Від долі не втечеш

 Ми ходили в кіно, на танці, в театрі були декілька разів. Потім ми розлучилися, бо хлопець виїхав з міста, а куди не повідомив. Так сталося, що перед його від’їздом, ми посварилися. Уже на останньому курсі навчання потрібно було їхати на практику, і я попросилася, щоб мене направили у Івано-Франківську область, де мешкали мої батьки. У Косівській районній лікарні я працювала три місяці. Після практики, закінчивши навчання, я поїхала на роботу в Казахстан. Захотілось світ побачити. Жила у кімнаті гуртожитку з дівчатами: я – лікар-ветеринар, бухгалтер і завідувачка дитячого садочка. Ми майже не спілкувалися з дівчатами, бо в мене було багато роботи. На фермах, де мені доводилось працювати, були, переважно: коні, вівці й верблюди, яких я раніше в очі не бачила. З робітниками ферм я не дуже спілкувалася, тому що вони у перший день «підсунули» мені хвору верблюдицю. Я її залила ліками і стою біля неї, а вони всі відійшли на відстань, десь метрів на п’ять, і дивляться на мене. А я про поведінку верблюдів нічого не знала і не цікавилась. Верблюдиця пожувала і те все виплюнула на мене. Ви не уявляєте, на що я була схожою, з ніг до голови у тій слині. Усі посміялися, а мені було не до сміху і образливо, що зі мною так вчинили.
З харчами там було дуже добре. Було масло, сир, кумис, овочі різні, але мене це не дуже тішило, усе було чужим, незнайомим. У колгосп, де я працювала, приїхали на будівництво солдати. Мої сусідки по кімнаті уже встигли познайомитися із командирами. У неділю дівчата домовились поїхати з хлопцями на пляж, на озеро і мене запросили. Там було штучне озеро і туди їздили на відпочинок купатися та засмагати. Прийшли вранці хлопці, а в мене очі на лоб полізли, мій давній знайомий Сашко опинився тут. Після озера, ввечері пішли в кіно, а Сашко й питає: «Я вас десь бачив. Ви не з України? Я служив у Львові і там зустрічався із дівчиною, дуже схожою на вас. Вона також за фахом ветеринар». Я засміялася і здивувалася, що він мене одразу не впізнав. Згодом ми одружилися і поїхали в Угорщину на три роки за місцем призначення чоловіка. У нас народився синочок, але клімат йому не підходив, і я з дитиною поїхала додому, проте, дорогою дитина померла. У Саші був договір ще на два роки, але мені було так важко одній, що я написала йому, якщо він не приїде, то подам на розлучення. Він приїхав, і ми прожили 20 щасливих років. У нас народилися син і дочка. Але доля була немилосердною. Мій Сашко захворів і за три місяці помер. Усі в селі заздрили нашому щасливому шлюбу. Я залишилася вдовою, але його друзі ніколи мене не залишають у біді, чим можуть завжди допомагають. У мене три онучки, а у синової доньки народився хлопчик, так що маю уже правнука. Шкода, що чоловік не дочекався. От і моє життя проходить, уже 75 років, а все здається, що Сашко от-от відкриє двері й увійде. Колись доля нас розлучила на Батьківщині, а звела у далекому Казахстані, і дала прожити у любові й щасті, і за це я їй вдячна.

Марія ВОРОБЙОВА, Вінницька область.