Михайло Кривак: «Усього, що маю, досягнув самотужки»

 Одразу виринають з пам’яті найяскравіші моменти тих далеких та щасливих часів, однокласники, класний керівник, улюблені вчителі, а також директор: у одних – суворий, у інших – добрий та простий. Михайло Кривак – непересічний директор, який очолив загальноосвітню середню школу І-ІІІ ступенів №14 у …27 років, ставши одним з наймолодших керівників освітніх закладів Хмельницького. Ну, наймолодший, то що з цього, - подумаєте ви, - що ж у цьому непересічного? А чи доводилось бачити вам директора міської школи, який косить траву на шкільному подвір’ї чи самотужки робить стелі у майже всіх класних кімнатах та оббиває пластиковою вагонкою коридор своєї школи? До того ж встигає поєднувати це все з ...депутатством у міській раді?
А ще Михайло Кривак абсолютно без сторонньої допомоги, керуючись лише власним досвідом та майстер-класами з Інтернету, будує невеличкий (6х8 метрів), але власний будинок. Адже переконаний, що кожен чоловік у своєму житті повинен не лише посадити дерево та виховати сина, а й саме власноруч збудувати будинок.
У школі – відмінник, в інституті – «хорошист»
- Майже дванадцять років Ви очолюєте школу №14, а яким був Ваш директор? Ви його пам’ятаєте?
- Моїм директором був Василь Мефодійович Кривак – мій дядько по батьковій лінії… Він і зараз працює – вже 40 років очолює сільську школу. Хоча ззовні ми дуже схожі, проте відрізняємося у підході до директорства: він - суворий керівник, я ж – демократичний. Коли мої земляки приїжджають до школи, яку я очолюю, дивуються, чому учні, зустрівши мене, - радіють й вітаються усмішкою. Не знаю чого, але нашого Василя Мефодійовича ми боялися. Це був страх, змішаний з повагою.
- Доводилося бувати у директора в кабінеті? Не як племіннику, а як учневі?
- Учнем востаннє я був у нього в кабінеті в одинадцятому класі. Це був початок 1991 року. Тоді я перечитав чимало різної літератури, а ввечері «прикипав» до телевізора, особливо коли починалася передача «Погляд». Нахапавшись «розумних думок», почав роз’яснювати усім, що Союз має розпастися – це лише питання часу. На додачу ж заявив, що хочу вийти з комсомолу. Коли до директора дійшла інформація, що його племінник – комсорг школи проводить таку дезорганізаційну роботу, викликав до свого кабінету. Практично це була педагогічна рада, де мені прямим текстом заявили, що з такими висловлюваннями я навряд чи закінчу школу, а у виш й поготів не вступлю. Але врешті-решт вони мене переконали припинити свої «провокаційні» заяви. Іі я спокійно закінчив школу. 21 серпня 1991 року мені виповнилося 17 років, а за кілька днів до цього, 19 серпня, почався путч. Почувався тоді героєм, адже ще за півроку до цих подій прогнозував розпад Радянського Союзу.
- Де минуло Ваше дитинство?
- Родом я з села Подільського Кам’янець-Подільського району. Село наше – віддалене: до райцентру – 45 кілометрів, до обласного – 100. Дитячого садочка у нас не було, тому на моє виховання та формування світогляду найбільше вплинули бабуся Ірина Миколаївна та старша на сім років сестра Тетяна. Адже батьків, як правило, часто не було вдома – їм доводилося чимало працювати. Мати Ганна Михайлівна - в торгівлі, а батько Михайло Мефодійович – завідував клубом, а згодом – током.
- Ще у дитинстві вирішили стати вчителем?
- Мій дядько – директор школи, та його дружина – вчителька географії, ще змалечку стали орієнтирами у виборі професії. Для мого батька його два брати були справжнім взірцем. Так склалося, що батько не зміг здобути освіти вищої за середню, хоча мав непогані до цього нахили - був таким собі «сільським інтелектуалом». Він дуже шкодував, що не продовжив навчання, тому завжди захоплювався успіхами братів. Отож мріяв, щоб ми із сестрою здобули вищу освіту й стали шанованими людьми. Батька вже немає з нами й це найважча втрата у моєму житті.
- Чим запам’ятались студентські роки?
- Було чимало нового у міському житті. У 17 років я опинився сам у чужому місті, де до цього був лише двічі: коли здавав документи та коли складав іспити. Втретє я поїхав до Вінниці вже сам. Перше, що мене вразило, наскільки важке самостійне життя хлопця. Друге – організація самого навчального процесу в виші, який дуже відрізнявся від шкільного. Третє – свобода вибору, яку надавало міське життя: можна було записатися до будь-якої спортивної секції чи піти ввечері у кіно, про що у селі ми лише мріяли.
- Були, як і в школі, відмінником?
- Та ні. В інституті вже вчився без фанатизму та зациклення на оцінках. Мені практично завжди вистачало моїх шкільних знань на оцінку «чотири». А доклавши трішки зусиль, міг отримати і п’ятірку.
- Після закінчення інституту пішли вчителювати?
- Повернувся до рідного села. Був вибір: або викладати у селі – дядько запропонував мені третину ставки – шість годин на тиждень, або піти в армію. Я вибрав останнє. У мене в селі хлопці навіть сперечалися, чи піду я до армії. Адже до останнього ніхто не вірив, що таки наважуся. Висували версії, що мене відкуплять, або довідку візьмуть.
«Ви до професора?»
- Не жалкуєте, що стали солдатом?
- Напевно, ні. Мене призвали до внутрішніх військ МВС України. Рік я служив у конвойній бригаді в Дніпропетровську. Цей рік, за накопиченим досвідом, дорівнював п’яти рокам навчання в інституті. Адже, як казав мій батько: «Інститут дає диплом, але не дає розуму». Мені хотілося прийняти власне рішення: не тому, що цього хтось хоче, а тому, що так вирішив я. Так Михайло Кривак став солдатом.
- Важко було?
- Лише на початку, але потім втягнувся. Тим паче, що службу я, 22-річний, проходив з 18-річними юнаками. Тому користувався у них неабияким авторитетом: солдати гуртувались навколо мене та радились у спірних питаннях. Коли ж до мене на присягу приїхали рідні, на КПП їх перепитали: «Ви до нашого професора?». Це прізвисько закріпилось за мною у армії. Якось до мене підійшов офіцер і запитав, чи можу я скласти детальний план військової частини. А це ж по моїй спеціальності! Після цього мене забрали до штабу бригади – решту служби провів там. Фактично був на посаді офіцера-соціолога - займався адаптацією новобранців.
- Не пропонували залишитись?
- Звичайно пропонували. Але тоді були проблеми із виплатою заробітної плати, житлом. Тому зваживши усі за та проти, вирішив повернутись додому.
З базару до школи
- А як же потрапили до Хмельницького?
- У пошуках кращої долі, після армії приїхав до моєї старшої сестри Тетяни, яка жила у Хмельницькому. Більше півроку мешкав у неї та торгував на автобазарі. Але то було не моє.
Тоді я вже зустрічався з моєю майбутньою дружиною Лесею. Саме вона запропонувала піти з моїм дипломом вчителя географії та біології до міського управління освіти у пошуках роботи. Звідти і направили мене до 14-ої школи. Тоді я навіть не знав, де хоча б приблизно вона знаходиться. Так, у 1998 році я став вчителем географії та біології, а вже у вересні 2001 відкривав шкільну лінійку як директор школи.
- Ви тоді стали наймолодшим директором школи?
- Одним з наймолодших – рівно у 27 років. Як виявилось, у 26 з половиною років директором школи став Павло Красицький. Він пішов по стопах свого батька, який працював начальником міського відділу, а згодом обласного управління освіти.
- А у Вас хто там працював? Дружина?
- Та ні (усміхається). Вона в мене бухгалтер. Директором я став лише завдяки педагогічному колективу школи №14, який повірив у свого молодого вчителя. Так сталося, що у червні 2001 року з життя раптово пішов директор школи Дмитро Печеровий, який керував нею 33 роки. Колектив не хотів, щоб його очолила стороння людина, тому звернувся до тодішнього начальника міського управління освіти Володимира Козубняка з проханням призначити новим директором школи мене. Він довго не погоджувався, мотивуючи це тим, що я занадто молодий для такої посади, до того ж не мав достатнього досвіду. Але вчителі були одностайні у своєму рішенні й це зіграло вирішальну роль. Як потім згадував Володимир Романович, він тоді дуже ризикував, але я його не підвів.
- Хто забезпечує Ваш сімейний тил?
- Дружина Леся та 13-річний син Денис. Лесю знав ще змалечку. Ми були сусідами, ходили до однієї школи. Але почали зустрічатися вже у Хмельницькому, коли я прийшов з армії.
- А як батька Вас коли-небудь викликали до школи?
- Денис не дає для цього приводу. Він – моя гордість. Зараз син навчається у восьмому класі НВО №28. Каже, що хоче стати вчителем географії, як і я.
- Знаю, захоплюєтесь футболом?..
- Футбол – це моя любов. Він був у моєму житті, скільки себе пам’ятаю. Десять років тому разом із таким, як і я, фанатом футболу Олександром Розізнаним вирішили створити власну команду. Це було утопією, адже у нас не було ні грошей, ні спонсорської підтримки. усе базувалось лише на шаленому ентузіазмі. Нині наша команда «Атлетик» - у вищій лізі першості Хмельницького з футболу.
- Подейкують, що Ви без будь-якої допомоги, власними руками будуєте будинок?
- Дерев у своєму житті я посадив чимало, сина – виховую, справа лишалася лише за будинком. Нещодавно почав його зводити. Хоча він невеликий – 6х8 метрів, але це буде власна домівка. Будую його сам, допомагають лише сестра з дружиною та син, але більше морально, аніж фізично. Керуюсь лише власним досвідом та майстер-класами з Інтернету.
- Ваші вчителі розповідають, що більшість стель у школі Ви теж зробили власними руками. До того ж обшили вагонкою коридор на першому поверсі. Хіба такого можна очікувати від директора школи?
- Вважаю, якщо одна людина може щось відремонтувати, я зможу не гірше, а може й краще. Приміщення нашої школи – старе, на ремонт потрібно було чимало коштів. А школу хотілося бачити кращою, от і намагалися власними силами її відновлювати, залучаючи якомога менше батьківських коштів. Якщо хтось бачить мене за роботою – дивуються, тому намагаюся з цим «не світитися».
- Ви ще й депутат міської ради?
- Люди обрали мене депутатом восени 2010 року. Тоді це була сенсація на нашому окрузі, бо за звичайного директора школи віддали вдвічі більше голосів, ніж за його найближчого конкурента, який мав чималі статки. А все, напевно, тому, що люди повірили в мене. Адже усього, що маю, досягнув самотужки.
- Їздите на зустрічі випускників до рідної школи?
- Майже щороку. Але у нас в селі вона відбувається не в лютому, а в кінці навчального року – паралельно з випуском. Тоді з’їжджаються випускники усіх років. І хоча вже чотири роки як відчинила двері нова школа, ми з однокласниками – нас залишилося шестеро, за традицією, мусимо обов’язково навідатися до руїн старої. Намагаюсь не пропускати такі зустрічі. Окрім тих випадків, коли випуск у селі співпадає з міським. Тоді лишаюсь у Хмельницькому.
- Пам’ятаєте свої перші зароблені гроші?
- Звичайно. Заробив я їх ще у шкільні роки - під час літніх канікул два з половиною місяці працював на жнивах, на тоці. Досить пристойна виходила сума. Коли моя мама отримувала у місяць 120 карбованців, я за літо міг заробити 250-300 і повністю підготувати себе до школи. Але це було у старших класах. Свої ж перші гроші – 110 карбованців я заробив на жнивах у сьомому.
- На що їх витратили?
- Ми з мамою поїхали до райцентру й купили мені класичного костюма, про якого я давно мріяв. А на решту – футбольного м’яча за 16 карбованців. А в дев’ятому класі усі свої зароблені гроші витратив на мотоцикл.
- Не цураєтесь свого сільського коріння?
- Навпаки. Я патріот свого села. З найвідоміших моїх односельчан –хмельницький поет Віталій Міхалевський. У Подільському ми були із ним сусідами – ходили однією вулицею до школи. Він частий гість у нашій школі – виступає перед учнями та знайомить їх зі своїми віршами.