Гаряча тема:
- Війна
Ніколи не пізно сказати «пробач»
Підходячи до свого дому, Катя побачила, як хлопчаки ламають гілки молодої ялинки, що росла під її вікном. Вона плекала це деревце, доглядала, привезла малесеньке з краю, де народилась і виросла.
Це вперше на ялинці з’явилися шишечки. Насварилась на дітей, вони розбіглись. А вона розплакалась від жалю. Ось знову сплакнула уже від споглядання сценки: молодий пес з чорною блискучою шерстю і розумними очима бавився з рудим пухнастим кошеням. Тварини вовтузились, цілувались, як діти. Сусідка сказала :
- Це не про них сказано « Живуть, як кіт з собакою».
Катя кивнула, а про себе подумала: От, якби і люди поводилися так із рідними, колегами, знайомими, сусідами. Менше було б горя, трагедій, розлучень. Бо іноді поводяться гірше, ніж брати наші менші. Із сумом відзначила, що і вона не свята... Ось вже 8 років не спілкується з двоюрідним братом, посварилась із кращою подругою... І тепер, коли Доля послала їй випробування, вирішила хоча б дещо виправити, пробачити і щоб її пробачили.
Лікар сказав, що поки нічого незрозуміло, а ясно стане тоді, коли розріжуть і побачать. Хотілось сподіватись на краще, але Катя готувалась до гіршого. Поплакала, а потім вирішила скласти список невідкладних справ. На все про все в неї залишалось два тижні до операції. Лікар тягнути не радив. Список вийшов чималенький: переклеїти шпалери кімнаті у дочки, віддати двісті гривень сусідці, сімсот - колезі по роботі, забрати у швачки відріз на костюм (поки ще не покроїла), Олі згодиться, відправити сестрі в Черкаси своє шкіряне пальто, (не забути в карман покласти лист, в якому попросити у сестри пробачення за все, і сказати, щоб та менше за нею сумувала).
Тепер із нематеріального: розлучитись з Тертичним. Зробити це зараз і самій. Якби не обставини, не наважилась би нізащо. Нехай помучиться! А правду йому знати необов'язково. Наступний пункт - помиритись із Вадимом, попросити пробачення у подруги. Уважно продивившись свої записи, Катя зрозуміла, що охоплено все найголовніше, а це означає, що потрібно братись і все це виконувати. Ну з хатніми справами - просто. Зробить. Насамперед справи серйозніші. З Тертичним вони знайомі вже сто років, ще з інституту. Тоді закрутився у них студентський роман - легкий і необтяжливий. Блукали вулицями, в кіно ходили, сиділи в кафе, ласували морозивом. Цілувались на улюбленій лавочці в сквері. Отже, кохання, кохання... А влітку Катя поїхала до сестри в Черкаси. А Тертичний з батьками в Крим. Там він закрутив роман з дівчиною з Мурманська. Все закінчилося, як звичайно, - погуляли і розбіглись. Приїхавши в місто, Тертичний, сумуючи за Катею, і думати забув про Нору, дівчину з Мурманська. Але наприкінці листопада до нього приїхала Нора і пред'явила чималенький вже живіт. Мусив одружуватись. Він тоді днями ридав у Каті на плечі, а вночі, зрозуміло ж, у Нори. Але зустрічатись з Катею не припиняв, тепер твердо зрозумівши, де кохання, а де почуття відповідальності. Спочатку він просив Катю зачекати рік-два - нехай дитя підросте. Минуло чотири роки, і Тертичний полюбив доньку всім серцем. А на п'ятий рік Катя розсердилась і вискочила заміж. Але життя не склалося. Через три роки зібрала чоловікові речі й виставила за двері. Він навіть не здивувався. На згадку про нього залишились дві вудочки на балконі й дочка Оля.
Тертичний все обурювався:
- Як же ти можеш зраджувати любов?
Його, звісно ж, ці претензії не стосувалися. Себе він вважав стороною постраждалою. Тепер він знову з’явився у Катиному житті - просто наступного дня, як чорт із табакерки. Катя відчинила двері і побачила Тертичного, а в його погляді сум і любов. Вона зітхнула і впустила в квартиру. Проявила слабкість, за яку й розплачується всі останні шістнадцять років. Про його розлучення більше не говорили. Що залишилось, крім любові: свята і вихідні на самоті, відпустка – з донькою. А що ж Тертичний? З кар'єрою у нього не склалося, вдома радості ніякої. І він вважав, що Катя щаслива людина, а його потрібно пожаліти. Вона і жаліла. Але в душі їй хотілося і тихих вихідних, і щоб щовечора та щоранку був поряд. І знати, що це лише твоя людина, твоя і більше нічия. А зараз прийшов той час, коли можна Тертичному взяти і просто сказати: «Знаєш, я втомилася. Досить!». І запланувала цю акцію зробити наступного четверга - за день до операції, щоб не зміг з’ясовувати стосунки. А що буде потім, їй вже байдуже.
Тепер щодо двоюрідного брата. Ось тут все складніше, бо Катя викреслила його зі свого життя. І було за що. Сестер було три. Дві старші померли молодими, залишивши сиротами своїх вже, щоправда, дорослих дітей - Катю і Вадима. Із трьох сестер залишилась молодша і бездітна їхня рідна тітка. Їй залишилась від батьків деяка спадщина - квартира, старовинні прикраси. Коли тітка постаріла і стала немічною, Вадим переїхав до неї, оформивши квартиру на себе. Прикраси почав носити в комісіонки. Про Катю він забув. Не те, щоб вона побивалася за цим барахлом, але було до смерті образливо. З Вадимом вони дружили все життя - з дитинства. Завжди були не розлий вода. Катя бігла до нього за першим покликом, забувши про себе, приймала всіх його дружин. Але не квартира і не брошки-ланцюжки головне. Головним було те, що Вадим став підлим і дуже погано ставився до старої і хворої тітки. Кричав на неї, штовхав, на похоронах тітки вони бачились востаннє. Катя сказала йому, що він покидьок, а він розсміявся їй просто в обличчя.
Катя дивилась на цього розжирілого, полисілого дядька в дорогій дублянці з товстим золотим ланцюгом на шиї, і згадувала тоненького рудоволосого хлопчика з вічно розбитими колінцями, якого вона, старша сестра, захищала від дворових сутичок. З Вадимом вона не бачилась вісім років. Дізнавалася про нього щось випадково, одружився - розлучився, знову одружився. Звісно, біль потроху вщухав. Та все ж мучилась і сумувала вона за ним дуже. Тепер вона вирішила до нього поїхати. Не зателефонувати, а поїхати. Якось всі образи меркнуть перед обличчям смерті.
Боліло в неї серце за доньку Олю. Як вона буде справлятись без матері? Як умовити не покидати навчання в інституті? Після вечері Катя почала свою промову. Оля слухала неуважно, позіхала. Коли Катя закінчила, Оля сказала:
- Ну і нащо, мамо, ти стільки енергії витратила. Інститут я закінчу, але заочно. І ще, до речі, я виходжу заміж. - У Каті кімната попливла перед очима. Оля ще щось казала про якісь три місяці.
- Три місяці до чого? - не зрозуміла Катя.
- Ні до чого, а чого. - пояснила Оля. - Термін у мене – три місяці. Та ти не хвилюйся, у нас любов, і нареченого звати Андрієм. І цю дитину ми обоє хочемо. Андрій дуже розумний, з відзнакою закінчив кораблебудівний інститут, а жити, напевне, ми поїдемо до Харкова. А з Андрієм я тебе познайомлю завтра, хочеш?
Катя кивнула головою. Ну що ж, Оля не залишиться одна, тепер у неї є майже чоловік. А незабаром буде і малюк - вона закрутиться, завертиться, і в неї не залишиться часу, щоб сумувати і страждати. Почала засинати, але тут уявила дитину Ольги, яку вона, може, і зовсім не побачить і не візьме на руки, і вона заплакала гірко й безутішно.
До кінця першого тижня Катя виконала всі перші й найлегші пункти плану. Потім поїхала до брата. Не застала. Двері відчинив хлопчик років п'яти, товстий і щокатий, з коротким рудим чубчиком. Попросила, передати, що приходила Катя...
Потім зателефонувала Тертичному, і все сказала.
- У якому розумінні? - здивувався він.
- У прямому. Я від тебе йду, - оголосила Катя.
- Далеко? - усміхнувся він.
«Далі не придумаєш», - подумала вона про себе, а вголос сказала приготовлену промову і відключилась.
У п'ятницю Катя відправилася до лікарні, Олі сказала: «Так, дрібниці, нічого серйозного».
У понеділок зробили операцію, і ввечері, коли Катя відійшла від наркозу, до неї в палату зайшла черговий лікар.
- Все погано? - тихо запитала Катя.
- Що погано? - здивувалась жінка.
- Скільки мені залишилось?
- Господь з вами, - сказала лікарка. - Все у вас нормально, звичайна міома, зарано, але тепер така статистика. Зачекаємо тиждень результату аналізу на біопсію, але я абсолютно впевнена...
- Абсолютно? - прошепотіла Катя і через хвилину розплакалась.
- Тихо, тихо, шви! - Застерігла лікар і погладила Катю по руці.
Через тиждень прийшла відповідь із лабораторії, і Катю виписали додому. Вона була ще кволою, й Оля одягала її, як дитину, і застібала їй чоботи. Катя повільно вийшла на вулицю і біля воріт побачила Тертичного. Він стояв біля машини і курив.
- Привіт, - сказав він їй.
- Привіт, - відповіла Катя і з докором подивилась на Олю. Та знизала плечима і відвела очі.
Додому їхали мовчки. Оля відчинила двері. З кухні вийшов високий, кучерявий молодий чоловік в кухонному фартуху. Катя розгублено і збентежено кивнула.
- Мамо! Андрій приготував биточки.
З кухні доносилися такі запахи, що Каті вперше за останні кілька тижнів захотілося їсти.
- Зараз, лише переодягнуся, - гукнула Катя.
У своїй кімнаті вона побачила велику коричневу валізу. Андрієва, мабуть, подумала Катя і відкрила шафу. У ній рівненько висіли сорочки Тертичного. У ванній на поличці стояли піна для гоління й одеколон «Араміс». Її улюблений аромат. Точніше, запах її коханого чоловіка. Вона прийняла душ, підфарбувала губи і вії, і зайшла до кухні. Оля і Андрій накривали на стіл. На підвіконні у вазі стояли її улюблені білі гвоздики. За столом сиділи симпатичний майбутній зять Андрій, щаслива Оля з Катіним онуком у животі й коханий, зніяковілий Тертичний. Квартира сяяла чистими вікнами, випраними шторами і новими шпалерами.
А потім Катя втомилась. І Тертичний уклав її в ліжко. Вони ні про що не розмовляли. Їм все було ясно без слів. А коли Катя майже заснула, задзвонив телефон.
- Привіт, Катю! - почула вона знайомий голос.
- Як справи? - запитав Вадим. Катя подумала і впевнено сказала:
- Чудово!
І це було правдою. З Вадимом вони проговорили майже годину, могли б і більше, але Катя дуже хотіла спати, у неї зовсім не було сил. На тумбочці лежала книжка - збірка поезій Ліни Костенко. Від Алли, подруги. Катя усміхнулась. Засинаючи, вона подумала, що потрібно в ремонт чоботи віднести і що там ще? Ну список справ, як завжди... Життєві клопоти, ну і взагалі, коли така велика сім’я.. А потім вона заснула. І їй наснився зелений луг з розквітлими великими ромашками, точно такий, який був біля її батьківської хати на Черкащині, і стежка, що вела до Росі, і по ній, їй на зустріч, розкинувши рученята, дибало хлоп’ятко, з темними кучериками, як у Андрія і голубими оченятами, як у Олі...
Любов МАТВІЄНКО
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: