Ольга та Анатолій Чигринські: «Діма – скромна людина, яка не любить бути у центрі уваги».

 Але якщо на Хмельниччині залишилися ті, хто не чув про одного із затребуваніших футболістів сучасності, відомого не лише в Україні, а й далеко за її межами, повідомляємо, що саме завдяки Дмитрові подоляни змогли побачити один із найголовніших футбольних трофеїв – Кубок УЄФА. Його Чигринський привіз до рідного Ізяслава та Хмельницького, де вже п’ять років мешкають його батьки, у червні 2009 року, після тріумфальної перемоги «Шахтаря» на Кубку УЄФА.
Але незважаючи на те, що Дмитро має чимало регалій, він ніколи не соромився того, що народився та виріс в райцентрі на Хмельниччині. Зараз він – один з найдорожчих футболістів сучасності, за якого у серпні 2009 року «Барселона» не пожалкувала викласти 25 мільйонів євро. А ще Дмитро – володар орденів «За мужність» ІІ і ІІІ ступенів та нагороджений українською православною церквою орденом Георгія Побідоносця. До того ж, Дмитро Чигринський - чотириразовий чемпіон України, триразовий володар Кубка України, володар Суперкубка України, чемпіон Іспанії, переможець клубного чемпіонату світу, срібний призер молодіжного чемпіонату Європи, бронзовий призер юніорського чемпіонату Європи, заслужений майстер спорту України та почесний громадянин Ізяславського району.
Батьки Дмитра Чигринського: Анатолій Степанович та Ольга Вікторівна - привітна та інтелігентна сімейна пара. Вони - дуже мудрі батьки, які змогли розгледіти, зрозуміти і підтримати талант свого сина. Адже через брак вільного часу, завантаженості на роботі та жаги до матеріального збагачення, люди не цінують своє життя, обмежуючи себе і своїх дітей у радості спілкування, сімейного затишку. У Дмитра цього всього було вдосталь. От і виріс він не просто гарним футболістом, але й розумною, доброю та дуже скромною людиною. І це все не в останню чергу саме завдяки його батькам. Отож, хто вони, чим займаються та як виховували чемпіона, Чигринські розповідають читачам «Проскурівського телеграфу».
Молода родина
Анатолій та Ольга Чигринські – з Ізяславського району. Анатолій Степанович – з Шекеринців, а Ольга Вікторівна – сусідньої Клубівки. Познайомилися вони на Клубівському цукровому заводі, де пан Анатолій після закінчення Бучачського сільськогосподарського технікуму працював агрономом, а пані Ольга прийшла після школи влаштовуватися на роботу. Як згадує мати майбутнього чемпіона, вона складала вступні іспити до педагогічного інституту, але для вступу їй не вистачило кілька балів. «Щоб не втрачати рік, пішла працювати на цукровий завод, - розповідає жінка. – Там і зустріла свого майбутнього чоловіка». «Коли її вперше побачив, - продовжує Анатолій Степанович, - одразу для себе вирішив, що вона буде моєю». До пропозиції руки та серця, зустрічалися два роки. А 6 травня 1979 року молода пара стала на весільний рушник. «Весілля було великим, – згадує подружжя. – Гуляли майже усім селом: спочатку в Клубівці, наступного дня – Шекеринцях».
Перші кілька років після весілля молоді жили разом із Ольжиними батьками в селі, доки не переїхали до Ізяслава, де Анатолію Степановичу запропонували роботу інструктора з бойової та фізичної підготовки у військовому містечку. Адже незважаючи на те, що за фахом Анатолій Чигринський – агроном, він з дитинства мав непогані здобутки у спорті. Ольга Вікторівна за цей час встигла закінчити з червоним дипломом Хмельницький кооперативний технікум. У військовому містечку Анатолій Степанович займався не лише підготовкою особового складу, а й зведенням на його території, на місці колишнього пустиря, гарно оснащеного спортивного майданчика. Саме тут, недалеко від будинку, в якому знаходилася квартира, яку виділили молодій родині, згодом робили свої перші кроки у спорті брати Чигринські.

Шановані люди

Пан Анатолій пропрацював інструктором з бойової та фізичної підготовки офіцерського складу 16 років - до виходу на заслужений відпочинок. А пані Ольга більше десяти років присвятила роботі на Ізяславському комбінаті громадського харчування. Спочатку працювала економістом, пізніше – заступником директора з кадрової роботи. У середині 90-их подружжя Чигринських розпочало власний бізнес. Адже тоді були складні часи: скорочення, реформування та розпад державних підприємств. А дітей-студентів треба ж було за щось навчати? Так, крок за кроком, у рідній Клубівці родина запустила мережу магазинів. Але, незважаючи на успіхи у бізнесі, вони ніколи не відмовляли у допомозі тим, хто її потребував, опікувалися сиротами. Саме тому, напевно, два роки поспіль Ользі Чигринській присуджували звання – «Жінка року Ізяславського району», а громада обирала її депутатом Ізяславської районної ради. До того ж, у різні роки у своєму рідному районі Ольга Вікторівна була переможницею у номінаціях «Жінка-підприємець» та «Жінка-депутат».
П’ять років тому родина Чигринських продала свою справу й переїхала до Хмельницького. Ольга Вікторівна допомагає знайомим займатися дизайном інтер’єрів. Анатолій Степанович, незважаючи на немолоді роки, тричі на тиждень тренується, грає у складі місцевих футбольних команд. Разом із дружиною створили у своєму будинку у кімнаті Дмитра – міні-музей. У ньому зібрані і фотографії, і нагороди, і відзнаки їхнього молодшого сина. Як розповідає Ольга Вікторівна, вони ніколи не відмовляють дитячим чи юнацьким футбольним командам, які бувають на змаганнях у Хмельницькому, в бажанні оглянути Дмитрову кімнату, доторкнутися рукою до його футбольних святинь, подивитися на його дитячі фотографії. Анатолій Степанович навіть проводить їм невелику екскурсію й з радістю розповідає про те, як зростав та виховувався майбутній чемпіон.
Брати
Різниця між братами Віктором та Дмитром Чигринськими – майже шість років. Старший Віктор народився у 1980 році. «Назвали ми його на честь тестя, - розповідає Анатолій Степанович. – Але хоч він і записаний Віктором, між собою називаємо його Віталіком. А Діма народився 7 листопада, перед Дмитром, тому тут вибору не було». «Вибір був, але я – людина, яка з повагою ставиться до усіх церковних свят та традицій, - підключається до розмови Ольга Вікторівна. – Син народився у переддень великого свята й тим самим сам обрав собі ім’я. Тому ми святкуємо два дні поспіль – спочатку його день народження, а потім – Дмитра. Якщо чесно, коли була вагітною, думала, що буде дівчинка. У 1986 році УЗД ще не було, тому наперед не знали й залишалося лише здогадуватися, хто у нас народиться. Але другому сину теж зраділи. Й досі лагідно називаю його Дімчиком, чоловік – Демидом. Коли ми жили в Ізяславі, майже щовечора бігали крос. Діма був найменшим, тому біг найповільніше. Зі сльозами на очах він завжди прибігав додому останнім».
Як розповідають батьки, брати дуже різні між собою. «Скільки пам’ятаю Діму, він завжди був правильним, з самого дитинства, - розповідає мати. - Аж занадто правильним. До сьомого класу, поки не поїхав на навчання до Львівського спортивного інтернату, був відмінником у школі. Ніколи не розмінювався на дрібниці. Йому дуже легко давалася наука: швидко робив уроки й біг на футбол. Постійно ходив із м’ячем. Де б не був, завжди носив його з собою у рюкзаку. Ми ж ніколи не ставали на заваді його захопленню футболом. Хоча, як і кожна мама, я хотіла, щоб моя дитина всебічно розвивалася, тому записала Діму до музичної школи, де він вдало пройшов прослуховування. Але на цьому все і закінчилося. Тоді він нам повідомив: «Якщо у мене лишатиметься вільний від футболу час, ходитиму до музичної школи». А оскільки після тренувань і уроків часу зовсім не було, на цьому все і закінчилося».
А старший брат Дмитра Віктор у дитинстві чим тільки не займався – і футболом, і кікбоксингом, але десь у шостому класі у нього прокинулася любов до іноземних мов. З ними хлопець і вирішив пов’язати свою професію, вступивши до Чернівецького університету імені Федьковича на факультет іноземних мов. Після закінчення навчання поїхав до Таїланду, де довгий час працював в готельно-туристичному бізнесі. Кілька років тому Віктор повернувся до України й став менеджером свого молодшого брата – займається усіма його справами.
Дмитро і футбол
Коли ж у сьомому класі Дмитро загорівся їхати на навчання до Львівського спортивного інтернату, батьки сприйняли це бажання по-різному. Батько був переконаний, що там виховають сина справжнім футболістом. А мама, хоч і вірила в Дмитра, однак дуже хвилювалася, як він – 13-річний хлопець, житиме сам у чужому місті. До того ж, якраз тоді старший син Чигринських став студентом й поїхав на навчання до Чернівців. Тому мати хотіла, щоб хоча б молодший син залишився з ними. «Але чоловік мене заспокоював: «Нехай подивиться, тиждень-два побуде і повернеться»,- згадує Ольга Чигринська. - Однак, час минав, а Діма навіть і не збирався додому. Йому подобалося нове життя, адже тут він міг займатися найулюбленішою справою – футболом. Хоча спочатку Дімі було важко звикнути до нових умов: щоденних тренувань, дисципліни, життя у гуртожитку, далеко від батьків. До речі, остаточно мене переконав відпустити Діму до Львова старший син, який тоді влучно сказав: «А ви його ще десь, окрім футболу, бачите?» Цим було сказано все. Дмитро просто жив футболом. До того ж, нам подобалося ставлення львівських тренерів до своїх підопічних. Вони їм завжди наголошували, що гарним футболістом можна і не стати, а от добре освіченою людиною треба бути».
Як згадує Анатолій Чигринський, у дитинстві він завжди брав сина з собою до Києва на футбол. Тоді кумирами малого Дмитра були Шевченко, Шовковський. «Шеву він навіть малював у себе в щоденнику і зошитах, - згадує Анатолій Степанович. - Тоді навіть ніхто не міг уявити, що за кілька років Дімка разом з ними гратиме в українській збірній, а Шовковському ще й голи забиватиме!».
Проте, незважаючи на різноманітні титули та нагороди, батьки кажуть, що їхній молодший син не страждає на «зіркову хворобу». «Він - скромна людина, яка зовсім не любить бути у центрі уваги», - твердять вони. Й розповідають, що коли Дмитро буває у Хмельницькому, ходить разом із батьком на тренування чи йде на пробіжку до парку імені Чекмана, яка, як правило, потім перетворюється на фотосесію та роздачу автографів. За словами мами, Дмитро зовсім не вибагливий у харчуванні. Одна з його найулюбленіших страв – деруни з м’ясом. Він їх з раннього дитинства обожнює. Але дозволяє їх собі лише тоді, коли буває вдома. Коли був малим – любив смажену картоплю, а зараз не уявляє свого життя без рибних страв, які у дитинстві просто ігнорував.