Капітан Валентин Янов: «Чинити по совісті – запорука довгого і щасливого життя»

Школу закінчив у 1952 році, у Млинові на Рівненщині. Навчався у Вищому Військово-морському училищі підводного плавання у Севастополі, після закінчення якого був направлений до місця служби на Червонопрапорний Північний флот. Самостійно керувати підводними човнами почав у 1959 році. Брав участь у 16-ти автономних походах і бойових навчаннях, в тому числі, у випробуваннях нової техніки при плаванні під паковими льодами Північного Льодовитого океану, а в період Кубинської кризи патрулював у складі другої завіси підводних човнів. Відвідав чимало країн світу із візитом дружби.
У липні 1971року Валентин Павлович, будучи капітаном 2-го рангу, визнаний військово-лікарською комісією непридатним для служби в плавскладі за станом здоров’я. Саме тоді він і приїхав до Хмельницького, де протягом 25 років керував Хмельницькою морською школою ДОСААФ. У 1976році школі було присвоєно звання «Зразкова», а вже через чотири роки вона визнана кращою морської школою серед ста чотирнадцяти морських шкіл Радянського Союзу.
З 1991року Валентин Янов почав займатися підприємницькою діяльністю. Зокрема, закінчивши спецкурс менеджерів і управлінців при Хмельницькому технологічному інституті побутового обслуговування, організував фірму «Галс», а з 1998 року зайнявся вивченням технології переробки і реалізацію сапонітових глин. Нині Валентин Павлович є радником з науки і техніки АТОВ «Велес».
 

Працювати на вихідні – це звісно ж, кара неабияка. Єдине, що скрашує ці невеселі моменти – працювати над інтерв’ю з такою людиною, як Валентин Янов, мужчина, котрих нині, як-то кажуть, днем з вогнем не знайдеш. І це геть не перебільшення, хоча перше, що він запитав при зустрічі: «Що вас зацікавило у моїй скромній персоні?».
У ньому поєднані такі якості, як внутрішня інтелігентність, притаманна гоноровим «західнякам», і щира, відкрита для всіх душа, якою, зазвичай характеризують слов’ян із сибірської глибинки. В минулому він красень-моряк, за якими впадали чи не усі дівчата, незалежно від віку, а нині – один із тих мужчин, якого мріє бачити поряд будь-яка жінка. Вісімдесятирічний чоловік із життєвим досвідом, мудрими і веселими очима, прекрасним почуттям гумору і багатою історією життя. Однак вісімдесят – це в паспорті, а насправді – не більше шістдесяти.
На запитання, чи може із довгого життя виокремити щось найважливіше, Валентин Павлович каже: прожити чесне і цілеспрямоване творче життя – це канва, яка закладена генетично.
«Тепер, зважаючи на вік і озираючись назад, можу стверджувати, що докоряти самому собі не маю за що: не брехав, не зраджував ні рідних, ні близьких, ні навіть далеких. Я завжди був відвертим і чесним. Отримував, щоправда, за це стусанів, але почувався вільним. Саме тому живу довго і щасливо.
– А чи завжди так виходило жити?
– Перепон було багато, на кожному етапі життя різні, але вдавалося майже завжди.
– Такі якості як, до прикладу, чесність, вони теж закладаються генетично, чи це все ж таки процес виховання?
– Я думаю – генетично... Адже якщо підійти до цього по-філософськи, то відомо, що світ змінити неможливо, бо для цього потрібно змінювати природу людини. А це, теж неможливо. Якщо в сім’ї, де десятеро дітей, усіх виховувати однаково, то все одно виростуть десять різних людей. Так закладено природою, і чесність – це природна якість. Людина, яка стежить протягом усього життя, щоб чинити по совісті, живе довше.

Радянсько-бендерівське дитинство
Про своє дитинство та студентські роки Валентин Павлович каже коротко: «Сурова жизнь, коль молодость в шинели, и юность, туго перетянута ремнем». З дитинства найбільше пам’ятає війну, однак у школі, зізнається, був твердим «хорошистом», кмітливим і не зубрив уроків.
«Школу закінчив з однією трійкою з російської мови, та й то лише тому, що на диктанті наставив у кілька разів більше ком, ніж потрібно було, – згадує Валентин Янов. – Зробив це тому, що протягом навчання вчитель мені постійно дорікав, що не ставлю коми в реченнях. Однак з дитинства найбільше запам’ятав війну. Ми жили ще на Далекому Сході, мені було сім років. Батька в перший день війни забрали на фронт, а мати залишилася без житла і з трьома малими дітьми на руках. Було у нас все: безпритульність, голод, навіть не зважаючи на те, що там, в Росії, в магазині завжди стояла діжка з соленою рибою. За копійки можна було купити рибину, поїсти і запити водою, і вже не помреш. Після війни, військову частину батька перевели на Рівненщину. Там лютувала бандерівщина. От те, що сьогодні вихваляють УПА, УНА-УНСО – все це розквітало і відбувалося на моїх очах».
– Визнання того, що з обох боків були так звані «вовки», може бути точкою примирення сторін, які споконвіку ворогують?
– Активна частина західних націоналістів, я наголошую, саме активна, особливо їхня служба безпеки, жорстокими методами змушувала людей ставати прихильниками. Вони приїздили в село і молодь, яка не пішла на фронт, забирали до себе. А якщо батьки тих дітей були проти, то їх просто розстрілювали. Тому я переконаний, що серед активістів-бендерівців були частина тих, які сліпо вірила в ідею, а частина – кого змусили робити найжахливіші речі задля втілення тієї ідеї в життя. Ідеологічно це можна зрозуміти, але виправдати – в жодному разі. А примирити… Це те ж саме, що примирити мене із тими вояками, які стріляли мені в спину, які вирізали зірки на грудях моєї вчительки і таке інше. Це неможливо!
– Військовим моряком ви стали, йдучи стежкою батька-військового?
– Я мріяв вступити в інститут фізкультури. Протягом трьох років у Млинові спав на сінниках і горищах, навіть взимку. Щоранку загартовувався: не важливо, яка погода, але біг до річки, купався, розтирався і потім вже до школи. Але з фізкультурою не склалося, бо сім’я не мала фінансових можливостей. Вирішив піти в училище. Подав документи на льотчика-винищувача, в ту саму групу, в якій навчався Юрій Гагарін. Під час вступної кампанії до мене підійшов поважний чоловік весь в орденах і медалях, та запропонував вступити до Вищого військово-морського інженерного училища, що у Севастополі. У процесі навчання мене направили стажуватися на північ, де я протягом місяця вивчав не просто будову підводного човна, але й навчався ним самостійно керувати. За три дні до закінчення стажування, човен відправлявся на місяць плавати під льодом в океані, де випробовували нові прибори в конфігурації підводної частини льодовиків. За цей час під льодовиками я вже досконало знав як теорію, так і практику із будови та керування підводним човном. Через рік, після закінчення навчання, я був першим зі студентів, кому доручили самостійно керувати човном. Так я мовчки, тихо, зчепивши зуби, колись – краще колись гірше, п’ятнадцять років пропрацював на середніх та великих підводних човнах. Бувало таке, що вдома не з’являвся більше року: протягом місяця під водою, випливали, поповнювали всі необхідні запаси і знову – на глибину. Загальна кількість часу, яку я провів у морі – десять з половиною років. Сімдесят відсотків з них – під водою.
«Дружина для мене – бойова подруга»
Щойно Валентин Павлович почав розповідати коли, і за яких обставин вони познайомилися з дружиною, з-за дверей показалася Галина Петрівна. «Сонечко, приготуй нам чаю чи кави», – попросив сивий красень, ніжно і ледь помітно взявши свою дружину за руку. Називає він її «моя перша дружина». Чому? Каже, тому що вона в нього перша, одна і єдина. Вона для нього не «постельная принадлежность», а бойова подруга! У квітні Валентин Павлович та Галина Петрівна святкуватимуть 55 років спільного життя.
– Де ж ви знайшли одне одного?
– Ми разом навчалися у школі. Взагалі то історія довга, але якщо коротко, то першим її знаком уваги до мене була … електрична бритва, яку вона мені подарувала. Тоді це був страшенний дефіцит, хоча їх і виготовляли у Харкові. Коли я вчергове приїхав до Харкова, то знав, що не просто до однокласниць їду, а мене там чекає Галина Петрівна. На третій день наших з нею прогулянок містом, ми йшли повз ВРАЦ. Я запропонував зайти і подати заяву, а нам сказали з’явитися через місяць. Але ж яке там через місяць! Мені за кілька днів на Сахалін відлітати! Більше півгодини я ходив за пані, яка реєструє шлюби, щоб вона погодилася нас розписати. Та й погодилася лиші після того, як написав заяву, що в разі розлучення жодних претензій ні до кого не матиму. Так до цього часу й претензій ні до кого не маю (сміється)!
– Тобто, Ви одружилися, а за кілька днів подалися на Сахалін?
– Життя таке! А дружина через три дні самостійно, без жодного виклику чи іншого документа подалася за мною. При собі мала лише паспорт і номер моєї частини. А я тим часом, нічого не відаючи, відправляюся знову на тривалий час у море. Перед відправленням черговий передає по рації, щоб затримали човен, бо до Янова їде дружина. Я показав їй кімнатку, де ми житимемо з голими, як то кажуть стінами, і відправився в море. Коли майже через місяць повернувся, не впізнав ту комірчину: дружина десь віднайшла ліжко, придбала якусь ряднину на підлогу, облаштувала все і навіть борщ зварила. Таких сміливих з її боку рішень і дій протягом життя було чимало. Саме тому вона для мене справжня бойова подруга.
«Добрих людей значно більше, але вони менше організовані»
На усіх аспектах життя Валентина Павловича сміливо можна ставити знак якості. Усі, хто намагався хитрувати чи фальшивити у стосунках, якось самі по собі не втримувалися поряд. Він вважає себе корінним хмельничанином, адже більшу частину свого життя він прожив саме тут. Цю частину життя ділить на кілька етапів. Головний – це період, коли він у 1971 році був призначений керівником морської школи у Хмельницькому.
– Коли я вперше зайшов до школи, тут було кілька плакатів і указка, – каже Валентин Павлович. За двадцять чотири роки керівництва зробив її найкращою зі 114 шкіл усього Радянського Союзу! Я з практики знав, які спеціалісти потрібні для флоту, але й уяви не мав, як їх можна підготувати завдяки кільком плакатам! За роботу взявся серйозно: вивчив наказ Міністра оборони стосовно морських шкіл, який дозволяв списане або незатребуване обладнання чи будь-які частини кораблів безкоштовно віддавати на морські школи! Завдяки своїм зв’язкам, а більшість моїх однокурсників та колег-моряків працювали вже на керівних посадах, я поступово укомплектував школу усім необхідним технічним обладнанням, за яким можна детально вивчати будову, систему чи навіть тонкощі роботи човнів.
Спочатку тут готували спеціалістів з обслуговування авіації військово-морського флоту, а потім я добився через Міністерство оборони дозволу готувати ще й мотористів-електриків для роботи на морських судах. У школі було 24 класи, збудована водна станція, водолазний та пожежний полігони, семиметровий басейн для підготовки мілководних водолазів.
Згодом ми організували секції підводного і швидкісного плавання, підводного орієнтування, морського багатоборства, судномодельну та водомоторну секції. Заняття були організовані настільки серйозно, що вже через чотири роки у кожній із секції в нас були чемпіони країни. До нас приїздили найвищі чини Міністерства оборони, начальники морських шкіл усього Союзу для того, щоб переймати досвід, подивитися, як можна у забутій Богом Хмельниччині готувати першокласних спеціалістів.
– У якому стані школа зараз?
– Не знаю, думаю, там вже нічого не залишилося. Коли почалися періоди перебудови-перестрілки-переклички, морська школа почала втрачати плани набору студентів, бо не потрібно було більше стільки спеціалістів для флоту. Я надсилав телеграми тодішнім керманичам держави і парламенту, але мені відповіли: все, чим ви досі займалися, тепер країні не потрібно! Через короткий час Леонід Кравчук в одному з інтерв’ю сказав, що суверенній державі флот не потрібний! Ці його слова у мене й досі дзвенять у вухах.
Тоді я почав готувати спеціалістів для інших галузей, до прикладу, для Находкінської бази активного морського рибальства, Луцького автомобільного заводу та інших підприємств. Але згодом, коли об’єднали автомобільну школу із морською, а керівником призначили тодішнього директора автошколи, я здав справи і розірвав усі домовленості з підприємствами. З того часу все почало руйнуватися, а через короткий проміжок часу здали на металобрухт навіть човен, який я склав із деталей, привезених з Далекого Сходу, Півночі…
– Що Ви відчували тоді, коли все, чого ви досягли, знівелювали?
– Я тричі в житті переніс передінфарктний стан. Вперше, коли мене списували з плавскладу за станом здоров’я, вдруге – коли розвалився Союз і мені скрізь, куди б я не їздив, розповідали, що наші послуги тепер нікому не потрібні. А третій раз в мене був передінфарктний стан, коли, через п’ять років після того, як залишив морську школу, випадково туди зайшов. Мені принесли акт на списання катера ємністю 40 тонн. Тоді катер, який я складав частинами, привозив деталі з усього Союзу, списали за суму трохи більше тисячі гривень. А незабаром його перевезли на Дністровське водосховище і зробили з нього ресторан.
– Чим нині живе капітан Янов?
– Живу своєю сім’єю: першою дружиною, доньками, онуками… Щороку взимку ми проживаємо у Хмельницькому, а з весни до осені – у Дніпропетровську, на батьківщині дружини. Вона там проводить майже півроку, а я приїжджаю на два-три тижні навесні та восени. За гроші, які я тринадцять років судноплавства заробляв, збудував там великий дім, з паркетною підлогою, високими стінами, зі всіма умовами… Там у нас є все: фрукти, овочі, ягоди, квіти і розмірене щасливе життя.

До речі, в сім’ї Янових усі, крім самого голови сім’ї, в різні періоди, закінчували Дніпропетровський хіміко-технічний університет. Дружина – інженер-хімік, капітан запасу у відставці. Старша донька Вероніка, хімік-органік, майор у запасі, начальник хіміко-технологічного відділу заводу у місті Курськ (Росія). Молодша донька Кароліна, кандидат хімічних наук, доцент заступник декана хіміко-технологічного факультету того ж таки Дніпропетровського ХТУ, старший лейтенант. Онук Дмитро – головний хімік-технолог одного з найбільших підприємств України, його сестра Катерина теж хімік-технолог і працює на тому ж підприємстві. Наймолодша онучка Ольга, студентка другого курсу, спеціальність «хімічна технологія виготовлення полімерних матеріалів».