Мала мати сина

 Той маленький папірець адресувався тітці Ганні. В ньому було всього три слова. Короткі, як постріл з рушниці. Страшні. «Ваш син загинув». От і все. Більше нічого. Жив хлопець – і немає. Відійшов у небуття в чужих краях.
Немічна жінка сиділа на хиткій лавці під хатою і вмивалася сльозами. Вони горошинами котилися по зморщеному обличчі, падали на руки, на телеграму. Вузенька смужка паперу розмокла. Тріснула у двох місцях.
– Куди їхати? Де тебе шукати, Івасику? – шепотіла губи. – Та й чи доберуся я до тієї Кандалакші? Боже ж мій, Боже!
Того ж таки дня Ганна зі старшим сином Андрієм вирушили в далеку дорогу, до Росії. Квапилися. Кинули до сумки трохи харчів, взяли гроші та документи. З Городка до Львова їхали недовго. Це вже потім, до Санкт-Петербурга та Кандалакші, що в республіці Комі, дорога здавалося вічністю.
– Хоч би застати. Хоч би не похоронили без нас, – бідкалася Ганна. Син мовчав. Дивився у вікно вагона. Думав щось про себе. Згадував, як вони з Іваном гралися біля хати. Ганяли пса, пасли корову, ловили рибу, інколи чубилися. Та мирилися швидко і знову затівали ігри. На їхньому подвір’ї завжди було гамірно та весело.
Покійний батько привчив хлопців до роботи. Вони ще до служби у війську вміли косити, сапати тощо. Діти даремно хліб не їли. Виросли брати добрими помічниками батькам. Рідні сподівалися, що таких же матимуть колись невісток та онуків.
Та щойно Іван повернувся з армії додому, в селі розпався колгосп. В райцентрі по цеглині розібрали цукровий завод. Завмерли верстатобудівний, дослідницько-експериментальний та інші підприємства. Дужі та працелюбні чоловіки залишилися без роботи. Куди подітися? Вічне питання «Бути чи не бути?» постало перед нами. Отож окремі, опустивши руки, почали бити байдики в селах і містах. Грабували, пили, вчиняли бійки.
Іван не хотів сидіти на батьківській шиї.
– Поїду я на заробітки, – сказав якось рідним, – вмію мурувати, штукатурити. Мушу заробити якусь копійку.
Тато спробував переконати сина, аби той влаштувався десь ближче біля дому. Але після кількох слів старий важко закашлявся. Відвернуся, витер хустинкою губи. Та одразу почервоніла. Клятий туберкульоз підточував його зсередини. Жити йому залишилося недовго. Так що Іван навіть і не був на похороні батька. Вдома не знали, де він знаходиться, тому не дали жодної звісточки про сімейне горе.
Хлопець приїхав у село аж через півроку. Щоправда, привіз трохи грошей, котрі називаються «зеленими». В хаті провели газ, відремонтували сарай. Навіть дав двісті доларів Андрієві на весілля. Невдовзі знову поїхав до Росії. Спершу телефонував кілька разів, казав, що є робота, живе непогано. Інколи зустрічається з Олегом. Той уже давненько покинув село. Вкорінився там, має сім’ю. тож, мовляв, поруч є знайомий чоловік, майже рідна душа. Якщо треба, то допоможе.
На залізничному вокзалі їх зустрічав той же Олег. Андрій перед виїздом зателефонував йому. Чоловік був засмучений.
– Ой, я навіть на знаю, як сказати, – почав він, ніби виправдовуючись, ніби саме він і був винен у смерті Івана. – У бараці була сильна пожежа, згоріло троє. Чи є серед них Іван, не знаю. Телеграму дав похапцем. Минув майже тиждень, а його ніде немає. Так що вам доведеться упізнавати Івана.
А хіба можна щось розгледіти на почорнілих тілах? Хіба можна віднайти тут щось рідне і тільки тобі знайоме? Будь то родимка чи якась плямочка, бородавка чи шрам. Нічого. Одна кіптява. Всі однакові. Їх поріднив злий вогонь.
Отак і поховали усіх трьох в одній могилі. Братській. Тітка Ганна виплакала всі сльози за Івана і за тих двох, його друзів, бо до них ніхто не приїхав. Були сиротами.
Недавно в село приїздив Олег. Провідав свою сім’ю й до тітки Ганни зайшов. Посиділи, поговорили, пожурилися і поплакали. А як почав збиратися додому, то згорьована ненька дала йому вузлик. В ньому була зав’язана жменька рідної землі. Вона взяла її з-під тієї черешні, котру посадили, як народився Іванко.
– Насип, Олежку, на синову могилу. Нехай хоч трохи рідного буде з ним у далеких світах, – сказала, кінчиком хустинки витираючи вицвілі очі.
Скільки вже молодих українців заради батьків і родини, в пошуках заробітку, відлітають за межу вічності. Спалюють дужі крила в далеких краях, ницьма падають в чужу землю. Хто знає, скільки цвіту нації спить вічним сном в Польщі, Росії, Італії та Португалії? Хто розділить невимовне горе рано посивілої неньки та осиротілих дітей? Ніхто і ніколи не покладе на їхні могили квітів. Вони, сини і дочки, вічно приходитимуть до рідних у гості лише у снах. Батьківська пам’ять і молитви, гіркі думи і сльози – завжди пануватимуть в осиротілих домівках.

Михайло СОЛОВЧУК.