Побачення з Господом

 Святити паски, крашанки, інші традиційні великодні наїдки разом із матір’ю, а пізніше, на навчанні в університеті, з подругами - то, будь ласка, але жодного разу - вистояти всеношну службу, дочекатися сходу сонця в храмі Божому, а потім, вже поза його благословенними стінами прийняти освячення.
Подруга, з якою вона винаймала квартиру, ще вдосвіта вирушила додому, в рідне село десь на Буковині. Її теж кликала з собою, але та чемно відмовилася, сама не відаючи навіщо. Раз так сталося, значить, так і мало бути, розмірковувала Олена. Все в світі має свій сенс: і бажане, і небажане, - але ми не завжди розуміємо це. Вона ще трохи посиділа на крайчику дивану, перевзулася, витягла з малесенької комори кошик-середуш, як називала його мама, тобто, не надто маленький і не надто великий. Якраз такий, як треба, - і паска вміститься, і крашанки, і ще дещо... Складала все старанно, ніби валізу пакувала. Зараз вирушаю, думала... Останньою поклала закриту свічку, аби вітер не задмухав. Назавтра обіцяли завітати друзі, але всі вони чомусь відмовились розділити Оленчине паломництво. Набіжать, поцвірінькають з півгодинки, поласують її фірмовою паскою - багатою, щедрою на родзинки й горіхи та ще й на меду... Смакота! Оленка обережно доторкнулася до свого цьогорічного великоднього шедевра, чи добре застигла глазур, та й собі не втрималася - втопила пальчика в цукровій пудрі, мов маленька, злодійкувато озирнувшись через плече, чи, мовляв, не трапилось кому на очі таке неподобство. Солодка «пінка» чудово поєднувалася з присмаком ванілі, лимонної цедри та кориці. Тісто дійшло добре, паска вийшла прегарна!
Ось і настрій додався, і ніч за вікном більше не лякала.
Безлюдними вулицями, хоч добре освітлюваними, дрібко йшла Олена на побачення з Господом. Хтось із дівчат напередодні кликав її на дискотеку, хтось - на виставу. А вона вирішила для себе - піде до храму. Чогось бракувало в її житті, а чого - вона й сама не відала. Лише Храм спромігся б допомогти їй розгадати цю загадку. Недаремно й раніше тяжкі випробування залагоджувались після відвідин церкви, а сумніви – «пліснява душі» - полишали її одразу ж із запаленням свічки, а проблеми вирішувалися самі по собі. Співпадіння - казали подруги, але й самі не полишали бігати в собор перед екзаменом. І для них, і для неї церква лишалася чимось таємничим, можливо, навіть містичним. Місто ніби вимерло. У небагатьох вікнах світилося, і саме їм Олена посилала подумки подяку, відчуваючи непомітну психологічну підтримку. Мабуть, за тими вікнами теж не спали проти ночі, так само, як і вона, складали кошики, аби освятити паски в соборі ще вдосвіта. Мужність і повага до себе зростали в душі, хоча й було доволі моторошно йти нічним містом.
Аж ось і собор. Непомітною течією, ще невпевненою й повільною, стікаються сюди люди з усього міста. Навіть у пітьмі велично виблискують хрести на банях собору, відбираючи в у досвітнього мороку, найбільш лихого й жорстокого, будь-яку спробу понівечити символ християнської віри. Найменший промінчик ліхтарів, найсліпіший вогник у темряві ніби притягуються до бань, акумулюючись там особливою енергією. Хрести повняться нею, ніби напуваються зі срібного джерела перед останньою битвою з мороком. Вона має статися ось-ось, за декілька годин всеношної, аби остаточно затвердити владу Месії й перемогу світла над темрявою. Ницо-бідно вештаються поблизу храму юродиві й жебраки, вичікуючи й на свою частку свята. Але їхні «жнива» розпочнуться пізніше, коли нестримний потік прочан та охочих освятити великодні символи, вже заполонить усю площу перед храмом та й навіть провулки, які до нього ведуть.
Оленка швиденько піднялася сходинками до головного входу в собор, тричі перехрестившись. Обминула жебрачок, не схожих на бідних, і тим більш, на таких, які б викликали особливе співчуття. Накинула на голову велику білу шаль, ажурну, тонесеньку, в’язану гачком ще років з десять тому, й поринула в світ піснеспівів і молитов. Не помічала толокнечі навкруги, линула помалу до вівтаря з оберемком свічок і кошиком. Не чула сварливого шикання, просіювала крізь очі суворі погляди ревних парафіан, які ніби забували через таку дрібницю, як знахабніла, на їхню думку, дівчина, про велич цієї ночі. Великодня ніч палала вогнем однієї-єдиної свічки, яка мільйони разів відбивалася в імлистому дзеркальному коридорі Всесвіту. Вона кликала в таємничу далечінь країни, де втілюються в реальність будь-які мрії, зрошуються дощами безплідні пустелі, набувають впевнених рис ледь жевріючі надії на краще. Клірос час від часу вибухав найвеличнішим мажором альтів і тенорів, ледь межуючи з мінорними басами. Душа слухняно трималася на вервечці, здіймаючись услід за тими звуками, що линули тут звідусіль. Зі стелі на дівчину дивилися святі, ангели, архангели, Пріснодіва Марія, сам Ісус Христос, а вона зачаровано споглядала якісь містичні картини, які самі собою поставали перед її очима під впливом таїнства всеношної. На мить вона заплющила очі, але продовжувала бачити інакше. Здавалося, з нею сталося щось украй дивне. Олена ясно бачила молитви людей, які зібралися всередині храму: їхні думки матеріалізовувалися у неї на очах, пропливаючи повз химерними кораблями надій і сподівань. Чомусь їй навіть на думку не спало щось інше щодо цих видінь - настільки велику силу мали ті образи, які скопичувалися в самісінькому центрі собору. Вони мали вигляд напівпрозорих зліпків з реальних предметів, людей, явищ. Спочатку було й справді моторошно, адже не щодня навіть уві сні може наснитися Спаситель, який простягає до тебе руку й благословляє хресним знаменням... Слідом за гарними садибами мчали бажані кимось авто, десь зовсім поряд вусатий незнайомець щасливо усміхався разом із якоюсь кралею, птахами пролітали різноманітні купюри, щедрим намистом видзеленькували просто в повітрі жовтогарячі монети... Символи благополуччя - скільки їх!.. Від чужих мрій, дійсно, можна було збожеволіти, та Оленка чіпко вхопилася за своє власне бажання, якого чомусь так і не побачила. Ні, вона його відчувала, як і тисячі інших, хоча й чужих, але ще тягла, немовби на канаті, ніби просила зачекати, аби краще сформулювати. Кажуть, від того, наскільки чітко уявиш собі бажане в храмі, наскільки точно змалюєш Господу омріяне, залежить майже весь успіх молитви. Але Олена відчувала, що це не зовсім те, що зараз потрібно робити, тому вона уявила, що саме хоче для неї Господь. Бійтеся своїх бажань - вони можуть втілитися. Лише це доречно було зараз згадати. Олена з острахом зрушила з місця, коли взріла темне коло, що наближалося. Чиєсь огидне бажання помститися ледь торкнулося її щоки, залишивши пекучу подряпину, якої ніхто б і не помітив. Ладан відлякував темне, але воно вже мало досить велику силу, щоб множитися навіть у храмі. Невже з подібними думками люди йдуть в обитель світла?! Невже Господь сліпий, невже не бачить того, чого від нього жадають?! Немовби у відповідь на її зойк сталося диво: темне коло почало світлішати, доки не щезло зовсім. Зруйновані волокна імпульсів непереборного темного бажання переродилися з канцерогенних на добропорядні, й на цьому відліку часу й простору все скінчилося руйнацією мли на користь людства. Нічого собі!.. Он як усе насправді!..
Свічки, свічки, свічки - палаючі й ті, що очікують своєї черги палати на честь Світлого Воскресіння Христа, - вони вогненною зливою вривалися в темряву ночі, аби очистити світ від демонів. Олена дивилася довго-довго на непохитне полум’я власноруч запаленої дрібки воску зі слабкою ниточкою всередині. Дивилася аж до сліз, які ніби відокремили все те, що Оленка бачила раніше, від того, що вона мала здатність бачити зараз. Невже, марення?.. Дівчина примусово відірвала очі від непохитного полум’я, аби повернутися в реальність. Так само стіною стояли люди, з усіх боків оточивши вівтар, піднесено вигукуючи час від часу чарівну формулу Пасхи: Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав! Так само «пліснява» сутінок насувалася ззовні крізь спітнілі від подиху натовпу віконечка, так само множився Святий Хрест стараннями прочан, широкими й упевненими рухами займаючи весь простір Храму. Ніхто б не повірив у те, що зараз бачила Олена!.. Хресні знамення виривалися з-під рук вірян і здіймалися під самісіньку стелю, під купол. Світлі промені життєдайних хрестів об’єднувалися, об’єднувалися, дорогою зливаючись із висловленими надіями, вірніше, їхніми образами, в один згусток енергії, стовп світла, потужний і величний, доки він не набув форми правильного хреста. Доки він не зринув туди, куди відлітають душі померлих - до небесної канцелярії, на побачення з Господом - найвдячнішим адресатом, за відповідь якого можна не турбуватися. Просіть - і отримаєте! Великдень щедрий на дива.
Дзвін гучно сповіщав про те, що Христос Воскрес, палаючі свічки з радощів щедро плакали воском, людей почала всіювати благодатна роса освячення, а стовп променистого світла ще довго стояв посеред собору, ніби телепортуючи випромінені віруючими думки й молитви за призначеною адресою. З ошелешеними очима вийшла з храму Оленка. Заціпнувши дивилася на той живий світловий коридор, який утворював дисципліновано «розлінований» натовп, очікуючи на освячення. Кошики, кошики, кошики... Скільки їх!.. І в кожному - вогник запаленої свічки, який відлякує морок. З цієї хвилини він приречений на знесилення: коли чогось бажаєш понад усе, весь Всесвіт допомагає в здійсненні цього, - а якщо ж позбутися мороку бажають мільйони й мільйони? Питання було риторичним. Усім єством Олени розливалося дивне відчуття раніше незвіданого щастя. Повітрям пливли звуки передзвону, який змітав на своєму шляху, напевне, кілотонни негативної енергії, сполучаючи безсмертне і величне. Небо світлішало, сповіщаючи про схід сонця. Великдень! Цьогоріч битву виграно. Олена мовчки усміхалася, радіючи разом з усіма. Їй здавалося, що настільки зануритися у відчуття щастя, піднесення їй не доводилося ніколи. Наближався священик у святкових ризах й зі срібним хрестом, зануреним у повнісіньке відро води - найінформативнішої субстанції на планеті. «Христос Воскресе!» - урочистим басом гукав батюшка, рясно освячуючи і кошики, і сяючі обличчя вірян. Мабуть, далеко навкруги було чути одвічну й безперечну християнську аксіому: «Воістину Воскресе!»

Яна ВАРТА.