Лист-сповідь про наболіле.

 Почали мені люди говорити: „Стукай кудись”. „Постукала”, звернулася до пана Президента. Звідти мою заяву надіслали для розгляду в область, а з області прийшов лист, в якому було сказано, що я недостойна того «високого звання». І ось знову мені підказують, не мовчи. Спочатку не хотілося, раніше ж ніколи не набридала. Та все ж, боляче стало. Ось і вирішила, все ж таки, надіслати цього листа вам.
А тепер поясню, чому я недостойна того звання. Недостойна тому, що двоє моїх дітей на даний час, з 2009 року, навчаються в школі-інтернаті. Але ніхто навіть і не подумав точніше взнати, що то за школа. Так – це школа-інтернат, але вона, якби, складається з двох частин. Це школа-інтернат, де знаходяться діти-сироти і санаторна школа, де навчаються діти такі ж, як і мої.
Чому мені зробилося так боляче? За весь час ніхто не поцікавився, що ті діти їли, в чому до школи йшли, чи тепло їм вдома. В нашому житті були такі часи, що кусочка хліба не було в хаті. Я незавжди мала змогу їздити оформляти ту допомогу. Чому? Тому що треба було масу документів зібрати, а незавжди була можливість кудись їхати за ними. Соцпрацівники регулярно приходять до нас на початку кожного року, пишуть свої „папери”, але не більше того. Та й взагалі, ми нікого ніколи не цікавили, хіба що задля того, щоб брудом облити. Проживаємо ми в чужій хаті. Щоб відремонтувати свою, потрібні кошти, а їх немає. Вже й так в кредитах, як кажуть „в боргах, як в шовках”, та й, взагалі, живемо ми в борг. А коли треба якусь довідку, то сільський голова з «великою бідою» видає, мовляв приписані ви в с. Зверхівці. Через Вас будуть негаразди у мене. Та й взагалі я у нього в „особливій повазі”. Недавно отримала почесне звання в розмові з ним – „Звєзда Люба Хамра”. Не уявляю чому і за що... Я не п’ю, не жінка легкої поведінки, не надбридаю йому своїми проханнями. Діти мої виховані і доглянуті. Одна моя біда, що є у мене їх аж п’ять. Про школу в якій навчаються мої діти, говорить людям, що там дітей мало що не зомбують. Проте, навчаються там діти – не рівня моїм, з досить забезпечених родин. Є у нас і спонсори, щоправда теж тільки з документами. Вісім років тому домогли нам: дали 8 кг цукру. Цього року було обіцяно багато, тому що, стороння людина нагадала про наше існування керівництву ТОВ „Мрія”. Допомога становила: 10 кг цукру, 10 кг перлової крупи, 10 кг пшеничної, 10 кг макарон, 5 кг рису і допомогли мені завершити оформлення договору на оренду паю. Були обіцяні дрова – чекаємо до сьогодні, і більше про них ніхто не згадує.
А тепер про те, як мої діти почали навчатися в тій школі-інтернаті. У 2009 році, серпні місяці, завітали до мене вчителі і вихователі тієї школи. Хто їм сказав про нас – не знаю. Запропонували мені, щоб мої діти пішли до них. Вагалися дуже довго. Але, все ж таки, я поїхала і подивилася, які умови тієї школи. По-перше, дітей забезпечують підручниками, тоді, як у нашій школі їх потрібно купувати. На ремонт і все інше гроші здавати не потрібно. Нема\ приниження дітей ні з боку вчителів, ні з боку дітей, як було зі старшими моїми.
Діти на моєму забезпеченні. Проживають у школі тільки п’ять робочих днів, на вихідні дні приїжджають додому, так саме і на канікули. Ніхто моїх дітей не одягає і не взуває; ручки, зошити не купує, окрім мене. Хворіють – лікую. Одного разу лікарі сердилися через те, що я лікую своїх дітей самостійно. Так само і проїзд дітям ніхто чужий не оплачує, а кажуть, що законом передбачений безкоштовний проїзд.
І, виявляється, що все те, що я розповіла вам, не має жодного відношення до мене. Я недостойна високого почесного звання „Мати-героїня”. Ось так. Ну що ж, ось і вся моя сповідь.
Якщо вважаєте, що все це неправда, будь ласка, приїжджайте, поспілкуйтеся з місцевими людьми, розпитайте у них.

Любов Петрівна ХАМРА, с.Покрівка Городоцького району.