Мої сусіди - найкращі

 І оселі їхні, тобто квартири, розділені одна від одної відстанню один чи трішки більше метр. Кажуть, що у таких будинках сусіди не бачаться місяцями, а то й роками. Вранці вийшов з квартири, зачинив двері, пішов на роботу, ввечері повернувся до квартири і знов зачинив за собою двері. Коли ж бачитись? У кожного за тими дверима свій світ: прибирання, прання, діти, телевізор, свої проблеми та своя родина. Вряди-годи, випадково сусіди зустрічаються на сходах і ввічливо, або похапцем вітаються і йдуть собі далі, кожен у своїх справах, адже вони лише сусіди, не родичі і не друзі, вони чужі одне одному люди. Трапляється, що ми ближче знайомимось із сусідами, коли за стіною починається ремонт, і там зранку і до пізньої ночі щось гупає, деренчить і гуде, не даючи нам спокою. Ось тоді ми і стукаємо у двері того сусіда і починаємо з’ясовувати стосунки, заодно і знайомимось.
- Ну чому, скажи мені, чому усі тепер такі злі та недобрі? – схвильовано, майже плачучи, запитувала мене знайома. – У тролейбусі нагрубіянили, на базарі обманули, на роботі принизили.
- Та годі тобі, – заспокоювала я її. – Ось прийдеш додому, поклич до себе сусідку, випийте разом чайку, потеревеньте по-сусідськи і стане тобі легше.
- Та які там сусіди? Я їх ледь в обличчя знаю. Вітаємось на сходах.
Через півроку ми зустрілись із моєю знайомою знову, і розмова була вже зовсім інакшою:
- Бачиш, що зі мною сталося? – сказала вона, показуючи мені повністю загіпсовану руку. – Зламала, ще й праву, та ще й якийсь складний перелом. Зараз трішки краще, а то біль був нестерпний.
Я знала, що моя знайома рік тому поховала чоловіка, діти живуть далеко, отож була сама-самісінька.
- А як же ти живеш? А приготувати їжу, купити продукти, ліки, та й взагалі, як ти з однією лівою рукою? Тобі ж зовсім нікому допомогти. Та навіть скибку хліба відрізати…
І вона відповіла:
- Пам’ятаєш, я казала, що своїх сусідів ледь в обличчя знаю? Так ось. Саме вони – сусіди, допомогли мені вижити (і це без перебільшення) та усе пережити. Вони з’явилися у моїй квартирі, коли я від розпачу, болю, страху і безсилля просто сиділа й ридала. Це були Тоня і Люба. З цього дня я перебувала під їхньою повною опікою. Вони купували мені продукти, мили посуд, прибирали і, у повному розумінні цього слова, годували мене, бо приносили мені те, що готували для своїх родин на сніданок, обід та вечерю. А іноді ми просто сиділи і розмовляли про все на світі. Я з великою вдячністю приймала їхню турботу і захоплювалась їхньою безмежною добротою та готовністю завжди прийти на допомогу. Бо ж іноді навіть родичі не виявляють стільки піклування й уваги. А ті, по суті, чужі люди, у яких є своє життя та проблеми… Та ні, не чужі, а близькі та рідні. Мої сусіди.
Ось вона, реальна проста людяність і доброта. Просто так, бо хтось поряд конче її потребує… Доброта на імена Любов та Антоніна… Просто сусідки…
Що я хотіла сказати усім цим? А те, що з сусідами треба жити мирно і гарно. Бо, боронь Боже, біда, то першими на допомогу прийдуть саме вони – сусіди. Чому? Та тому, що живуть поруч, треба лише зробити один або два кроки і постукати у двері…
Отож, живімо дружно, по-сусідськи, питаймо одне одного про справи. Не жалкуймо часу на звичайну, просту сусідську розмову про життя. Усміхаймося сусідам та бажаймо їм добра. І тоді не буде у нас приводу казати, що тепер усі люди такі злі і не добрі. Бо ми знатимемо зовсім інше: мої сусіди добрі та гарні люди. Ні, не так. Мої сусіди найкращі. А якщо розмислити, то усі ми комусь сусіди.

Анфія ПЕТРОВСЬКА.