеличкої хатинки на подвір’ї Миколайчуків завжди людно. Гостей та подорожніх радо зустрічає племінник Миколайчука Михайло Грицюк. Сивий, з усмішкою у вусах, чимось схожий на свого дядька… Чи то ніч, чи то день – завжди відчинить вам двері, щоб розповісти про славетного кіномитця. А розкаже та покаже таке, чого не прочитаєш і не побачиш в жодній літературі.

Пан Михайло залюбки розповідає про свого дядька

Найперше, що впадає в очі у хатині – величезна кількість фотографій. І на усіх такий різний Миколайчук. Особисті речі, капелюх, валіза, книги, афіші, картини... Гарно і затишно, наче тут і досі живе душа українського митця.

Миколайчук ніколи ні від кого допомоги не приймав,пригадує пан Михайло

„У нас різниця в п’ятнадцять років, – каже Михайло. – Але ми завжди були з Іваном на „ти”. Шкода, що прожив він так мало – всього 46 років. Але і за цей короткий час встиг відзнятися у 36 фільмах як актор, зняв два фільми як режисер („Вавілон ХХ” і „Така пізня, така тепла осінь”), написав більше десятка кіносценаріїв... Його справді є за що називати душею українського кіно...”

У музеї багато фотографій кіномитця

„За кобилу Левицького, що довезла живого додому!”

Новонародженого Івана тато хотів назвати Фрізанд, але оскільки той народився на Івана, то мусили наректи вже саме так.

„Це було 15 червня 1941 року, – розповідає Михайло Грицюк. – Він перший з великої родини народився в пологовому будинку. Хоча до цього в усіх сільських породіль пологи приймали повитухи. Та коли за рік до цього прийшла до краю радянська влада, народжувати вдома заборонили. Маму з маленьким Іваном мали відпустити з пологового 23 червня, а 22-го розпочалася война... Тато як побачив в небі літаки – позичив коня і понад Черемош помчав до пологового будинку. У виписці щось наплутали з датою народження, тож Іван святкував цей день як другий свій день народження. І перший тост, піднімаючи казав: „За кобилу Левицького, що довезла живого додому!”

Родина Миколайчуків не бідувала (батько до війни працював на залізниці), хоч і жили в невеличкій хатині. Ще малим бабуся навчила його співати. Особливо полюбилися Івану стрілецькі пісні.

„Одразу після війни в селі почали виселяти „неблагонадійних”, розпочалася колективізація, створення колгоспів, – пригадує з розповідей своєї матері Михайло. – Ані за австрійської влади, ані за румунської українці не відчували таких утисків, як почалося тоді. Усе українське заборонене було. Якось на одному весіллі малого Івана попросили заспівати. І він затягнув „Ці кайдани треба рвати”, а потім і гімн України. Кажуть, йому тоді більше грошей накидали в шапку, ніж на перепій молодятам”.

Деякі світлини - справжнісінький раритет

„Ох цей Льоня... Клює... А від гачків, то й сліду нема...”

Іван був шостою дитиною у родині, а усіх було дванадцятеро.

„Дуже пишався завжди тим, що він з села, – каже племінник. – Тим, що знає кожну пташку, розуміється на кожній травинці. Жив завжди за принципом: „Не іти на компроміс з совістю”. В останні роки життя дуже близький був з Леонідом Биковим. Саме Миколайчику той написав останнього передсмертного листа. Пригадую, Іван був дуже сумний, отримавши його”.

З 1972 року, коли за звинувачення в націоналізмі негласно було наказано не знімати Миколайчука, і не дозволяти знімати самому, актор, пригадує Михайло, жив дуже бідно.

„Жив тоді у Києві. Часом, і їсти не було що на стіл покласти. Але ні в кого нічого не просив. І допомоги не приймав. А Биков знав, що Миколайчук грішми допомоги не візьме. То якось приходить з повнісіньким тазом риби до Іванової дружини Марічки. Мовляв, так клює, що вже й дівати не маю куди. Іван подивився, усміхнувся у вуса: „Ох цей Льоня... Клює... А від гачків, то й сліду нема...” Але завжди він був особливим. Він надихав..”

Щороку музей відвідують тисячі шанувальників Івана Миколайчука

Згадуючи славетного земляка, щороку в червні в Чорториї відбувається фестиваль «На гостини до Івана». Усі села по дорозі від Чернівців до рідної Іванової хати (а це понад 30 кілометрів) уздовж дороги зустрічають гостей фестивалю накритими гостинними столами. У такий спосіб виконують заповіт Миколайчука. Бо саме так він завжди мріяв святкувати свій день народження.

Хатину Миколайчуків відбудували у 80-х роках минулого століття

Матеріал підготовлено в рамках прес-туру „Україна очима редактора” за сприяння Українського журналістського фонду.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментувати:
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 18.01.2018
купівля
продаж
Міжбанк
$
28.7
28.73
35.08
35.11
0.51
0.51

Архів новин

<<Січень 2018>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31