Дорогу до мами — дорожчої ще не придумав світ

 Колись давним-давно садила їх Уляна разом із чоловіком при народженні кожного сина. П'ять синів - п'ять ясенів. Боже, як же ж давно це було! І чи ж було насправді, чи тільки наснилося їй все нею пережите... Лежить Уляна, вкрита кожухом поверх старої ковдри, вслухається у той шум надворі і згадує, згадує...
Перед обідом прийшла сусідка. Розповідаючи сільські новини, запалила в грубці, нагодувала бабку принесеною із дому кашею, напоїла молоком, залишила біля ліжка на стільці хліб зі смальцем й печені яблука та й пішла. Уляні ж тепер аж до вечора треба у самоті бути. Отож, і обволікають її сумні думки, а вона все хитрує над ними, намагається згадувати щось радісне.
Чи ж було воно в неї те радісне? Виходить, таки було. Хоч і дуже давно. Ще тоді, як вона бачила... Був же в неї Василь, без якого жити не могла. Вродливицею колись її у селі називали. Але ніколи не мала тієї стожильної сили, що інші односельчанки. Отож, незлобливо, бувало, кепкували над нею: «Твій же Василь тобі до прутика все до п'єца принесе й воду в горшки поналиває, та й до вогню приставить. Ти в нього – пані. І в хлівах, і на городі - він». Так і було. Але все те вбила війна: після контузії Василь довго не міг говорити, не чув, сили не мав. І постійно злився на свою безпорадність та витівки синів-бешкетників. І вже вона, його Улянка, мала стати дужчою за нього, у полі, вдома старатися за двох, і так, щоб і тіні втоми чи смутку Василь не бачив у її очах. Де й сила бралася! Худобу догляне, на городі попорається, старших синів до школи відправить, а малих на ліжку біля Василя прилаштує і біжить у поле. Чи сонце її смажило весь день, чи осіння мряка біля куп з буряками прала, а вбігала вечорами в хату, мов щебетлива ластівка. Так треба було. І поволі почав її Василь виходити з того заціпеніння, яке привіз аж з-під Берліна. Зиркне тоді на Уляну колишніми ясними очима із сонячними цятками на обличчі, мовчки всміхнеться, покладе скалічену руку по черзі на голівки синів. І враз, здається, світ довкола розцвітає радістю, і ячмінна паляниця стає пухкішою, а печена картопля аж солодка...
Та не довгим було і це її щастя. Тільки-тільки почали спинатися на ноги сини, як стали сиротами: війна добила їхнього татуся. І не стало Уляни-щебетухи; рання сивина торкнула інеєм пухнасту косу, а на обличчя лягли борозенки гіркої самотності. Лише діти тримали її на цьому порожньому, без Василя, світі, плакали над нею, слабою: «Ма-а-мо, не вми-и-райте!» Як же їм саме тоді потрібен був тато! (Про те, щоб «доточити» віку Уляна й не думала: п'ятеро чужого татом не назвуть...). Але як, як самій дати раду своїм урвиськам?! Той у криницю поліз, той забіякою росте, а той, неслух та лінивець, замість школи, в ополонці опинився. І ніяк їй не можна цілими днями бути в полі: хлопці зовсім від рук відіб'ються. Іти в доярки? А сили ж чи вистачить? Вихудла Уляна, аж вітер нею колише, а все ж після доїння хлопці були в неї на очах. Отак, рік за роком, до самої пенсії не знала вона ні вихідних, ні свят, хіба вже, коли захворіє, то хтось замінить. На фермі звикли до її виводка: хлоп'ята часто прибігали мамі допомогти. Гній вичистять, у ясла корму накидають, аж руки їм покоцюбнуть. Плаче душа в Уляни, але не показує мати свого жалю: хай звикають, бо ніхто їм медових пряників у житті не даруватиме.
Як не важко було у ті роки, але все минулося, і незчулася Уляна, як виросли її хлопці і один за одним розлетілися по світі, як пташенята із гнізда. І раділи мамині очі тільки тоді, коли всією фермою читали листи від синів. Дмитро й Олександр залишилися в армії, видно, там працьовитих треба. Коля самотужки вивчився на механіка, аж на цілині казахстанській прижився, а найменшого, Василька, Володя, найбільший колись шибайголова, забрав до себе в Маріуполь на шахту. Кожен сам по собі, без матері, долю знаходив. Й доки ще була Уляна при силі, кілька разів «виривалася у ті світи далекі», аби побачити синів, невісток, онуків. Тільки в Казахстан так і не поїхала. Зате коли, домовившись між собою, сини разом з сім'ями якось нагрянули до матері, Уляна на радощах влаштувала гостину на все село, мовляв, за ті весілля, яких синам не справляла.
Відтоді багато води утекло. Усе рідше й рідше навідувалися у маленьке село під лісом дорослі Улянині сини. Бувало, котрась із невісток на день-два загляне або найсердечніший Василько у відпустку звеселить мамину хату. А то якось ніби всі забули про неї та її немолоді роки, натруджені руки. У кожного своїх турбот вистачало. А з тих пір, як сталося оте страшне лихо в Чорнобилі, Уляна все більше відчуває осиротілість.
Треба ж було, щоб саме її Миколка і Сашко були відправлені на той блок. Того року ще були вони в мами, дах на хаті поправили, її змусили в лікарні підлікуватися, відтоді й не бачила їх. А тепер вже й не побачить. Дізнавшись, що обидва вони важко хворі, плакала мати день і ніч, складала пенсійні копійки, різала гусей, курей на продаж, надсилала синам на лікування. Та, виявляється, не в її силах було їх врятувати. Тепер обидва на інвалідності. А Дмитро, щоб помогти дітям, подався на заробітки аж у якусь тундру. Та найважче Уляні, що Василя, її відраду, який щороку провідував неньку, паливо заготовляв, з городу помагав зібрати, спіткало нещастя: скаліченого з шахти дістали...
Від сліз та гірких думок, чи від літ уже, але раптово осліпла Уляна. Піднялася уранці за звичкою, а в хаті - темінь. Навпомацки, тримаючись стін, вийшла з хати, чує сусіди перемовляються, «добрий день» їй кажуть. Виходить, розвиднілося, Боже, чого ж це їй темно так?! Що це з нею?!
На її розпачливий плач збіглися люди. Дивуються, лякаються: очі, як очі, а жінка зовсім невидюща. З тих пір і нема дня, щоб хтось не прийшов до Уляни. Зрештою, ближчі сусідки, родичі, домовившись між собою, по черзі провідують стареньку. А вона їм за те лущить кукурудзу, квасолю, дере пір'я, бо найважче їй бути без роботи. І в… свята.
І придумала собі Уляна свій календар. Понеділок - Дмитрів день, тож цілий день вона з ним розмовляє, згадує все-все про нього; вівторками Сашко в неї «гостює»; добряк Микола щосереди веселить сумну мамину хату густим баском, а Володя з Василем «живуть» у хаті по четвергах і п'ятницях... У суботу вона цілий день усіх своїх хлоп'ят «стриже, купає, переодягає» згадуючи, як це було тоді, коли були вони малими. І виявляється, що нічого вона не забула, і як колись ненароком ножицями скубнула Василька, й він утік недостриженим, то вона мусила на його сердиту вимогу втяти собі пасмо густої коси (за що хлопці потім нишком набили малого): і як прихапцем вишивала кожному з хлоп'ят сорочки (де тільки часу знаходила, будучи дояркою?); і як лагодила їм по черзі справжні хромові чоботи, сама ж в шитих валянках ходила. У них і вчила своїх незграб танцювати якогось вільного вечора, і сміху ж тоді було повнісінька хата...
А тепер тільки згадки залишилися. Написали сусіди двом її синам, котрі ще могли б приїхати до Уляни, але й досі немає їх.
І вже й не плаче мати. Дні і ночі суцільного мороку давно злилися у неї в одну безпросвітну муку. Ходити вже не може. Отож, лежачу обходять добрі люди: іноді вони, може, й не зі зла сердяться на Уляниних дітей, і тоді вона з усіх сил, як ото злякана пташка, старається захистити синів. Добрих, людяних, працьовитих. Далеко ж їм їхати, мовить, не в Україні ж живуть, троє й самі нездорові (вона нізащо не може вимовити оте страшне слово «інваліди», обминає його, замовчує). Вона вірить, що пройде це лихо та її добрі діти знов, як було раніше, разом чи поодинці, а таки приїдуть до неї або заберуть до себе...
А поки що, спитавши в когось, який день, вона починає «розмову» із синами. І чекає, чекає на них, прислухаючись, як над хатою сумно шумлять голими вітами їх ясени і даремно скрипить хвіртка.
Ніч давно вкрила небо зорями, в хатах заяскравіли освітлені вікна. Лише в Уляни темно. Їй світло ні до чого... Але й уночі, як вдень, вона однаково жде, не діждеться, коли стукнуть, нарешті, двері й хтось скаже: «Добрий день, вам!» І найбільшою була б її, може, остання радість, коли б за цими словами хоч один рідний голос щиро сказав призабуте найдорожче: «Мамо!».

Ніна КОРОП.