Довга дорога до мами

 До центральної садиби сусіднього села далеко. Газу немає. Зимою треба топити грубку, воду гріти на плиті, щоб помитись у ночвах. Влітку – як варіант – у ставку. У місті ж жити було легко і весело. Вдень працювала касиркою, знімаючи кімнату на чотирьох, вечорами розважалась, намагаючись взяти від життя все. Та оте все різко обірвалось: Зінка «залетіла». Гірше за все, що не знала від кого. Здогадувалась, але той, на кого думала, десь «змився», а коли животик почав заокруглюватись – розсіялись й інші кавалери. Тимчасово повернулась в село: народжувати. Батьки довго сварили і лаяли нерозумну дочку, потім змирились, взяли зібрану з пенсій копійчину, поїхали в райцентр і купили всі необхідні для маляти речі.
Хлоп’я народилось кріпеньке, біленьке і мовчазне. Чому воно більш мовчало, а не плакало, дід з бабою не знали, а Зінку це навіть влаштовувало: «Мовчить, бо знає, що нічого в мене не викричить!». А ще через місяць вона й зовсім зникла, не повернувшись з поїздки до райцентру. Надвечір батьки знайшли серед пелюшок клаптик паперу, на якому дочка повідомляла, щоб її не шукали, сама приїде, а малого щоб здали кудись, бо він їй не потрібен. Дитина – завада на її шляху до омріяного життя. А бездітних сімей вистачає – за щастя хтось та й всиновить.
Малий Богданчик того вечора гірко розплакався, може, відчув, що та, яка дала йому життя і мала б зігрівати своєю любов’ю, його просто покинула, як кидають якийсь непотріб. Заспокоїти дитя вдалось лиш під ранок… І то завдяки діду, який довго пояснював малому про «паршиву ситуацію навколо нього із-за політично-незрілої поведінки їхньої єдиної дочки». Так і ріс Богданчик – під жалісливі погляди бабуні і політично-виважені розмови діда. Зінка з’являлась раз чи два на рік: яскрава, напахчена, весела і з великою сумкою подарунків. Приїзд матері був для хлопчика як поява казкової феї, яка на короткий час освітлювала його сіре життя. На одну ніч вона забирала малого спати до себе, а на ранок зникала. Малий не плакав, коли не знаходив маму поруч – знав, що її знову довго не буде. І готувався терпляче чекати… А поки ще постіль зберігала мамине тепло, він заривався в подушки, накривався ковдрою з головою, щоб дихати рідними пахощами матусі і поніжитись у ліжку. Хутірські хлопці звикли до такої мами, як у Богдана, і не чіпали його
Біда прийшла тоді, коли Богданчик дочекався великого свята. Першого вересня дідусь відвів його до школи в сусіднє село. Тепер він став школярем - значить уже самостійним. Буде вчитись і одягатись як і всі школярі. Бабуся запевнила, що весь цей одяг йому передала мати, а сама вона зможе приїхати аж взимку. Зараз у неї роботи багато. Хлопчик повірив і вирішив бути найкращим учнем, щоб йому було чим похвалитись перед найкращою в світі мамою. Свято першого дня в школі затьмарили хлопці з села, які на перерві оточили його і почали насміхатись, що мати в нього – хвойда. Богданчик побив би їх усіх і примусив би прикусити язики, та зненацька прийшла до школи Валентина Олександрівна, яка працювала в міліції і яку побоювались і старші хлопці. Богданчик же тьотю Валю поважав і навіть таємно любив. Чому таємно? А щоб ніхто не насміхався. Вона часто приходила на хутір, навідувалась і до них, щоб побачити, як він живе, чи не хворіє, чи є в нього іграшки, а тепер – і книжки з зошитами. І – головне – чи не ображає його ніхто. Щоб така тьотя-міліціонер думала про такого малого хлопчика як він, - це викликало гордість у його маленькій душі. Але не погоджувався з нею, коли мова йшла про його маму. Богданчик відчував, що і дідусь з бабусею, і тьотя Валя – всі вони погано думають про неї, але це ж його матуся, вона на роботі, заробляє гроші, щоб було за що купувати для нього і одяг, і іграшки, і оцей ось портфель з книжками! Валентина Олександрівна, відчувши, що відбувалось у душі хлопчика, взяла його на руки і довго говорила з ним про все-все на світі, поки він не заспокоївся. Виходячи з двору, пообіцяла малому за гарну поведінку і старанне навчання подарувати велосипед. Щоб міг їздити до школи, коли гарна погода. Очі миттєво висохли від невиплаканих сліз і бурхлива радість охопила хлопча. Він буде робити все, як треба, бо якщо тьотя Валя пообіцяла велосипед – то так і буде.
Вже до кінця вересня хлопець отримав омріяний велосипед. Може, він ще й не встиг зробити багато чого хорошого, а , може, тьотя Валя й сама дуже хотіла щоб у нього він був, але сонячного вересневого дня, після уроків на нього чекала тьотя Валя з блискучим велосипедом в руках. На хуторі у неї були справи, і вони разом пішли додому. Кілька разів за ніч вставав Богданчик, щоб помилуватись своїм красенем, погладжуючи перламутрове кермо, яке виблискувало в місячному сяйві.
Наступного дня в школі його побили хлопці, знову насміхаючись над його мамою і тим, звідки в нього взявся велосипед. Порвали сорочку, замастили форму, а найгірше – забрали велосипед. За те, щоб повернути – вимагали ставати на коліна і цілувати всім черевики. Плакав і цілував. Не знав, що йому робити, як пояснити дідусеві з бабусею, що з його одягом. Що казати тьоті Валі? Не будуть же вони разом з ним ходити до школи?! І чому, ну чому ті хлопці насміхаються над його мамою і над ним? Він мусить сам в усьому розібратись. Треба знайти маму, поговорити з нею, і попросити, щоб вона залишила його жити з собою. Він знайде її і все в них буде добре.
Дома пояснив, що впав дорогою в баюру і забруднився. Щоб не викликати зайвих запитань, швидко виконав уроки і ліг спати. А перед ранком, коли край неба ще тільки починав сіріти, Богданчик вийшов з двору, ведучи свій велосипед, на який повісив сумку з книжками і хлібом (хто знає, скільки забере дорога, а їсти ж щось треба!) Шарко кинувся було за ним, але передумав, потягнувся і пішов до будки – досипати.
Спочатку іти самому було не страшно, ну хіба трішечки, навколо були знайомі місця. Потім заспокоював себе тим, що він розшукає свою маму і вона обов’язково залишить його у себе. А заради цього можна трішки й потерпіти. Вона побачить, що він уже не маленький, за ним уже не треба дивитись, а, навпаки він уже справжній помічник. Дід його щодня хвалить. Богданчик боявся, щоб його не зупинили і не повернули назад, на хутір, до діда з бабою. Щоб не ризикувати – ішов не по дорозі, а звертав на польові дороги, які йшли паралельно трасі. Ночував у невеликих ямках, притулившись до велосипеда. Засинав, як «убитий», бо дуже стомлювався за день, намагаючись пройти якнайбільшу відстань. Рівно за тиждень потрапив під дощ, змок і застудився. Його дуже трусило, не було сили в руках, щоб вести велосипед, не слухались ноги і хотілось пити. Вода, набрана в криничці при дорозі, закінчилась. Звернув у лісок, нагріб якогось сміття і в ньому заснув. Снилась тьотя Валя, яка гладила його по голівці, шепотіла ласкаві слова… Від того робилось солодко і затишно. Проснувся аж на другий день і побачив, що поруч нього спить великий рудий собака. Рудий підвів голову, тривожно настовбурчивши вуха і подивився прямо в очі Богданчику.
- То це ти мене вночі грів? – звернувся до собаки хлопець. – Що ж, давай снідати разом. І віддав залишок хліба собаці, бо самому їсти не хотілося. Рудий вдячно лизнув хлопчика в вухо. Удвох стало веселіше, та й хвороба відпустила, видно, уві сні вилікувався, чи, може, собака допоміг. Вперше за стільки днів Богданчику було з ким поговорити і він без упину розповідав кудлатому все: і про маму, і про діда з бабою, і про тьотю Валю, і про школу (навіть книжки показав собаці, коли сіли відпочити), і про велосипед. Ішли так само обережно, але частенько малий сідав за кермо і їхав рівною трасою в супроводі Рудого. Собака біг попереду, наче вказуючи дорогу і захищаючи свого нового господаря. Зупинялись відпочивати там, де показував собака, знаходячи безпомилково місця відпочинку водіїв. Після них залишалися об’їдки, яких вистачало їм. Спати вдвох уночі було не так страшно і дуже тепло. Лише одного разу його мало не зловила сім’я, яка зупинилась при дорозі на відпочинок. Жінка прискіпливо оглянула несвіжий одяг хлопчика і запитала, що це він сам робить в цьому лісі.
- Гриби з дідусем збираємо: я ось з собакою ходжу, а він о-о-он там, за тими деревами, - спокійно показав у глиб лісу Богданчик. – Це я вийшов до дороги глянути, чи, бува, батьки не приїхали за нами. Гайда, Рудий, а то нас ще лаятимуть, що ми з чужими людьми розмовляємо!
А вже зайшовши в ліс, чекав, поки поїде машина з недовірливою жінкою.
Надвечір чергового дня знесилений Богданчик присів неподалік стовпчика, на якому була написана назва міста, де була його мама. Він – дійшов, вони дійшли вдвох з Рудим. Собака відчув радість хлопчика і стрибав навколо нього, злегка повискуючи та намагаючись лизнути в обличчя.
- Зараз підемо, зараз, почекай, дай трішки посиджу, - намагався пригамувати собачий захват хлопчина. –
… Знесиленого, хворого хлопчика підібрала міліція і відвезла до відділку. Там його зустріла Валентина Олександрівна, яка весь цей час не припиняла пошуки дитини. Побачивши тьотю Валю, малий кинувся до неї зі сльозами на очах:
- Я до мами йшов, я не втік!- Ридання не давали йому говорити. – Вони…били…сміялись…моя мама – не хвойда… і я – не байстрюк!..
- Знайшли ми твою маму, - заспокоювала згорьованого хлопчика жінка, - бо зрозуміли, що ти пішов саме до неї. Скоро її привезуть сюди, а ми, тим часом, давай вмиємось. Щоб ти зустрів маму чистеньким.
Хлопчик із вдячністю глянув на тьотю Валю, дивуючись як ото вона його завжди розуміє, може тому й не сварить ніколи, що розуміє. Вмившись, почув голос мами і кинувся до неї на руки. Плакали обоє з радості, мати заспокоювала малого і щось тихенько йому шепотіла. Богданчик не чув, про що говорила йому мама, він горнувся до неї і просив забрати до себе.
- Тільки зрозумій мене і не ображайся, - почали доходити до нього мамині слова, - він хороший чоловік і хоче зі мною одружитись, але дітей… Ну не хоче він дітей – і годі! І якщо покажу йому тебе – він мене кине! Ти розумієш? Це мій шанс – бути щасливою!
Богданчик усе зрозумів. Був стомлений: боліло все тіло, особливо ноги; був голодний, адже кілька останніх днів їм з Рудим не щастило знаходити харчі; а тепер стало ще й порожньо всередині. Вперше він зрозумів, що хлопці казали правду: він не потрібний матері. Дарма йшов до неї! Краще б і не знаходив… Раніше вірив, що вона не така…
Встав з дивану, на якому сиділи вдвох, і попрямував до дверей, за якими на нього чекала тьотя Валя.
- Поїхали додому, Богданчику, там на тебе чекають всі: і дідусь з бабусею, і однокласники, і хутірські хлопці. Глянь, як тебе виглядає собака на порозі, заберемо і його з собою, правда ж, не годиться кидати друзів, а я так зрозуміла, що ви з ним подружились в дорозі? – говорила без упину Валентина Олександрівна, відволікаючи малого від сумних думок.
Собаку примостили в «уазику» за сидіннями, вмостились самі і вирушили додому. Не соромлячись сліз, Богданчик плакав біля тьоті Валі і розповідав їй усе: і чому пішов шукати маму, і про холодний дощ, і про хворобу, і про рудого собаку, і про чужу жінку, і про пошуки їжі вздовж дороги… І про маму, яка проміняла його на чужого дядька…
- Хіба мами такі бувають? – зхлипуючи допитувався хлопчик.
- Ну досить плакати, - заспокоювала малого жінка, - це вже минуло, і ми постараємось його забути. На нас з тобою ще багато цікавого чекає попереду. А головне, я домовилась з твоїми дідусем і бабусею, що поки ти ходиш до школи, то будеш жити у мене. Мій чоловік не проти, він радий що з нами житиме такий кмітливий і сміливий хлопчик.
- Він і справді хоче, щоб я з вами жив? – недовірливо запитав Богданчик.
- Найсправжнісінька, чистісінька правда! – запевнила малого і додала – Поки дорослі будуть де з чим розбиратись, вирішувати, готувати папери, - тобі треба вчитися і жити спокійно. І ще : ти ж хочеш, щоб тебе любили?
- Так, хочу, - прошепотів, засинаючи, малий.
- Я це знаю, маленький, бо я тебе люблю!
Дорога м’яко стелилась під колесами автомобіля. Дорога додому. Богданчик солодко спав на руках у жінки, яка його не народжувала, але щиро любила і знайшла, щоб дати йому можливість жити повним і щасливим життям.

Галина ТАРНАВСЬКА.