"Тяжко-важко в світі жити сироті без роду…", -

 «Кому було добре, кому - ні, - зізнається вона. - Мені було погано, бо я мріяла, щоб у мене була родина: мама тато, брат… Але маму я бачила лише тричі: раз вона відвідала мене, коли я була в дитячому будинку, і двічі - в інтернаті.
Коли вона приїхала вперше, то було таке щастя! Мама носила мене на руках, понавозила гостинців. Щоправда, їх потім вихователі забрали. В нас завжди так було - якщо комусь щось привезуть, вони забирали все собі».
Коли дівчинці виповнилося дев’ять років, мама перестала їздити. Обходилася листами. «А я так хотіла додому, - каже дівчина. - Так мріяла про родину, що навіть прив’язалася до зовсім чужої бабусі, котра жила в селі. Якось майже все літо підробляла у Хмельницькому - носила важкі відра з яблуками, сапала (за що хазяїн платив по 15 гривень на день), аби заробити їй на подарунок до дня народження.
… Просилася в мами, щоб забрала мене, а у відповідь чула, що в неї згоріла хата, і їй нікуди мене взяти. Вона справді бомжувала: ходила по людях, садила їм городи, трохи жила в старенької бабусі, яку треба було доглянути.
Потім знайшла свого батька, і вже могла б мене забрати, але для цього потрібно було зібрати купу довідок...
Шукала в лісі яму, щоб у ній замерзнути
Взагалі ми росли наче бур’ян, нікому не потрібними. Тому нерідко, мене, наприклад, нерідко відвідували думки про самогубство. Вперше - ще до школи. Адже ми були зовсім маленькі, а вихователі нас били. Це ж не свої, хіба шкода? Хто ми для них - якісь байстрюки, хто за нас вступиться? Щоправда, серед них були й добрі люди, а директорку, яка ставилася до нас як до рідних, ми просто обожнювали. Але поскаржитися їй не могли, бо такі діти ростуть в постійному страху. Однак приходить момент, коли ти вибухаєш. І - хто йде на злочин, а хто - на самогубство».
Люба, до прикладу, нерідко думала про ніж - як би пробратися на кухню і порізати собі вени. Коли стала трохи старшою, кілька разів робила спроби звести рахунки з життям. … «Було, піду далеко в ліс, залізу в яму, лежу, чекаю, коли замерзну, - розповідає вона. - Лежу, лежу... Мороз, холодно. Думаю: «Доки замерзну, набридне лежати». Встала, та й пішла назад у школу».
У вовчій зграї жити, по-вовчому вити
Люба завжди могла за себе постояти. В інтернаті займалася спортом, аби мати змогу дати відсіч, інакше маленьку худеньку дівчинку просто б затравили. Адже, зазвичай, знущаються з найслабших.
А билися діти, як розповідає Люба, по-справжньому, тож іноді доходило навіть до струсу мозку. Вона теж брала участь в цих бійках. Якось побачила, що старший хлопець змушує малих нюхати його смердючі черевики. Спробувала поговорити з ним - не доходить. Тож почала битися, хоч він був і старшим, і більшим. Дівчинці добряче дісталося, але вона не здалася. Ще й залякувала його: спробуй ще раз когось зачепити.
Вже потім, коли повірила в Бога, бійки припинилися. Хіба що потрібно було заступитися за слабшого. Адже маленькі діти, як бездомні цуценята - липнули одне до одного, бо захистити їх не було кому. А старші були озлобленими. «Адже нас карали за будь-яку провину, - продовжує дівчина. - Наприклад, запізнишся на обід чи вечерю - їсти тобі вже не дадуть. Тоді старші забирали їжу в менших, деякі діти, якщо мали можливість, йшли в магазин. Були такі, що крали.
Та що там їжа! Ми нерідко думали, де б взяти шматок мила, бо в середніх класах видавали одне мило на п’ятьох дівчат. А ті, хто на вихідні їздив додому, взагалі крали все, що можна було завезти туди - те ж саме мило, чи твої труси…».
Доросле життя
Закінчивши школу, Люба зібралася вступати в університет. Однак щоб потрапити на бюджет, потрібні були документи, які би підтверджували те, що вона сирота. В інтернаті, де мали б підготувати усі папери, цього не зробили. Добре, що в дівчини були друзі, які найняли машину, і поїхали за документами в село, де жила Любина мама. Однак виявилося, що мама померла - замерзла на кладовищі.
Любина сестра також сама не змогла дати собі раду. Після інтернату дівчина, поки навчалася на повара, жила в гуртожитку. Коли ж навчання закінчилося, її, як це часто буває у дітей з дитбудинків, відправили на всі чотири сторони. «Такі молоді люди нерідко поповнюють ряди бомжів, - каже Люба. - От і моя сестра опинилася на вулиці, ночуючи в кущах, разом з наркоманами та алкоголіками.
Потім перебралася в якесь глухе село, де прибилася до одинокого діда. Приїжджаю туди, а в хаті - ні плити, ні ліжка, ні ковдри. На підлозі лежала якась залізяка, а на ній - купа ганчір’я - там вони й спали. А на додачу виходить сестра - з животом. Тож забрала її у Хмельницький. Служби, які мали б опікуватися такими, як вона, могли допомогти лише одягом. Добре, що в місті є пристанище для злиденних - «Промінь надії». Там вона трохи побула, а ближче до пологів пішла в монастир, що в Писарівці. Зараз у Люди росте двомісячна донечка.
«Хочу допомагати людям»
«Пам’ятаю, якось перед Новим роком стою біля вікна і думаю: «Боже, я так не хочу залишатися тут на Різдво! Таке свято, а тут стільки зла!». І от через кілька днів приїжджають якісь люди і запитують: «Хочеш додому?» «Хочу!». Якраз тоді проводилась акція, що можна було дітей з інтернатів брати в родини на свята. Тож на Новий рік і на Різдво я була в них. Для мене було відкриттям, що є два світи: один, в якому я живу в інтернаті, і другий, де тебе люблять, де про тебе піклуються. Це було так незвично! Ті люди брали мене ще і ще. А потім я сама до них приїжджала. Ми й досі в гарних стосунках. Бо вважаю, що то велике щастя, коли Бог дає тобі добру людину. Так само він привів мене у благодійний фонд «Карітас», від працівників якого відчуваю щиру підтримку.
Зараз навчаюся у Хмельницькому національному університеті на соцпрацівника. Друзів там не маю, бо «домашні» діти не дуже люблять таких, як я. А якось одна дівчина каже: «Тобі добре, в тебе є стипендія, допомога від держави». «Так, - кажу, - але вона мені не замінить батьків». «Батьки - це добре, - почулось у відповідь. - Але гроші зараз важливіші». Можливо, для когось так і є. Але ж гроші не поцілують, не погладять по голівці, як мама, не дадуть турботи, тепла і всього того, чого я ніколи в житті не мала».

P.S. Люба Салтинська дуже гарно малює. Тому хотіла б отримати спеціальність художника, дизайнера одягу, приміщень. Усім, хто має бажання допомогти дівчині з оплатою навчання, вона буде дуже вдячна.